Як підлітки повертають собі голос: три історії війни і творчості

Це три історії підлітків. Кожен з них — із власним досвідом війни: окупація, вимушений виїзд, життя поруч із фронтом. Але ці історії — не лише про травму, а й про те, як жити після неї.

Ці троє — серед 15 учасників театральної лабораторії, які протягом двох місяців працювали з менторами театру «ДАХ» і психологом, проживаючи свій досвід через мистецтво. Тут не вимагали «грати роль» — тут навчали чесності, вмінню говорити про складне своїми словами, слухати себе й не тікати від болю. Підлітки проходили цей шлях через музикування, написання монологів і сценічну роботу.

Кожен виніс із цього щось своє: для когось це стало підтвердженням, що театр — не його дорога, для когось — першим кроком. Та головне — ця спільна історія підлітків, «ДАХу» й фонду «Голоси дітей» стала чимось більшим, аніж просто творчим проєктом.

Бахмуттайогоморознеповітря

Галині 17. Вона родом із Бахмута. Її дитинство минало між двома краями: маминим Донбасом і батьковим Кримом. Тому дівчина страшенно любить море, спеку й степи, в яких провела так багато часу. Життя Галі — це постійний рух між містами та людьми, але всі ці дороги завжди вели її до історій.

Фантазія супроводжувала її з ранніх літ. У дорозі з мамою вона перетворювала вулиці на маршрут казкових подорожей: ліхтарі — на місця фантастичних вечерь, калюжі — на арену перегонів. Вона постійно придумувала історії та шукала сенси навіть у дрібницях.

«Мені завжди було так цікаво вигадувати щось. Я — буквально генератор рандомних ідей. От, скажімо, я бачу точку. І я починаю думати: Чому ця точка? Що в цій точці? І потім — бац! Виникає думка: Точно! Точка — це хтось!»

Важливу роль у цьому відіграло також читання книжок. Галя з дитинства зачитувалася всім, що знаходила вдома. Пригадує, що зміст книги зовсім не мав значення — цікаву історію вона могла знайти абсолютно в усьому. Чи то у бабусиній кулінарній книзі з рецептом борщу, чи то у Біблії:

«Пам’ятаю, сиджу, ментиляю ногами. Гортаю Біблію і думаю: Оце він дає. Стільки всього зробив. І не втомився?»

Світ Галиного дитинства був сповнений вигадливих фантазій, ігор, кольорів та запахів. Тож це дало можливість запам’ятати рідний Бахмут до найменших дрібниць.

Її рідна вулиця — одна з найдетальніше збережених у пам’яті. Ось тут — зелене дахове покриття дому, єдине таке яскраве й красиве на всю вулицю. Ось тут — завод шампанських вин, де працювала Галина мама, та прохідна (пустир із травою неподалік від заводу), де Галя часто гуляла із собакою. А там — спуск до маленького ставочка, залізничні колії.

«Я не сприймаю, що ці всі фотографії... Ви знаєте, про що я. Поки я його не бачу наживо, доти для мене він існуватиме таким красивим. І мені так добре».

Тож Бахмут для неї закріпився в пам’яті зимою 2021 року: морозним, синюватим, із запахом дому після прогулянок — випічки, свіжовимитої підлоги та мами, яка в’яже перед телевізором.

Виїзд із Бахмута став несподіваним. Приліт у завод шампанських вин, розташований неподалік, заскочив родину зненацька. За вечір довелося зібрати все життя в один рюкзак. Галя пригадує, як, виходячи зі своєї кімнати, подивилася на укулеле.

«Поставила її й подумала: я за тобою ще повернуся. Але ні».

Тепер Галя з родиною живе в Броварах. Місто не стало для неї рідним, але дало близькість до Києва й нові можливості. Саме в Києві Галя взяла участь у творчій лабораторії, яку організували фонд «Голоси дітей» і театр «ДАХ».

Там Галина вперше спробувала себе у сценарному письмі: відшукувала власний голос, працювала з пам’яттю, емоціями та образами. Цей досвід став для неї важливим поштовхом до вибору майбутнього творчого шляху — дівчина мріє й далі розповідати історії, щоправда, тепер у ролі режисерки чи сценаристки.

«Ментори багато казали, що в мене гарні тексти. Я побачила, що хтось у мені бачить такий потенціал величезний, який я сама в собі наче ще не усвідомлюю й ховаю. Я часто сумніваюся в собі, зупиняю себе у чомусь. Але зараз відчуваю, що готова пробувати робити щось нове».

Чесністьпередсобою

Максиму 17 років. Він живе в Харкові й навчається на першому курсі Харківського авіаційного університету. Паралельно проходить трирічний Вальдорфський семінар і вже бачить своє майбутнє пов’язаним із роботою з дітьми.

Про свій досвід дорослішання під час війни Макс розповідає так:

«Бути підлітком під час війни складно, бо в тебе ще не сформовані цінності, а життя в таких умовах змушує дуже швидко дорослішати й приймати вже не дитячі рішення».

У його сім’ї завжди було заведено радитися одне з одним. Батьки обговорювали важливі рішення разом із ним і сестрою. Зокрема й у питанні, покинути рідний дім чи залишитися:

«Коли постають такі життєві питання, ти все прокручуєш у голові, і там ніби все вибухає».

Початок повномасштабної війни Макс із сім’єю зустрів на Харківщині, коли Куп’янськ майже одразу опинився в окупації. Родина жила поруч у рідному селі Макса — Пологах. На четвертий день зник Інтернет і мобільна мережа.

«Ми по шматочках збирали інформацію від сусідів, і в нас була дуже сильна невизначеність — що робити і що буде далі».

Оскільки виїхати з окупації не було змоги, родина Макса жила в селі й після деокупації восени 2024 року ще певний час намагалася триматися рідного дому.

Остаточним поштовхом до виїзду став момент, який хлопець досі пам’ятає до найменших деталей. По сусідству жили військові, які інколи запускали розвідувальні дрони, і Макс із сестрою навіть мали можливість ними керувати. Того дня вони почули знайомий звук. Макс подумав: «Ну, напевно, це сусіди просто перевіряють дрон». Але саме в цей момент його мама вийшла у двір вивішувати білизну. За кілька секунд бойовий ворожий дрон влучив у дах будинку.

«Нам просто рознесло половину нашого даху й половину сусідського. Якби минуло три секунди, то мама відчинила б хвіртку, і її просто вбило б».

Цей момент став для родини переломним.

«Коли прилітає десь на вулиці — це одне. А коли прилітає просто в тебе, і ти розумієш, що кілька секунд могли вирішити життя, — тут уже немає куди відкладати».

Обстріли стали щоденними, по кілька разів на день. Навіть військові радили родині терміново виїжджати: «Вам уже не можна тут залишатися. У вас діти, вам треба їхати».

Рік тому родина перебралася до Харкова. Вони зняли невелику квартиру й почали звикати до іншого ритму життя. Для Макса це було складно.

«Мені було дуже дивно бачити просто життя. Я стільки часу не бачив спокою. Навіть метро спершу лякало. Перші два тижні я звикав до шуму міста, до нового життя».

Згодом з’явилося відчуття, що потрібно встигнути якнайбільше. У вересні він потрапив до театральної лабораторії, організованої фондом «Голоси дітей». Там він працював разом із менторами театру DachTrio.

Після завершення проєкту ментори залишили Максу листа. Хлопець досі пам’ятає головні слова з нього: «Діти вчаться не того, що ти говориш, а того, що ти робиш». Саме ця думка стала для нього внутрішньою опорою.

«Це так просто, але так важливо. Ти повинен стати прикладом для наслідування. Якщо в тебе немає гармонії із собою, якщо ти не віриш у те, що говориш, і сам не живеш за цими правилами, ти не зможеш нічого донести дітям».

Після резиденції Макс зрозумів, що бути актором — не його шлях. Понад усе хлопець прагне бути вчителем і ділитися досвідом з іншими. Тому, надихнувшись прикладом менторів, він сформулював головне правило своєї майбутньої професії так:

«Насамперед учитель має бути чесним із собою».

Музикапоручізфронтом

Олександрі 16. Вона народилася й виросла в Павлограді. Нині місто розташоване майже за 90 кілометрів від фронту, і це відчувається в повсякденному житті.

Під час тривог родина багато разів ховалася в погребі. Саме там Саша часто намагалася підтримати маму — усміхалася чи жартувала, щоб тій було спокійніше, навіть якщо сама відчувала страх. Із кожною новою тривогою вона ніби дорослішала, вчилася триматися й надавати підтримку, попри власні переживання.

«Ми з мамою жартуємо, що навчилися жити «по тривозі»: спочатку чай, потім погріб, потім знову чай. До всього звикаєш, але хочеться, щоб це якнайшвидше закінчилося».

Попри все це, в житті Саші є дуже багато творчості. Дівчина називає себе передусім музиканткою та співачкою. Вона займається вокалом змалку, а зараз грає на трьох інструментах: гітарі, барабанах і фортепіано. Любов до цієї справи прийшла в життя Саші завдяки мамі: вона відвела маленьку донечку на перше заняття, навіть не знаючи, чи візьмуть дитину в такому віці.

«Мій вчитель не знав, скільки мені років. Але сказав, що я маю дуже хороші дані для вокалу. А мені тоді було років зо три, може».

Дитинство Саші минало поруч із природою: замість дитсадка вона проводила час із бабусею, лазила по парканах та деревах і постійно щось вигадувала. Також особливе місце у спогадах посідає міський будинок культури «Мир».

«Це місце стало для мене буквально другим домом. Я там дуже багато часу проводила раніше, відвідую його й досі».

Окрім того, Саша — вокалістка легкого рок-гурту, що існує вже півтора року. Вони активно виступають на міських заходах, а репетирують у маленькому підвальчику — затишному просторі, який для Саші став важливим прихистком для творчості.

У майбутньому дівчина мріє створити власну музичну академію, викладати й виконувати авторські пісні. Вона вже пробує писати музику, але визнає, що поки складно з аранжуванням.

«Дуже хочу створити свою музичну академію, де кожен знаходитиме щось для себе. І відкриватиме для себе музику по-новому».

Серед університетів вона розглядає столичні заклади — Київську муніципальну академію естрадного та циркового мистецтв, Київську муніципальну академію музики імені Р.Глієра та Національну академію керівних кадрів культури і мистецтв. Місто на Дніпрі для Саші особливе — саме тут дівчина мріє будувати своє майбутнє життя та кар’єру.

«Мені дуже подобається Київ. Особливо за його різноманітність. Хочеш — вриваєшся в активне життя, не хочеш — живеш розмірено й спокійно. У Києві ти можеш обирати».

Театральна лабораторія від фонду «Голоси дітей» і театру «ДАХ» лише вкотре це підтвердила. На курс Саша потрапила майже випадково: їй надіслали публікацію про набір, і дівчина, не вагаючись, подалася. Спершу хвилювалася, бо ніколи не займалася театром, але швидко знайшла спільну мову з іншими учасниками.

«Усі ми абсолютно різні — усі п’ятнадцятеро. Але щось нас так сильно поєднало, що за сім днів ми стали практично однією родиною. Тож саме тут, на резиденції, я переконалася, що обожнюю бути в команді. Я ще той командний гравець. Бо коли ми разом, ми здатні багато чого досягти!»