Різдво в дитячих спогадах українського мовознавця Василя Сімовича

Сьогодні хочемо познайомити читачів із дитячими спогадами святкування Різдва Христового українського мовознавця, філолога і культурного діяча Василя Сімовича, що були опубліковані у газеті “Краківські вісті” (07 січня 1943 р.) під назвою “Різдво в моїх дитячих роках”. Мову тексту залишаємо оригінальною.

Різдво в моїх дитячих роках

Різдвяних святок “на школі” я не памятаю. І взагалі “школа” мені тільки мріється як щось для мене дуже-дуже далеко. Я, наймолодша дитина в великій сімї (нас було восьмеро!), десь сиджу на колінах у батька, що приїхав здалека: їздив кудись аж у Краків лікуватися. Приїхав і взяв мене на коліна. Якось так любо мені, так блаженно. А мені не більш, як років три, може чотири. Батько ж у нас — понад усе. Всі до безпамяті його любимо, і водночас він для нас щось неосяжне: — все, що скаже, що зробить, для всіх нас святе. І всі ми горді за нього. І досі в нас, уже старих та сивих, те почуття залишилося. Це давні часи, але як старі люди в Гадинківцях нас люблять — через батька нашого нас люблять. І досі, як заговориш з яким дідом, він на батька нашого розмову зверне: нема, мовляв, не було і не буде такого вчителя; все, мовляв, що вони, ті наші гадинківські дідусі знають — усе від нашого батька. А про садок коло церкви — досі і мала дитина знає: то засадив його старий професор, такий у нас колись професор був… Та чи тільки гадинківські люди згадують нашого батька? Ціла Гусятинщина його знала, подивляла, і переказувала про нього іншим людям. Ще не так давно, років тому з десять, таки на львівському ґрунті, від цілком чужої людини, і не дуже таки літньої, довелося почути слова про батька, від яких робилося в душі дуже й дуже тепло…

І хоч який для нас великий авторитет був батько, хоч і для матері і для всіх нас він був усім — усі святки в нас мали якийсь “поплутаний” характер; дрібно-шляхетсько-селянський — від батька — й “попівський” — по матері. І хоч уява не зберегла Різдва з тих часів, коли ще жив наш батько, то мати наша так дбайливо зберігала традицію нашого “вчительсько-попівського” свята, що воно ввесь час таким проходило в нашому бідному, дуже бідному помешканні, “на загородах”, куди ми принеслися жити після батькової смерти.

Яка сильна була ця традиція, пізнати вже з того, що нам, дітям, ще довго після втрати батька, давали тільки тричі в рік каву: на Різдво, на Великдень і на Татові імянини, день після Йордану, на св. Івана.

Дивне диво! Я добре тямлю, як школа завалилася підчас якогось сильного дощу, як наші “наґвавт” переносили до сусіди Лосінського всі речі й недужого батька, як я радів, що мені через це нещастя пройшло на сухо те, що я волочився собі по селі — я не тримався хати, був сильно непосидющим, ходив по сусідах, кому тоді міг бути в голові я!; добре памятаю, як батько, вмираючи, нас всіх благословив; ще й досі бачу, як беруть мене, маленького, за руку, ведуть до ліжка, я на всіх дивлюся, всі мають очі в сльозах; мати ні жива, ні мертва — батько підносить руку, я цілую його суху-суху руку, він мене в голову, а сам такий білий-білий, як голуб; потім ведуть мене до ніг, я цілую ноги; мене відводять. Хтось бере мене на коліна; якась таємна скрізь тиша… Все-все до подробиць памятаю: і похорон і те, як сестра Ганна зомліла на порозі, від найстаршої сестри приїхавши. А ось Різдва за батькового життя таки не запамятав…

Та й перше Різдво після батькової смерти теж наче в якомусь тумані. Знаю тільки одне, що на сам Свят-Вечір, десь коло полудня в сінях сусідів Міхал Дорош різав січку, я йому “жити не давав” різними запитами, а він мені казав при класти язик до замерзлої клямки, бо це, мовляв, дуже цікаво і я буду дуже розумний — я приклав, шкірка з язика злізла, я скричав несвоїм голосом, Міхал — у сміх, потім заспокоїв якось мене, але ж язик нестерпно болів і на сам Святий вечір я нічого не міг їсти… Я взагалі був мізинчик, якось розвивався слабо, і мені нераз доводилося прикро відчувати, як селянські діти з мене собі здорово глузують…

Та на другий рік я вже язика до клямки не прикладав, зате на сам Святий Вечір різаком від січкарні так протяв собі руку, що й досі знак залишився. Взагалі мені дуже хотілося робити все те, що роблять селянські діти. Моїм найбільшим приятелем і великим авторитетом був сусідів хлопчик Павлуньо Дорош, хоч мене до нього не пускали, щоб я “не зіпсувався”, а і батьки Павлуня криво дивилися на нашу приязнь, бо в нас попсувалися були сусідські відносини: хтось у нас з кошниці викрав кукурудзи, підозра впала на старого Демка Дороша, хтось йому про це доніс… І пішло! Ми з Павлунем цілі дні влітку проводили, а як він якось у зимі простудився і вмер, я з жалю поважно розхорівся, — ніхто мене не міг розрадувати…

Найгірше мене дратувало те, що я не міг брати участи в підготові до різдвяних сільських забав. Ось мої товариші принесуть бувало до школи різнокольорові паперці, щось таке ліплять на перервах, або як учитель не бачить, передають один одному якісь записки, на перервах один одного перепитує, я цікавий питаюся, як і що — а мені не кажуть, а як кажуть, то все з насміхом: де, мовляв, тобі паничику до того! Правда — все це були здорові хлопці, набиті, господарські, а я — кволий, що хоч “штобурчуся”, але ж потім відлежую… До того наша хата “на загородах” була така, що всі знали, чи й хатою її назвати можна. Без підлоги, зимна-зимна, підперта сволоком. Щоб можна було встати, розпалювали насеред хати околот, щоб розгрілося трохи. Раз уранці прокинувся, а мені в ногах — пів стелі… Від перших морозів до весни вікна були замуровані. Від зимна я повідморожував ноги, на них поробилися рани, і я нераз цілу зиму не виходив із хати; мати робила якусь масть з плоскіні, меду й воску — і я нею все мазав рани… Ці рани поновлювались щороку. Ноги, як бувало замерзнуть у листопаді, то розмерзають у березні… І де такому до сільських чудових хлопячих забав. Та бо й зими у нас бували! Сніг до вікон, мороз козацький, “шаруги”… Раз на цілу зиму тільки було в нас у хаті тепло — на Святий Вечір: тоді й вікна починали розмерзати…

А сам Bечiр проходив у нас за традицією як було за батька, мати дуже додивлялася, щоб нічого не пропустити з обрядів. Варили в нас і пекли від самого ранку, мати зі старшою сестрою. Як смеркло, вносили “діда” з бажаннями, і я зі старшою на два роки сестричкою його розстелювали, було сіно на столі під скатертю і під столом, — були дві свічки на столі, образи всі мали “голубчики”, що їх сестри поначіпляли, були всі приписані страви, починаючи з куті, при якій мати всім бажала (було підкидання кутею до стелі, щоб, мовляв, бджоли роїлися, — батько залишив нам пасіку), і кінчаючи узваром та сушеними опеньками, а для нас дітей — горіхами, яблуками, цукорками. За цим останнім треба було їхати у вівторок на “ярмарок”, до сусіднього містечка, до Пробіжного (так і досі кажуть старі люди, молоді говорять уже — До Пробіжної!), а як що до чого — де Копичинців, а то й до Чорткова. Головно як до Пробіжнього жиди не перепачкували через Збруч “судака”, який був у нас єдиною “рибою”. Ця риба була така солена, що треба було добре попивати узваром, щоб не пекло на язиці. Але ж судак мусів бути і його в нас подавали як дві страви: смажений на конопляному олію, і як “студенець”. Це все мати самі привозили “з міста”, нас туди ніколи не брали, щоб ми не підглянули, що для нас купують. А як котре з нас таки написалося їхати, нас страшили якоюсь старою бабою, що ніби то сиділа під мостом, як вїжджати до міста (ніякого моста до Пробіжного не було!), і казали, що ту бабу треба цілувати… Я ж не любив, як мене чужі цілували, то арґумент помагав.

Ми з молодшою сестрою дуже були чемні цілий день на Свят-Вечір, а проте, як було мати чи кудись обернуться, чи відійдуть до сіней, нас дуже кортіло чи книша вщіпнути, чи помачати пальці у горщик, щоб покуштувати “голубців” з гречаною кашею, таких смачних, таких масних, помащених олієм… Але було, що мати зловить було котресь з нас, то зараз навчає:

— Чого ж ви такі якісь! Я ж на ярмарок не понесу, це ж усе для вас!

І ми заховувалися обоє від сорому, але як була нагода, то знов те саме робили. Де ж таки! Від самого ранку нічого не їсти!

Десь годину перед смерком бабуня, що у всьому помагала, кидала всю цю поміч, одягала чіпок, окуляри, брала грубий молитовник і голосно починала з нього читати. Була це дуже цікава книжка: з лівої сторінки молитви кирилицею надруковані, з правої — те саме латиницею, а декади в польському перекладі. Книжка була стара-стара, заялозена — але ж іншої бабуня не признавали. Кирилиці читати не вміла (як і мати), писала польськими буквами по-українському, відділюючи букву від букви, наче друкуючи. Але ж у нас ніхто ніколи по польському не говорив, не вживала тієї мови мі бабуня, ні мама — про батька, великого українського патріота і не кажучи…

Ялинки в нас ніколи не було, ніяких подарунків, як воно тепер пішло за чужим звичаєм — не було… Але зате і помершим на порозі кутю ставили, і до худобини ходили, і хрести вапном на хлівах намалювали.

Я собі чогось найбільш із усіх страв сподобав сушені опеньки, і мама це памятала. Як був уже я великий, приїзджав на святки, для мене все були сушені опеньки. Взагалі наші мама, що не давали нам пустувати, виявляли безмежну доброту, на їх обличчі проходив увесь час вираз великої блаженности і незвичайної любо ви для нас. Та й так увесь час, ціле своє життя вона тільки про те дбала, щоб нам було якнайліпше, ніколи нічого нам не жаліла…

У нас, у Гадинківцях, ніколи на Свят-Вечір не приходили колядники. Того вечора всі колядували в себе дома. Починали ходити з колядою після Служби Божої першого дня Свят. Тоді двері не зачинялися, бо ж у нас під вікнами не колядували (щедрували під вікнами!). Були і “героди”, яким я дитиною так завидував, що вони так гарно все виводять. У “жандарі” чи “ангелів” я пізнавав своїх шкільних товаришів — і досі памятаю, як один з найкращих у селі хлопців у селі Гринько Боднар, чудово грав ангела, дзвонив у дзвінок ітд. Але ж чогось мені ставало моторошно, як входили з гуком і криком “Смерть” і “Чорт”, як один і друга чіплялися гостей, як сварилися за душу Ірода, як “Чорт” перебраний у кожух шерстю на верх, жартував, показував різні штуки. Чогось наші “героди” грали по польському, “жандар” заповідав прихід їх теж по польському, Ірод теж співав:

Ой, бяда, бяда мні Геродові,
Утрапйонему вельце крульові і тд.

Навіть “Смерть” із “Чортом” сварилися за Душу по польськи: “Моя душа, твоє цяло!” Цікаво, що як раз у школі ми “критикували” наших xлопців — один з наших товаришів, Степан Фірманюк крикнув:

— А ось наші тато не пустили геродів! І добре зробили!
— Чому, чому? — запитали ми хором.
— А най св…і по польськи не співають! Що може Ірод говорити по руськи! Досить уже як чорт балакає по польськи!

Це зробило своє вражіння. Чую, що в пізніших часах, самі хлопці переклали текст “геродів”, і вже грали по українському…

А бував у нас і вертеп, дуже гарний. Той, що проводив ляльки, був дуже дотепний. Як я йому тоді завидував, приглядаючись тому, як люлька “Cмeрти” відкошувала голову Іродові, що зависла була від ґнота з лямпи. Але вертеп ішов по-українському.

По “виставі” колядували і “віншували”. Але було це не звичайне “віншування”: “Віншую Вас тими святами, щоби-сте дочекали ітд. — А якесь інше довше барокове, яке уклав був мій батько, і яке перейшло в село. На жаль, слів уже собі не пригадую. Та, може бути, воно й досі живе в сeлі…

Другого дня приходило до нас “братство” з дзвінком, самі старші господарі: колядували на церкву, а розмови їx усе крутилися коло нашого небіщика-батька.

Третього дня палили перед хатами “дідух”, але в нас не дозволяли виносити його поперед хату: мовляв, може упасти яке стебельце на землю, може хтось притоптати чимось нечистим, а це ж солома, що на ній Христос лежав…В нас дiдух дуже солідно змітали і палили його в печі…

Святкувало нас спершу тільки пятеро: мама, бабуня, дві сестри і я. Брати були “в школах”, у Тернополі — то де ж у таку заметіль дібратися за вісім миль?… Але як я пішов до Станиславова, і там був уже брат Аполон, і ми за принятим звичаєм мали святкувати в місті, я так затужив за домом, що надомною змилувався катехит Семенів і відправив нас з братом до Гадинківців. Як ми заїхали тоді — святий знає, бо ж і мороз був тріскучий і подільські дороги позавівало. Але на святках були, тільки ж у мене знов появилася на ногах давня недуга, і я по святках які три тижні залишився ще коло своїх найдорожчих…

Пізніше ми все вже приїжджали, не вважаючи на ніщо. А раз заскочили навіть ціле село несподіванкою. Мій брат, Аполон, здається, тоді сьомак, чи восьмак, чудовий баритоніст і дириґент, зорганізував із нас квартет — обидві сестри сопраністки, я — альт, ще один брат — тенор, сам дириґент — бас, і ми проспівали цілу Службу Божу на велике здивування і людей, і самого церковного хору, що з побожністю прислухався нашим голосам. А треба знати, що в нас був на селі уже церковний хор, що на велике “згіршення” старих людей, співав на чотири голоси і на якийсь час, доки люди не схопили нових мелодій, приневолював людей тільки слухати (в нас усе співала ціла церква!). Я й досі тямлю, як противники хору передавали з уст до уст якийсь дотепний вірш про хористів, що з погляду села, не повинні були до нього належати:

“Тенори пішли до комори,
там чогось накрали,
прийшли до нас баси,
і все їм відобрали!
Альти позасідали попід плоти, їсти не їли,
бо красти не вміли”.

Щось там було і про сопранів, але я — забув… Та, вертаючись до нашого квартету, він на людей зробив велике вражіння, бо і гарно ми співали, і все це було для села щось нове.

А щодо коляд, то за моїх дитячих років, співали дуже багато різних. Що більше. Чим рідша була коляда, тим колядники більш нею хизувалися. То вже пізніше, як казали мої товариші зі школи, колядники “зійшли на ніц”, все лише “Бог предвічний” та “Новая радість”. А в нас співали і “Христос родився” і “Вселенная”, і “Бог натуру” і “Тайна нам ся” і “Ладо-ладо, всім на світі радо”, і “Ангел пастирям мовил” (брат Аполон страшно хвилювався, що співають “мовил”, і все поправляв на “мовив”, з чого колядники не дуже були вдоволені!), і “В яслах лежит”, і “Дивная новина”, і “Согласно співайте”, і багато-багато інших”. Чомусь, не знаю, чому не любили ходити з козою, а “звізду” залишали для зовсім малих дітей, хоч i вертеп, і героди без звізди не обходилися, тільки що це був додаток…

Бувало, що на другий, чи третій день ми їздили до найстаршої сестри, там була дочка Стефанія — то і її привітати, і сестрі зробити приємність. Тоді і там у Чулієві (офіціяльно село зветься “Целіїв”) чи у Нижгірку Старому, ми бачили різні звичаї, але ж вони ні мене, ні моїх не вдоволяли. Ні, для нас таки найкращі були свята у нас, у Гадинківцях, і то в бідній хаті, на “загородах”, a потім потрохи і в “коршмі”, куди ми пізніше перенеслися. Цими згадками я живу й досі, хоч і десятої частини не списав з того, що тоді бачив і відчував…

Василь СІМОВИЧ