Ексклюзив ELLE: директорка НХМУ Юлія Литвинець про свій багаторічний роман з музеєм

Юлія народилася в Олександрії на Кіровоградщині. Дитиною захопилася мистецтвом: навчалася в художній студії, школі, а згодом у Решетилівці опанувала перебірне ручне ткацтво. Мріяла стати дизайнером одягу, однак доля привела її до мистецтвознавства. Ще під час навчання у НАОМА (Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури) отримала пропозицію працювати в Національному художньому музеї України. Спершу на посаді молодшого наукового співробітника, а згодом головного зберігача фондів. З 2016 року очолює музей, розвиваючи його як сучасний культурний простір і відкриваючи українське мистецтво світові.

Юлія — кураторка потужних виставкових проєктів, що увійшли в історію українського мистецтва, серед яких «Олександра Екстер. Амазонка авангарду», «Микола Глущенко. Дорогами мандрів», «Спецфонд. 1937–1939». Є  авторкою наукових досліджень і активною учасницею професійної спільноти ICOM (Міжнародна рада музеїв. — Прим. Ред.). Британське видавництво Thames & Hudson видало масштабну ілюстровану збірку досліджень музею у 2023 році — In the Eye of the Storm. Modernism in Ukraine 1900–1930s. Й міжнародна Бібліотечна асоціація визнала її однією з десяти книг у своєму жанрі у світі, які варто прочитати за життя. Юлія називає це великою перемогою своєї команди.

ELLE: Як змінила тебе велика війна?

Юлія Литвинець: Це складне питання. Напевно, для мене став важливішим особистий зріз. До війни весь свій творчий потенціал я вкладала в музей. Однак з початком повномасштабної війни, з тими великими втратами, які несе вся Україна, з тими людськими жертвами, серед яких і рідні, й друзі,  — наше життя стало дуже швидкоплинним і сконцентрованим. Я зрозуміла, наскільки важливо шанувати кожну хвилину, можливість спілкування з близькими. Відбулася переоцінка цінностей. Звісно, я віддано працюю, роблю те, що необхідно, але моя душа зосереджена передусім на людях.

У тебе родина, підростає першокласниця донечка. Як тримаєш баланс карʼєра-родина?

Ю.Л.: Насправді це дуже важко. Мені якраз і допомагає триматися родина. Повертаючись до першого питання, у житті під час великої війни змінилися пріоритети. Й ці зміни стосуються всього суспільства. Змінилися ставлення одне до одного, побільшало емпатії та взаємопідтримки. Наприклад, дитину можна в садочку залишати аж до пів восьмої. Самі вчителі, вихователі більш налаштовані на допомогу.

Ти неодноразово говорила, що сприймаєш музей як живу істоту. Як почалася ваша спільна історія?

Ю.Л.: Наш роман триває вже кілька десятиліть (Усміхається). Вперше мама привела мене до музею, коли мені було шість. Добре пам’ятаю ту експозицію — я була заворожена. Тоді й виникла перша закоханість. Пізніше, під час навчання в інституті, ми приходили до музею на практику. Людмила Семенівна Міляєва (видатна українська мистецтвознавця, академикиня, докторка мистецтвознавства, професорка. — Прим. Ред.), порадила мені спробувати себе в музеї. Отже, одразу після отримання диплому стала молодшим науковим співробітником, займалася дослідженням іконопису. Відтоді, з невеликою перервою, я тут. Новий етап почався у 2016 році, коли я взяла участь у конкурсі на посаду директора, який,  мушу відверто сказати,  був емоційно виснажливим — справжні «бої без правил».  Але саме вони загартували мене. До того дев’ять місяців виконувала його обов’язки, поєднуючи їх із роботою головного зберігача. Було складно, але захопливо. Паралельно працювала в українському комітеті ICOM —  й це була моя віддушина. Я ніколи не мріяла бути директором, просто дуже любила та люблю музей і свою справу. Так почався новий розділ нашого роману з музеєм — і він триває далі.

Розкажи, будь ласка, а який Національний художній музей за своїм характером?

Ю.Л.: В ньому однозначно відчувається сильна чоловіча енергія (Усміхається.) Він з характером (Усміхається.) Музей приймає тільки тих людей, які йому підходять. Я багато разів спостерігала такі ситуації, коли наче й талановита людина, й на перший погляд все добре складається, але вона за своєю енергетикою не пасує музею. І ці люди йшли, розумієш?  Пригадую історії, коли люди йшли з музею й поверталися. Бо вони з музеєм не могли одне без одного (Усміхається.)

Як незавершені романи, так?

Маєш рацію! (Усміхається.) Музей обирає й  міцно утримує своє коло, і ти стаєш частиною його великої  історії.

Розкажи, будь ласка,  про легенди, пов`язані з музеєм, чула, що в ньому мешкають і привиди.

Ю.Л.: У нас чимало всього бачили співробітники (Усміхається.) Якщо серйозно, коли я була головним зберігачем і доводила себе до інтелектуального виснаження,  спускалася в фонди й придумувала собі там роботу: починала щось прибирати, перекладати, звіряти… І коли дуже затримувався в приміщеннях, завжди наступав момент, коли ставало не дуже комфортно й я починала відчувати на фізичному рівні чиюсь присутність. І коли я це відчувала (усміхається), я розуміла, що мені час йти. Ці відчуття складно пояснити. По-перше, ставало холодніше в приміщенні. По-друге, наступала якась особлива тиша, яка починала тиснути. Й наче щось-хтось натякав: йди додому, досить (Усміхається.) Таке саме переживало чимало моїх колег в музеї, особливо тих, хто працював у фондах.

Цікаво! Такі дуже тонкі матерії.

Ю.Л.: Й все це є ще більшим підтвердженням, що музей — дійсно жива істота, яку наповнювали своєю енергією за ці 126 років всі ми — не тільки працівники музею різних поколінь різних часів, але й всі відвідувачі...

А як музей поводиться під час різних сучасних катаклізмів, зокрема під час повномасштабної війни?

Ю.Л.: Ми в ньому, особливо на початку 2022-го року, почувалися в безпеці. Я з частиною команди практично жила, ми цілодобово працювали у перші тижні повномасштабного вторгнення. Нам з музеєм і в ньому було  напрочуд спокійно та комфортно. Й в ті зимні у всіх сенсах дні ми, до речі, не відчували холоду. Музей став втіленням Берегині, тільки в чоловічому роді (Усміхається.)  Ми берегли його, а він оберігав нас. 

Давай поговоримо про успіх музейних виставок під час війни на тлі зростання уваги та інтересу до української культури, зокрема українського мистецтва. Згадай, наприклад, топ-3 з них.

Ю.Л.: Звісно, міжнародний проєкт «В епіцентрі бурі: модернізм в Україні 1900 – 1930-х». Він був і є. До кінця січня 2026 року експонується у Лодзі, у Польщі. Про нього багато написано, він важливий для України, для світу, і продовжуватиме свій шлях. Дуже пишаюсь колегами, які його організували. Безмежно вдячна Франчесці Тиссен-Борнемісса, яка посприяла представленню українського мистецтва у престижних міжнародних інституціях, за ту підтримку, яку вона не тільки надає конкурентному проєкту, а й за те, що стала великим  другом нашого музею.

Якщо говорити про проєкти всередині країни, то їх було насправді декілька. Я дуже пишаюсь актуальною виставкою «Олександр Мурашко. Кольорові модуляції». Зробити такий топовий проєкт, не маючи з безпекових застережень традиційно топових речей (хоча музей має велику колекцію творів Мурашка — сто робіт) — це перемога всієї нашої музейної команди. Ця виставка важлива й для переосмислення самого генія Мурашка, й для країни, для світу в нинішньому контексті. Я пишаюся дівчатами, кураторами проєкту, — Мариною Дроботюк і Лесею Толстовою. Ну, звісно, коли закінчиться війна нашою перемогою, ми зробимо виставку повної музейної колекції Мурашка.

Ще згадую наш цифровий проєкт — віртуальну виставку українського портрету 1925 року, над якою ми довго та ретельно працювали. Виставка у вільному онлайн доступі. Віртуальній колекції портретів передував ґрунтовний підготовчий процес: віднайдення всіх зображень, ідентифікація, дослідження. Зараз відбувається озвучка англійською мовою. Наступного року ми плануємо видати друкований каталог проєкту. Ми наче повертаємось на 100 років назад, але ми маємо прожити ту історію, яку в нас вкрали.

Про що ти мрієш на різних рівнях буття?

Мрію, як і кожна любляча мати, щоб моя дитина виросла, встала на ноги, вивчилась (Усміхається.).

Як для держави, мрію, щоб була наша справедлива Перемога, щоб наступив мир, щоб ворог був суворо за всі злочини на нашій землі покараний. Хочу крові покарання.

Щодо музею — мрію з 2016 року про завершення реставрації (Усміхається.) Мрію про випуск каталогу втрачених під час Другої світової війни творів. Всі твори, які шукаємо, фізично живі й розпорошені по всьому світу. А нам так важливо повертати свою історію й добре знати її!

Текст: Мирослава Макаревич

Колаж: Юлія Портарескул