Солідарність народжується з емпатії до інших

Ще не говорю так добре по-українськи, щоб виголосити промову, тому дуже дякую за можливість промовляти однією з моїх рідних мов — польською.

Це виняткове відзначення для мене з кількох причин. По-перше, у списку лауреатів я почув прізвища людей, яким дуже багато завдячую, які супроводжували мене і яких я вчився. Маю на увазі не лише чудові польські імена, як-от покійний Павел Смоленський — автор неймовірних репортажів про Україну, Ізраїль та Ірак. Пам’ятаю, як після першої подорожі до Іраку в грудні 2003 року він плакав у Берліні, бо буквально закохався в цю країну і знав, що мир там настане не скоро. Також серед них Станіслав Рошек, мій колега з Гданська та дослідник Бруно Шульца.

Але тут є й чудові українці. Я хотів привітати пані Олену (Стяжкіну, - ред.) — для мене це надзвичайне товариство. Дякую капітулі та Тарасові, бо пам’ятаю, як ще у 90-х роках до мене потрапив перший номер часопису "Ї". Це був початок нашої співпраці з Фондом Гайнріха Белля. Мій друг Людвік Мельгольм, математик і перекладач, який був радикальним антикомуністом ельблонзького підпілля, приїхав до України на початку 90-х. Тоді фонд "Зелених" зрозумів, що Україна — це надзвичайно важливий народ і культурний простір. Саме Людвік вказав на львівське середовище журналу "Ї". Ваші номери, перекладені польською та німецькою, дійшли до мене, коли я створював часопис "Діалог", що мав стати виданням Центральної Європи, охоплюючи Україну, Білорусь та Німеччину. Сьогодні я відчуваю, що певний етап моєї пригоди з "Ї" завершився, аби відкрився новий.

Я тут не один. Зі мною моя дружина Агнєшка та друзі — амбасадори Львова в Україні: професор Марта Коваль та Юзеф Марія Кучинський. Дякую Львову, адже виголошувати лаудацію для друга — це завжди непросто і хвилююче. Я спеціально підготував цю промову, бо хотів розповісти про "багаж", з яким приїхав. Хоча "багаж" — не зовсім влучне слово. Духовно я приїхав до Львова з дуже великою командою: з людьми, які є, але яких уже немає з нами.

Хотів би почати з Єжи Гедройця. Це надзвичайна постать: народжений у Мінську в литовській родині, він став "садівником" польської літератури та політичної думки. Належачи до політичної еліти Другої Речі Посполитої 30-х років, він був свідком її фіаско. Сьогодні поляки згадують ту державу з ностальгією як перший демократичний досвід, але Гедройць розумів: вона була знищена не лише ззовні СРСР та нацистами, а й зсередини — через брак толерантності та нерозуміння того, що Річ Посполита є мультикультурною спільнотою. Політика щодо українців тоді була катастрофічною в усіх вимірах.

Я кажу це не тому, що я у Львові — я кажу те саме і в Польщі. Революція Гедройця полягала в тому, що після війни він вигадав Польщу заново. Він не мав зброї, окрім вільного слова, етики та внутрішнього хребта. Його оточення найкраще розуміло, що є фундаментом тривалого миру в Європі.

У Польщі до Гедройця часто підходять вибірково, сприймаючи Україну, Литву чи Білорусь лише як "сферу впливу" для власної безпеки. Гедройць же пропонував повну зміну перспективи: поглянути на Центральну Європу очима українців та литовців. 

Саме така повага веде до справжнього політичного партнерства, яке є смертельною загрозою для імперської ідеї Росії.

Велике щастя, що на початку 90-х при владі знайшлися відважні люди, які реалізували цю філософію. Гедройць розумів, що примирення з Німеччиною — це також антирадянська політика, необхідна для виведення російських військ з регіону. Сьогодні деякі польські експерти використовують антизахідну риторику, думаючи, що це зміцнює польсько-український союз. Це неправда. Наш союз міцний лише тоді, коли є повне порозуміння між усіма центральноєвропейцями.

Для Гедройця Європа завжди була ідеєю, більшою за технократичну інтеграцію. Сьогодні силою Європи є її союзники — Велика Британія, Норвегія, але її серцем є Україна. Тому це відзначення для мене — можливість стати частиною української родини. Бути українцем у сенсі політичної спільноти — це сьогодні найвище вшанування для людини в Європі.

Важливим посередником у цьому був Богдан Осадчук, лауреат нашої нагороди. Він організував для мене "приватний університет", допоміг пізнати історію України, подолати власні стереотипи та незнання. Осадчук був справжнім українським космополітом. Попри те, що він став жертвою брутальної полонізації 30-х років і був висланий з рідної Коломиї до Центральної Польщі, він вперше повернувся до Києва лише у 70-річному віці. Він завжди залишався оптимістом, вірячи, що незалежна Україна є невід'ємною частиною демократичної Європи.

На завершення хочу показати вам єдине фото моєї львівської родини, яке збереглося. Це початок 30-х років, зустріч галицьких євреїв Інцерів та моєї родини Дапсів. На цьому знімку лише дві людини, які вижили й змогли мене виховати: моя бабуся Корнелія та прабабуся Клара. Це була родина асимільованих львівських євреїв, які жили тут століттями. Мій предок, Марек Дапс, був радником Львова, філантропом і першим єврейським послом до Галицького сейму.

Я вперше показую це фото публічно. У 1941 році, коли німці зайняли Львів, моя бабуся та прабабуся прийняли надскладне рішення: вони залишили родину і втекли до Варшави за фальшивими арійськими документами. Більшість людей з цього фото були замордовані в Белжеці навесні 1942 року. Навіть після війни моя родина жила у величезному стресі, приховуючи свою тотожність під час антисемітських кампаній.

Сьогодні важливо відкрити в собі відвагу людяності та відповідальність перед предками. Це наша спільна історія. Безперервність наших родин постійно нищили, і ми змушені відбудовувати її наново. Список лауреатів цієї премії — це спроба побудувати нову гуманістичну традицію.

Солідарність не обмежується однією родиною чи народом, вона народжується з емпатії до інших. Дякую вам, брати та сестри, що я зміг приїхати сюди зі своєю родиною і виступити проти сили, яка нищить життя, заради нашого чудового Львова. 

Про автора: Базиль Керські, директор Європейського Центру Солідарності  у Гданську