Що потрібно знати про Віка Бакіна — лауреата премії FUTURESPECTIVE 2025

Український фотограф Вік Бакін — один із лауреатів премії FUTURESPECTIVE 2025, спільної ініціативи Vogue Ukraine та глобальної платформи PhotoVogue. Бакін здобув відзнаку "Особливий погляд" від партнера премії, компанії KERNEL — провідного світового виробника й експортера соняшникової олії та зернових, а також премію в розмірі 100 000 грн на реалізацію майбутніх проєктів. Роботи Бакіна показані на масштабній виставці в київському артцентрі М17 влітку та в межах міжнародної виставки FUTURESPECTIVE в лондонській галереї Saatchi восени цього року.

Світлини Віка Бакіна легко впізнати серед інших: його чуттєві, поетичні, здебільшого чорно-білі кадри фіксують дійсність з увагою документаліста та водночас художника, який вміє піднятися над реальністю та побачити більше. У фокусі уваги 41-річного фотомитця — українська молодь, квір-спільнота та представники субкультур. Сам Бакін виріс і сформувався у Франківську, останні 15 років живе в Києві та пройшов шлях від роботи в банку до власної фотографічної практики. Його чуттєві й меланхолійні роботи були представлені на виставках в Україні, Франції, Німеччині, Нідерландах, Великій Британії, Марокко, Австралії та США, а також публікувалися в The Guardian, British Journal of Photography, DUST і Vogue Ukraine.

Найвідоміша серія митця — "Епітом" (2023) — поєднує фотографії з його архіву зі знімками, зробленими на Київщині після її звільнення у 2022 році. Усі світлини були надруковані в імпровізованій темній кімнаті в квартирі Бакіна, яка на початку повномасштабного вторгнення стала для нього студією — у той час, коли фотостудії в столиці не працювали. Разом портрети молоді й образи понівечених ворогом будівель складаються в особисту візуальну поему, що досліджує теми крихкості, краси, маскулінності та невизначеності. Цьогоріч "Епітом" вийшла у форматі книжки у видавництві Void.

У межах ініціативи FUTURESPECTIVE Вік Бакін здобув відзнаку "Особливий погляд" від партнера проєкту — компанії KERNEL. За словами Катерини Співакової, директорки з комунікацій та взаємодії з урядом Kernel, компанія підтримує культурні проєкти й ініціює власні, адже "мистецтво говорить мовою емоцій, зрозумілою всім". "У нас уже є досвід співпраці з українськими фотографами, — зазначає вона. — Зокрема, візуальний сторітелінг став основою нашої арт-книги "Шлях зерна", яка розповідає про виклики українських агроекспортерів у воєнний час та їхній внесок у продовольчу безпеку світу. Фото для цього проєкту створювали Григорій Веприк, родина Ліберових і Віталій Юрасов".

У творчості Бакіна, на думку Катерини, особливо цінним є поєднання "зацікавленого погляду документаліста та виняткової чутливості художника". "Він вільно рухається між жанрами — мода, портрет, документальна фотографія, натюрморт, — продовжує Катерина. — Незалежно від предмета спостереження, ці роботи завжди сповнені художньої сили й крихкості".

Зокрема, відзнаку в межах проєкту FUTURESPECTIVE Бакін отримав за тонкий, ніжний і водночас пронизливий триптих із соняшниками. "Соняшник — ключова культура для України та для Kernel, — говорить Катерина Співакова. — Ця квітка століттями символізує Україну, а українські агропромисловці надали їй нових сенсів, зробивши продукт із соняшнику частиною світового продовольчого кошика. Обраний триптих виконаний у техніці плівкової фотографії, і в мистецькій інтерпретації він поєднує традицію та сучасність — так само, як і наш бізнес".

Ми поговорили з Віком Бакіним про його практику, роль фотографії у часи війни та про те, як українському фотографу розвиватися на міжнародній арені.

Як ти почав знімати? Маю на увазі два моменти: як всередині тебе сформувалося бажання це робити? І друге – якими були твої перші кадри, серії?

Коли я починав, я не думав серійно. Я просто за покликом серця знімав портрети людей, які здавалися мені цікавими в різних сенсах. Починав із друзів та знайомих, намагаючись відчути цей шлях фотографії — як комунікувати з людьми, знімаючи й "викрадаючи" мить безсмертя. Згодом я знімав моделей, робив модельні тести для агенцій, але це дуже швидко мені набридло. Значно пізніше я почав знімати ландшафти.

Ти фотограф-самоук. Хто з фотографів чи митців загалом на тебе вплинув?

Для мене ніколи не було одного вирішального моменту, коли ти прокидаєшся й раптом розумієш, що ти "сформований" фотограф чи митець. Я в це не вірю. Я вірю в планомірну, поступову, подекуди тяжку роботу. Цей шлях будується крок за кроком.

Ти якось сказав, що тебе сформував Івано-Франківськ, а доформував Київ. Що саме тебе оточувало у Франківську і як це на тебе впливало?

Попри те, що Франківськ — моє рідне і дуже люблене місто, у творчому плані я там почувався пригніченим. Можливо, тому що саме на цей період припали самоідентифікація та пошук власного покликання.

Ти починав як модний фотограф. Чому відійшов від цього?

Коли я знімав моделей і пробував себе у фешні, це дуже швидко мені набридло. Я почав брати на модельні зйомки свій плівковий фотоапарат — щоб зафіксувати щось більш людське, приземлене, те, що йде глибше за поверхню моди.

Попри уважність до деталей, я зрозумів, що не маю справжнього інтересу до того, як у кадрі мають "правильно" сидіти брюки чи як лягає сорочка. Мода — це теж мистецтво, але водночас індустрія зі своїми запитами. Мене найменше цікавило знімання професійних моделей — тих самих десятків облич, які постійно циркулюють від однієї зйомки до іншої (без жодної зневаги — просто не мій інтерес).

Можливо, саме тому сьогодні, коли я рідко працюю з комерційними кампаніями, я шукаю невідомих людей — нові обличчя без модельного бекграунду. Одного разу я навіть був близький до створення власної "немодельної" агенції, але, на жаль, руки так і не дійшли.

Як ти обираєш своїх героїв?

Це дуже суб’єктивний і інтуїтивний процес. Чому для вас одні люди цікавіші за інших? Це просто відчуття. Але іноді ти помиляєшся навіть у власній інтуїції.

Що ти робиш, коли відчуваєш що твій герой чи героїня "закривається"?

Для мене знімання — завжди потік і завжди експеримент. У мене не буде історій на кшталт тієї, як Юсуф Карш знімав портрет Черчилля. Усе прозаїчніше: я занижую очікування від знімання, відкриваю свої сумніви, намагаюся бути чесним. Фотографія для мене — суцільний експеримент.

Один із твоїх головних проєктів за останній час — серія "Епітом", що згодом виросла в книгу. У ній ти поєднав архівні фото за десять років із кадрами, знятими в понівеченій війною місцевості в Київсьĸій області. Чому ти вирішив поєднати ці два світи?

До повномасштабного вторгнення — з 2020 року — проєкт досліджував молодість, вразливість і перехід у доросле життя, спираючись на спогади про власну юність. Після лютого 2022 року я пережив глибоку творчу кризу, сумніваючись в актуальності мистецтва в момент, коли головним стало виживання. Щоб протистояти цьому стану, я почав їздити щойно звільненими селами Київщини, фотографуючи зруйновані будинки, дерева, річки та величезні поля незібраних соняшників. Паралельно я повернувся до друку у своєму даркрумі — як до своєрідної арттерапії.

Коли ці пейзажі вступили в діалог із моїми попередніми портретами молоді, проєкт майже миттєво набув фінальної форми. Зображення української молоді — деякі з цих людей сьогодні воюють — набули нової ваги. Вони контрастують із землею, позначеною насильством, створюючи емоційний простір із невизначеності, крихкості й стійкості.

Працюючи над проєктом "Епітом", ти проявляв плівку в імпровізованій студії, яку облаштував у власній квартирі. Що дала цьому проєкту ця камерність, інтимність саме в процесі роботи?

Коли у 2020 році я вперше облаштував невеличкий даркрум у ванній, я знав, що проведу там багато часу. Для мене це місце відключення від зовнішніх подразників, соцмереж, новин і власних заважаючих думок. Простір фокусування і внутрішньої чистоти. Місце, де час вимірюється секундами експозиції, порахованими в тиші. І місце відкриттів, де в хімічно-фізичному симбіозі на білому аркуші проявляється зображення — та сама викрадена мить безсмертя.

Що робить українського фотографа помітним для міжнародної аудиторії?

Після початку повномасштабного вторгнення Україна частіше з’являється у світових медіа. Але попри підвищений інтерес, я переконаний: українського фотографа помітним робить передусім якісна робота. З війною чи без — цілісне, сильне портфоліо завжди є базою і відправною точкою для художника.

За останній час ти взяв участь у багатьох міжнародних проєктах. Чи є щось, що вирізняє українських фотомитців на міжнародній арені? Або те, що робить нашу мову унікальною?

Я ніколи по-справжньому не замислювався, як саме факт того, що я українець, впливає на моє бачення. Я просто не знаю іншого життя, з яким міг би порівняти. Але якщо вдуматися, то моя робота несе багато української ДНК — хоч це радше підсвідоме, а не навмисне. Неможливо свідомо "нав’язати" цю ДНК, цю українськість своїм роботам: глядач одразу відчує фальш. Що ж до нової воєнної реальності, то повномасштабне вторгнення змінило і те, як ми живемо, і те, як мислимо про створення мистецтва в країні, охопленій війною.

Що для розвитĸу твоєї ĸар'єри працює найĸраще: участь у міжнародних фотоĸонĸурсах, публіĸації в медіа чи, можливо, просто соцмережі?

Для розвитку кар’єри — як би ми її не визначали — потрібна помітність. Усі наведені варіанти працюють на те, щоб зробити твою роботу видимою. Соціальні мережі, попри всі їхні недоліки, залишаються потужним засобом комунікації. Але знову ж таки: фідбек — це добре, однак не варто покладатися на вподобання аудиторії чи намагатися їй догодити. Важливо догодити собі — своєму чуттю й смаку.

З новим поĸолінням я зараз помічаю, яĸ деяĸі люди намагаються вивалити все, що вони назнімали, одразу в інтернет. Felt cute might delete later. Я завжди вважаю це поспішним і непродуманим. Звісно, зараз все рухається зі швидĸістю світла, і ти наче хочеш теж ĸудись встигнути.

Але я переконаний: матеріалу потрібно дати настоятися, його слід обдумати. Можливо, це взагалі не те, а воно вже вийшло у світ.

Ще одна порада для фотографів — вимиĸайте аналітичне мислення, ĸоли фотографуєте. Але вмиĸайте його, пізніше, ĸоли працюєте з матеріалом. Для мене це завжди працювало. Ще одна порада — не намагайтеся бути ĸимось іншим.

Наскільки часто на твоєму шляху трапляються відмови? Як не зневірюватися, коли їх отримуєш? Твої поради молодим фотографам і фотографкам?

Річ у тім, що я не подаюся хаотично на будь-які запрошення чи open call. Роблю це дуже вибірково. Завжди дивлюся, чи близький мені проєкт за духом і темою. Іноді навіть звертаю увагу на склад журі. Звісно, відмови трапляються. Ба більше, перше, до чого варто бути готовими, подаючись на конкурси чи фестивалі, — саме до відмов. Перше слово, яке очі шукають у листі від організаторів, — unfortunately. Вони майже завжди використовують саме його. Але ĸоли я шуĸав видавця для ĸнижки, я вже знав, із ĸим хочу працювати, я фанат видавництва Void, вони роблять чудові ĸниги, ĸожна уніĸальна і зі своїм хараĸтером. Тож першими, кому я запітчив проєкт, були саме Void. Буквально за добу я отримав від них лист, у якому ми вже обирали дату відеоколу.

За ким зі світових фотографів ти стежиш зараз?

Чесно кажучи, я не дуже люблю ділитися списками імен. Мої смаки змінюються, як і роботи самих фотографів. Наприклад, сьогодні мене надихають Рінко Каваучі чи Саллі Манн, а завтра я можу повернутися до Майкла Шмідта, Джудіт Джой Росс чи навіть Долорес Марат. Рідше дивлюся фотожурналістику, але лише тому, що через війну ці жанри закономірно заповнюють простір.