керамікаВід Трипілля до Львова: Хто намагався врятувати українське гончарство від “псевдогуцульщини”?

Сьогодні хочемо познайомити читачів із статтею українського письменника, літературознавця Дениса Лукіяновича “Кудою повести кераміку”, що була опублікована у часописі “Наші дні” (№6 від 01.05.1942) у якій автор подає інформацію щодо розвою українського гончарського мистецтва з особливою увагою до роботи львівського архітектора Івана Левинського та його фабрики.

Мову тексту залишаємо оригінальною.

КУДОЮ ПОВЕСТИ КЕРАМІКУ

Щоденна преса принесла замітку про відкриття промислової школи з українською мовою навчання у Львові від дня 15 березня ц. р.

Хто ж не зрадів вістці про такий важний і доцільний крок у ділянці організованої культурної і мистецько-дидактичної праці в краю? Як кого, то особливо збудила вістка про окремий відділ кераміки в цій школі.

Кераміка – після деревного ужиткового мистецтва займає – у нас перше місце в художньому виробництві і важний це свідок ходів та розвою культури у нас. Вона сягає до неоліту (молодшої кам’яної доби) три-чотири тисячі років до Христа, а таку давню культуру мало котре виробництво в Европі має. І коли в VII —VIII стол. до Христа з’явилася на землях України грецька посудина (через чорноморські грецькі колонії), тодішні ганчарі не потребували вчитися з неї техніки, бо вже трипільську культуру (пізнього неоліту) відзначає розвиток ганчарського майстерства з вибагливою формою посуду та кольоровим орнаментом.

За княжих часів (кін. X почат. XI стол.) наші ганчарі так уміли вже заготовити каолінову глинку, що вироби з неї стоять близько до новочасної порцеляни. Літописці княжої доби в цікавих, цінних описах звеличують велике багатство щоденного і декоративного посуду, будівельну кераміку й архітектурну орнаментику з глини (цегла, плитки, кахлі, теракотові колонки, капітелі, карнізи (ґзимси). Заслужено. Викопані після тисячі літ тодішні цегли, плитки, кахлі виглядали наче свіжо привезені від ганчаря. З тих часів походять нахідки цеглин, штампованих свастикою, нахідки біля Десятинної церкви в Києві з тризубом Володимира Великого і на один-два віки пізніша, проф. Січинським у Володимирі Вол. викопана цегла із стилізованим тризубом. Такого розвитку досягло українське кахлярство тоді, як західні слов’яни цілком не знали ще ганчарської поливи.

За козацьких часів рівень ганчарського посуду не понизився, техніка кахлярських виробів стояла так високо, що кахлі зробилися предметом торговельного експорту, українських кераміків викликали за кордон; тоді побожному Клементієві «безпреч мило було на тую дивитися піч» і тулитися до неї. Технікою і кольоритом відзначалися суботівські та батуринські кахлі, а згодом і в панських палацах (у Вишнівці на Волині, «Покорщині» в Козельці, в будинках Розумовських та ін.).

Поруч місцевих традицій позначався на тодішній кераміці вплив бароккового стилю, так як одне століття згодом (половина XVIII) стиль рококо. Один і другий підпали своєрідній, творчій перерібці в робітні українських майстрів. Особливо вславилися ганчарські цехи в Ніжені та Ічні на Гетьманщині, в Краснопіллі сумського повіту на Слобожанщині.

Після сумерку порцелянового виробництва, що гарно розвинулось було з кінц. 18 і почат. 19 стол., від кінця 19 ст. селянське ганчарство є одиноким представником української кераміки. Процвітає воно на всіх українських землях. У подільській та волинській орнаментаці переважає геометричний орнамент, ростинним славляться Адамівка і Зіньків як осередки (славний майстер Бацун). Київщина, ще більше Полтавщина плекають стилізовані ростинні мотиви (центр Опішня, майстер Половин). Для Сокальщини характеристична галка (пташка), як у Чернігівщині. Буйно, розгорнулась тоді гуцульсько-покутська кераміка з осередками: Косів, Пістинь, Кути – славні майстри: Кощук, Кошак, Бахметюк-Бахмінський.

Таким народним ганчарством не повеличається ні один слов’янський нарід.

Новочасні українці львов’яни навчилися цінити кераміку в XX стол., і в цьому чимала заслуга І. Левинського (1851-1919), славного будівника і професора львівської політехніки. Він був власником величезної фабрики, де він – попри всі відділи виробництва необхідної будівельної споруди – вів теж окремий відділ кераміки, а саме кахлярню і «майоліку» , тобто декоративний посуд без уваги на те, які позиції в бюджеті становила ця його майоліка. І коли йому пригадували даремні витрати на декоративну кераміку – він, бувши горбуном дуже малого росту, жартівливий і веселий, виправдувався, що вільно ж йому мати коханку, коли колеги будівничі мають собі то полюбовниць, то карти, або чарку. Постійно він так і називав свою майоліку – коханкою.

Це були часи, коли і галицькі українці вже любувалися у вишивках, коли збирали зразки всякого народного виробництва для музеїв, коли заслужений етнограф Вол. Шухевич, автор монографії «Гуцульщина», придбав безцінні скарби гуцульського мистецтва музеєві Дідушицьких у Львові. Тоді то (в 1908 р.) управа музею Н. Т. Ш. відчула потребу влаштувати в етнографічному відділі окрему ділянку кераміки.

Тридцять років, від 1904-1934 із незначною тільки перервою працював у фабриці Левинського Михайло Лукіянович, що в лютім ц. р. згинув трагічною смертю. Спершу працював він там як моделяр, опісля на становищі керівника «майоліки» , коли ж відомий громадянин, кахляр Галібей, кинувши працю у Левинського, заснував власне підприємство, Лукіянович кермував усім керамічним відділом у фабриці і тому він найбільш відповідальний за профіль дрібно-ганчарського українського промислу у Львові останніх десятиліть.

Кераміці присвятив він себе не випадково, бо в його родинному містечку Товстім скалатського повіту, що вславилося знахідкою орнаментованої писанки з княжої доби, цвіте селянське ганчарство, за Австрії була там і ганчарська школа; Лукіянович був її учнем, згодом сам учителював у ній. Як стипендист вивчав він ганчарство в Чехах, і Закарпатті, працював у судетських фабриках і вернувся до краю як першорядний вишколений фахівець.

Але перед ним стало інше завдання: стиль декоративної посудини. Фабрика Левинського стояла під кличем модної тоді гуцульщини і він пішов беззастережно в напрямі псевдогуцульщини.

Орнаментиці у фабриці Левинського робили закид, що вона переносила на глину взори з полотна і з дерева, що вся вона геометрична, хоч глині, мовляв, відповідає виключно легкий, ростинний елемент, почасти і фігуральний.

Але ж ми любуємося глиняними плитками з церкви Благовіщення в Галичі (походженням із XII-XIII ст.), які живцем нагадують орнаментику гуцульських і загалом найстарших українських килимів. Нікого не вражає схожість ганчарського елементу з килимарським, бо суть не в елементі, а в стилізації.

Хто навіть побіжно і позверховно познайомився з історією кераміки (із статтей В. Січинського та Яр. Пастернака), той затямив, що геометричний орнамент у кераміці куди старший. Про найдавнішу добу, неоліт, нема що казати: тогочасні вироби прикрашені виключно геометричним рисунком. Але і в славній трипільській культурі, що в Галичині сягнула між Серет і Збруч, сильно ще переважав геометричний, хоч уже складний і кольоровий орнамент. Із більше знаних зразків тільки на славній тарілці з подільського села Крутобороди поруч геометричного орнаменту виступає теж композиція з фігурним (олені і пташка). Ростинний орнамент показався вперше тільки на архітектурних прикрасах (карнізах) у княжій добі.

В Гуцульщині, у народному виробництві помітна перевага геометричного орнаменту і тільки на кахлях перемагає фігурний елемент так само, як на гетьманських і «панських». На перших здебільша баталістичні і зближені до баталії картини, на других легкі «ґалянтні» сцени, у стилі сальонів Людовіка XVI. Але ж ні гуцульська кахля з фігурним примітивним орнаментом, ні навіть уся полтавська кераміка, що вславилася найбагатішим і найживішим ростинним орнаментом, не обходяться без геометричного. Коли чого, так бароккового перевантаження в гуцульщині повинна б була зректися псевдогуцульщина.

І найважніше: за одиноким винятком краснопільського ростинного орнаменту і невдалих спроб Петра Кошака з Пістині портретувати святих на тарілці – ганчарські майстри не прикрашали своїх виробів натуралістичними квітками ні фігурами, а стилізованими чи примітизованими. Натомість на виробах фабрики Левинського недостає (з малими винятками) необхідної стилізації. Винні цьому тогочасні передові мистці з їх органом «Артистичний Вістник», естети, критики, моделярі й рисівники Левинського і сам Левинський.

Так, він теж.

В ті часи сецесія, поруч великої свободи, принесла гін до народного; вишивки і ґердани помандрували на глину, на дерево, до кімнатних малярів. Коли б так Левинський додумався був скликати анкету, розписати конкурс, і – так як воно тепер водиться – оглянутись за мистецьким дорадником! А працював же тоді у Львові (і бідував) такий знавець української старовини й мистецтва, як Мих. Бойчук та його школа (п. Мельниківна). Але будівничому не по дорозі було, не по кишені, і ставився він до мистецтва по-дилетантськи. Досить поглянути на зелений напис «Дім Академічний» на касарняній стіні українського Академічного Дому на вул. Супінського 21. Левинський, як фахівець, зайняв видатне становище в комітеті будови дому, дарував відмічений напис і був гордий на це. Коли голова комітету проф. Грушевський збирався висказати критичний погляд, Левинський скипів: «Що мав те дав, а не подобається вам, серденько, то видряпайте!».

І не занедбував Левинський своєї «коханки». У світову війну заслав його ґр. Бобринський у глибоку Росію, звідкіля визволила чи не всіх галичан революція 1917 року. В поворотній дорозі в Києві приглянувся Левинський до організації батька-артільщика Мик. Левитського і там він написав статут для товариства «Праця», яку заснував зараз після приїзду до Львова і віддав їй одну третину своєї фабрики, називаючи її своєю «духовною дочкою» (по одній третині віддав він своїй фізичній дочці і синові Степанові, авторові «Японського Дому»).

Свою духову дочку «Працю» обтяжив Левинський легатом на користь «коханки-майоліки». Виконуючи легат, товариство «Праця» закупило від пок. П. Ковжуна, відомого графіка, цікаву збірку сокальської кераміки і жертвувало її музеєві Н. Т. Ш. Згодом підтримала «Праця» матеріяльно і морально визначного скульптора Сергія Литвиненка, коли він (1933- 1935) від акційної спілки, що державила кол. фабрику Левинського, піднаймив керамічний відділ.

Литвиненко покористувався полтавською збіркою в музеї НТШ, дещо роздобув і з інших джерел та й, не зважаючи на труднощі, дедалі і на важку грошеву скруту, старався познайомити галицьку публіку і поширити серед неї пребагатий полтавський орнамент у керамічному виробництві. Мусів він поборювати конкуренцію псевдогуцульщини, поширюваної донедавна ще з горна у фабриці Левинського, польську тандиту з Вишнева коло Варшави і місцеву таки пациківську (з-під Станиславова). Остаточно за всі свої спроби заплатив цей ідеаліст значним дефіцитом, який сплачувати довелось довго.

Після семилітньої перерви має для східної Галичини культивувати кераміку відділ тількищо заснованої промислової школи.

Працю свою починає школа в корисних умовах, коли рівняти їх із минулим. Вона має багату спадщину фабрики Левинського, де пок. М. Лукіянович поставив техніку дуже високо чистим рисунком і посправлюваними та доповненими рецептами на поливу, доцільно пристосовану до козинецької глини, із Глинська та до потилицької (від Рави Руської). Литвиненко пробував перещепити фабриці найкращі полтавські традиції… Водночас школа має змогу співпрацювати з мистцями та знавцями. За останніх 20 років семимилевими кроками пройшла західно-українська мистецька культура важні етапи. На це вказують відмічені зусилля Литвиненка, статті пластика І. Іванця і вся популяризаторська праця Спілки пластиків. Дуже замітним проявом у цій ділянці є стаття М. Чапельської у 5 числі «Наших Днів» «За стиль». Авторка ставить вибране питання на широкій основі і на ввесь ріст.

Під доглядом учителя учні керамічного відділу в промисловій школі мають змогу вивчати чисто народний стиль і декорацію дрібного промислу на дуже багатій збірці етнографічного музею НТШ. Бо в 1940 році, коли переведено реорганізацію львівських музеїв на чисто предметовій основі, всі етнографічні зразки зосередилися в одинокім, чисто етнографічнім музею НТШ. Таким чином зібралося тут 5776 зразків керамічного виробництва *), в тому міститься 700 зразків дрібного промислу. Вчислено до цієї цифри і всю збірку кол. фабрики Левинського, передану музеєві товариством «Праця».

Територіяльно заступлене у відділі кераміки ганчарство переважно західних областей: є тут зразки закарпатської, гуцульської, бойківської, лемківської кераміки, далі: сокальської, волинської, подільської і – полтавської.

Хто вивчає, повинен менше користуватись описами, а якнайбільше бачити і вчитись дивитися. Адепти кераміки повинні пильно приглянутись до всіх відділів етнографії та археології.

*) Загальне число спроквола зростав, бо деякі музеї надсилають ще залишки.

Денис ЛУКІЯНОВИЧ