Комета не прилітає

Того року прилітала комета. Усе було як зазвичай із кометами — погані знамення, гарні знамення. Здебільшого, звісно, погані — вони частіше виявляються правдивими. Коли страхи не виправдовуються, про них швидко забувають. Або роблять предметом глузувань. Гарне сприймають як належне. Погане — як покарання. Зазвичай — несправедливе.

Комету бачив багато хто. Не всі. Навіть не більшість. Більшість не дивиться вгору. Жодної драми немає для широкої публіки в зоряному небі — якщо це не блокбастер, де Брюс Вілліс убиває астероїд. Навіть кінопритча «Не дивіться вгору», як показали наступні президентські вибори, не змусила більшість американців подивитися вгору. Попри зоряний акторський склад.

Притча — ризикований жанр. Христос, наприклад, висловлювався притчами. Багато богословів ламали собі голову — чому? Чому б йому не сказати прямо: роби так, не роби так? Щоб без різночитань, конфлікту інтерпретацій. Без свободи волі з її вічно катастрофічними наслідками. Притча завжди залишає рішення за реципієнтом — як розуміти, яких висновків дійти. Чи дивитися вгору. Чи достатньо вже й того, що дві години витріщався у великий екран?

А навіть якщо подивишся в небо — побачиш просто зірки. Усі однакові, усі далекі. Деякі — молоді. Якісь — більші за інші. Одна з них — Полярна. Більшість із нас не знайде її без допомоги Google Sky.

Того року, коли прилітала комета, волхви не користувалися смартфонами. Вони вирушили в дорогу до місця народження Спасителя світу, звіряючись лише із Зіркою. Число три придумали богослови, які орієнтувалися на кількість дарів. Імена Царів — Каспар, Балтазар і Мельхіор — іще пізніший плід творчої уяви, для солідності запакований у богословський трактат.

Їхнє походження — ще одна таємниця, оповита мороком Різдвяної ночі, заплутаних перекладів і богословських інтерпретацій. Згідно з текстом, вони «прийшли зі Сходу». Але згідно з тим самим текстом, вони «побачили на Сході зірку» й пішли їй назустріч. Скривили простір? Утім, серед інших чудес (і страхіть) сюжету про Різдво це дрібниця.

На відміну від пастухів, яким ангел указав, куди йти та кому вклонятися, звіздарі про все довідалися самі. Вони прочитали про цю подію не в таємничих герметичних трактатах, а в найвідкритішому джерелі з усіх можливих — у зоряному небі. Будь-хто, підвівши голову, міг би побачити Зірку. Але вміння читати — хоч небо, хоч будь-які інші тексти — завжди було (і залишається) не найпоширенішим.

Волхви — язичники, астрологи, «люди сторонні», з-поза меж Ойкумени — «поза конфліктом». І в Ірода побували, і в Немовляти. Перед Христом вони склали дари — символи визнання Його як Бога, Царя та Людини, приреченої на страждання. Ніби знали Божий план наперед. І чинили згідно з ним, творили його власноруч. А потім пішли — тихо, манівцями, щоб Ірод не довідався, де перебуває Немовля.

Їхня мовчазна ретирада в Євангелії здається необхідною. Але дивлячись їм у спини, ніяк не можеш позбутися відчуття поразки. Чи навіть зради. Вони врятували від Ірода одне дитя, але прирекли на смерть тисячі інших. Чи було це байдужістю? Щирим збентеженням? Першим задокументованим випадком глибокої самоцензури?

Чи смиренністю щодо Божого плану, про який вони знали багато — більше за інших, — проте й вони не знали його до кінця? Все, що вони могли знати або хоча б відчувати, — що після цієї незначної події (народження дитини — звична річ) у незначному місці (Віфлеєм? де це?) світ змінився назавжди. Щось зрушилося в геологічних глибинах світобудови. Різдво залишилося непоміченим для ближніх — для тих, хто не пустив породіллю в дім, хто вважав загибель тисячі немовлят «перегином на місцях». Хто чекав на повернення Давида й велику перемогу — відновлення слави Першого храму, відродження Золотої доби Юдеї. Вони просто не могли розгледіти Спасителя в безпорадному немовляті, що лежало на сіні. Для цього знадобилися «люди сторонні».

Завершивши свій шлях і здійснивши перше визнання Христа, звіздарі зникають зі Священної історії назавжди. Роботу виконано, Божий план запущено. Більше ми про них нічого не почуємо. Навіть коли апостоли сперечатимуться, чи можна хрестити язичників — не-юдеїв, вони не згадають, що першими, хто вклонився Христу, були саме язичники-звіздарі. Це спаде на думку богословам лише століття по тому. Можливо, це справедливо. Вони не стали проповідниками Христа. Не стали навіть християнами в повному розумінні слова. Вони просто «відійшли іншою дорогою» — щось змінилося в них самих. Але не змінило світ.

Світ не став кращим. Він навіть не став просто іншим. Вертеп досі той самий. Жінка народжує на сіні, бо вона «чужа» в домі або просто пізно прийшла. Біженці тікають гірськими стежками, взявши із собою лише те, що можна завантажити на одного віслюка. Задля збереження своєї влади одна людина може вбивати дітей тисячами — й це загалом сходить їй з рук. Матері ховають дітей — і від чужих, і від своїх, про всяк випадок. Тих, хто вмиває руки, — бо їм не вигідно, в них болить голова, і взагалі, це не їхня війна — не меншає. Просто тепер вони роблять це не в мідній чаші, а в прямому ефірі.

Де більшість не дивиться вгору.

Де на тлі загальної грамотності читати та розуміти прочитане вміють лише кілька людей (і ті воліють промовчати — про всяк).

Де пророки волають у пустелі — винахід радіо, телефону, Інтернету та соцмереж ніяк не змінює драми самотнього людського голосу.

Де кожна наступна війна мала б завершитися перемогою — остаточною перемогою добра над злом, світла — над пітьмою. Але жодна перемога — хоч скільки в неї вкладено, хоч чим за неї заплачено — не виявляється остаточною. Кожна перемога стає лише сходинкою, яка веде на наступний виток спіралі в нескінченному протистоянні. У нескінченному повторенні Священної історії.

І рецепт звіздарів — «відійти іншою дорогою» — не здається таким уже універсальним. З огляду на той факт, що ціною їхнього мовчазного відходу стала тисяча дитячих трупів.

Та й комета все не прилітає. Немає вказівників на небесній дорозі. Який у вас план, сили Світла? Куди йти? Кому нести дари? Світло в пітьмі світить, але світлове забруднення неба за дві тисячі років після Різдва — неймовірне. Неонові вивіски, вогні літаків, заграва пожеж, феєрверки, трасери зенітних гармат... Хоч скільки дивишся, хоч скільки шукаєш Зірку — зрештою однаково ув’язуєшся за «Старлінком».