П’ять авторок, які руйнували стереотипи й змінювали уявлення про традиційні ролі жінки

Вони змушували публіку боятися, дратуватися, нападати на них — але водночас і поважати. Це жінки, які піднялися над загалом завдяки таланту, наполегливості та вірі у власну місію.

У цьому матеріалі спільно з видавництвом Stretovych ми розповімо про п’ятьох авторок, чиї історії надихають на зміни й сьогодні. В основі — майбутня новинка видавництва «Гострі каблуки». У ній літературознавці Віра Агеєва та Ростислав Семків проведуть читачів шляхом чотирнадцяти письменниць, які змінили світ літератури.

Мері Волстонкрафт (1759–1797)

З одного боку, Мері Волстонкрафт — мати. До того ж мати Мері Шеллі. А з іншого, вона — сучасниця Французької революції, під впливом якої пише фактично перші феміністські трактати. 

Уявімо контекст життя цієї непересічної жінки. Ким вона була для людей своєї доби? Авантюристкою. Бунтівною душею, яка порушувала всі мислимі правила. Неймовірною дівчиною, яку бив батько-п’яниця, а вона повсякчас переймалася долею своєї пригнобленої матері.

Мері вистачає відваги піти з дому на пошуки власної долі й виявити, як виявило безліч інших до і після неї, що в кращому разі жінка могла претендувати на посаду гувернантки чи компаньйонки в якоїсь старшої пані (яка могла бути, а могла і не бути приязною) й, відповідно, копійчані заробітки. Не менш очевидною була зневага соціуму, адже Волстонкрафт порушила багато приписів та уявлень про те, якою має бути жінка: вона покинула родину, була закохана в одруженого чоловіка, народила дитину поза шлюбом від іншого й одружилася з іще іншим — ба більше, стала письменницею й зважилася писати тексти, що підривали устої суспільства.

Жорж Санд (1804–1876)

Чи не найяскравіша жінка в літературі першої половини ХІХ століття. Книжки Жорж Санд ставали бестселерами. З її іменем були повʼязані численні скандали — жила вона не менш яскраво, ніж писала. І хоч скандальна слава, яка здобувається екстравагантною поведінкою, може бути дуже гучною, але нетривкою, про Жорж Санд памʼятають от уже два століття.

Вона — авторка, яка вплинула на всіх романісток наступних ста років, та й на деяких авторів-чоловіків. Змагалася зі Стендалем, Бальзаком і Гюґо, захоплювала Флобера й дратувала Бодлера, але найголовніше — створила впізнаваний тип жінки-авторки для наступних поколінь. Авторки суспільно та навіть політично активної, успішної, незалежної.

Жорж Санд писала романи, але романи писали й про неї. Ця неймовірна француженка була прикладом для безлічі молодших авторок, бо показала, як можна долати, здавалося б, нездоланні перешкоди. Її біографія від початку виламувалася поза наявні патріархальні стереотипи — трощити їх стало справою цілого життя письменниці.

Марко Вовчок (1833–1907) 

У середині ХІХ століття поява Марка Вовчка в українській літературі виглядала якимось абсолютним дивом. Вона зʼявилася неочікувано, недоречно, неприйнятно — настільки, що потім ще дуже довго, аж до початку ХХ століття, побутувала теорія, що Марко Вовчок нічого й не писала.

«Невже в існування такої жінки було аж так складно повірити?» — може запитати сучасний читач. А проте справді — те, що в цій патріархальній культурі раптом зʼявилася жінка-авторка, видавалося майже неймовірним. 

Крім того, Марко Вовчок належить до чи не найяскравішого феномену. Вона — українка з вибору, і це — ще одна обставина, яка дратувала українофільське середовище. Бо ж перехід із російської літератури в українську — явище таки рідкісне. Але наших радикальних народників обурювало те, що чужинка, мовляв, важиться передати «народну душу».

І справді, Марія Вілінська народилася в найросійськішій Росії, була донькою імперського офіцера й ніби не мала ніякого стосунку до України. І ось раптом вона стає українською письменницею. Імпульсивна Олена Пчілка навіть доводила, що ця нахабна кацапка не могла так добре вивчити нашу чудову українську мову.

Хай там як, а жінка, яка потрапила в нечисленний, дуже скорочений канон письменниць-жінок, — вочевидь, класикиня.

Ольга Кобилянська (1863–1942) 

Одна з найпотужніших українських авторок прози кінця ХІХ — початку ХХ століття. Вона — авторка, яка завжди була в каноні, навіть у радянську добу, проте впродовж надто довгого часу основні грані її творчості лишалися поза увагою. Відтак у питанні присутності Ольги Кобилянської в каноні важить не те, чи вона там була, а місце, яке вона в ньому посідала.

Її новели й романи — про сильних жінок, здатних стати самим собі ціллю, вийти з-під влади патріархальних стереотипів. Причому письменниця блискуче представляє як освічених, інтелігентних героїнь, так і селянок, гуцулок, котрі розпоряджаються своєю долею самохіть.

У радянській літературі Ольгу Кобилянську подавали як авторку, яка писала про бідне селянство та гніт капіталізму, — з інтерпретацією радянські критики не надто морочилися. У кожному другому виданні стверджували, що Леся Українка — «дочка Прометея», Іван Франко — «каменяр», а Ольга Кобилянська — «буковинська орлиця»; і всі ці вигадки тиражували солідні академічні видання.

Справді, Ольга Кобилянська була частиною радянського канону — з різних причин. З одного боку, потрібна була яка-небудь письменниця з Буковини для позірної репрезентації регіонів. А з іншого боку, під типову колоніальну інтерпретацію підпадала «Земля».

Водночас Ольга Кобилянська — фактично ікона українського модернізму. Сьогодні вона так само лишається популярною авторкою, проте підсвічуються уже зовсім інші тексти, де проступає саме феміністичний контекст: «Меланхолійний вальс» і «Царівна».

Агата Крісті (1890–1976) 

Певно, найуспішніша жінка-авторка у світовій літературі. Вона — унікальний випадок, найтиражованіша письменниця всіх часів і народів. Видавництво Simon & Schuster, що заснувало в США традицію «мʼяких палітурок» (так званих paperbacks), відзвітувало, що з 1939 року було видано майже мільярд примірників популярних видань авторки.

Як же постав такий несподіваний феномен? Зрозуміло, що Агата Крісті береться за чи не найбільш популярний у ХХ сторіччі жанр, вкрай плідно працює в ньому (66 романів, близько двох десятків збірок оповідань), але також робить низку винаходів у написанні детективів — саме вони нам найважливіші й, вочевидь, пояснюють виняткове становище авторки у світовій літературі.

Письменниця формується в дуже особливому середовищі. З одного боку, ще триває вікторіанська епоха, упродовж якої жінкам не було місця в університетах, а з іншого, світ починає змінюватися. Мати Агати намагається дати їй та старшій дочці Маргарет добру домашню освіту — читання в тому часі вже бачать цілком закономірним заняттям і для дівчат.

Агата Крісті пригадувала, як одного дощового дня до неї, восьми- чи десятилітньої, в кімнату зайшла мама зі словами: «Якщо тобі нудно, то виший подушечку або напиши оповідання». Тим часом сестра Медж уже писала. Журнали навіть брали до друку її досить традиційні елегантні оповідання. 

Одного разу Агата поділилася із сестрою, що хотіла б писати детективи, на що та заперечила, мовляв, такого Агата точно ніколи не напише. Сестри навіть побилися об заклад на пляшку шампанського. Це парі остаточно переконало письменницю спробувати. Як бачимо, все логічно: довкола майбутньої письменниці існувала певна читацько-письменницька культура, а от далі настав час експерименту, який і завершився таким безпрецедентним успіхом.