«Цілую з першого рядка, бо до останнього не втерплю»: читаємо листи Василя Симоненка до дружини

Після закінчення школи український поет Василь Симоненко вступив на факультет журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, а згодом переїхав до Черкас, де працював у редакціях місцевих газет. 

Саме під час роботи в «Черкаській правді» юний поет познайомився з Люсею — жінкою, яка стала коханням усього його життя. У 22 роки Симоненко одружився, а невдовзі в подружжя народився син Олесь.

Як зароджувалися стосунки та що відчував Василь, розкривають листи Симоненка до Люсі. Уривки з них ми зібрали в цьому матеріалі.

21 січня 1957 року

Малюся!

З Черкас я поїхав ображений і злий. Чому ти не прийшла — таємниця. В міру наближення до Києва мій гнів вивітрювався…

Вчора цілий день мотався по Києву. Хотілося дуже спать, але я поклявся вгамуватися тільки після 11 ночі.

Тут дуже багато хороших дівчат, але, на жаль, жодної, схожої на тебе, не бачив.

14 листопада 1957 року

Вітаю тебе, Люсю!

Здавалося мені, що нарешті знайшов ту дівчину, яку так довго шукав. Але твоє мовчання красномовно говорить про інше. Очевидно, мої листи були для тебе непотрібні і зайві, як непотрібний тобі й я. Що ж, в такому разі вибач за те, що потурбував тебе незграбними ніжностями. Я не збираюся вчиняти істерики, бо це не моє амплуа, та, зрештою, і не знаю достовірно, в чому справа.

Обидно тільки, що не можу забуть тебе. Влопався, як пацан. Але це вже не має ніякого відношення до листа. Поки не одержу від тебе якої-небудь звістки, писати не буду.

На цьому бувай здорова.

Василь.

15 листопада 1957 року

Люба Малюсю, ти, мабуть, про мене ніколи не думаєш, бо мені щось не ікається. Якщо ця прикмета вірна, то ти, певне, вважаєш мене своїм найлютішим ворогом. Тобі повинно ікаться з ранку до вечора, з вечора до ранку.

Бо ти завжди зі мною, бо «в душу світять сині-сині очі, мов фіалки перші навесні».

Твого єдиного листа вивчив, мов дипломатичну ноту. Але з тебе державного діяча, мабуть, не буде. Хоч у тебе і є все необхідне для цього. Ти вмієш говорити загадками, але державний діяч мусить вміти ще й давати обіцянки. А ти, мій маленький міністре, нічого не обіцяєш.

Травень 1957 року

Кланяюся моїй маленькій господині!

Цілую з першого рядка, бо до останнього не втерплю — дуже скучив. Тимчасово на два дні зупинився в Юрки; завтра пошвендяю в гуртожиток.

Точно повідомити тобі, коли приїду, зараз не можу, бо ще не ясно, коли будемо підписувати призначення і коли засідатиме кафедра, де я захищатиму свою наукову працю, яку зараз, до речі, ще тільки доводжу до кондиції.

Уявляю, як ти радуєшся, що вередливий чоловік може зайвий день побути в Києві. Маленький тигре, якби міг, то сьогодні б не писав тобі цього непотрібного листа, а з’явився б власною персоною. Чесно кажучи, коли їхав від тебе, то побоювався, що по парубоцькій привичці ще буду кидати на дівчат ласі погляди, але боявся даремно. Тепер для мене існуєш тільки ти. От. Ясно, смугаста? Якщо не подобається тобі, то пожалійся в міліцію.

Думаю про тебе страшно багато, аж зло бере. Люблю і скучаю, і обнімаю, і цілую і… і… і…

Середина липня 1957

Малюсю, не будь дитиною і до вагітності постався серйозно. Я не прошу, а наказую тобі жити не самим зеленцем. Чесне слово, коли приїду, то годуватиму, мов гуску.

За те, що листи сухуваті, — не ображайся. Я солдат, і писати все, що в голову збреде, не можу. Устави забороняють. Скажу тобі щось таке секретне, аж гульк — ти виявишся агентом міжнародного імперіалізму. Правда, я зараз знаю стільки ж військових таємниць, як і 20 років тому, але мене однак зобов’язують їх оберігати. Для мене це не важко: не треба особливої пильності, щоб не видати те, чого не знаєш.

У господарських питаннях я, як відомо, неабиякий профан, тому командувати тут не хочу. Вважаю, що треба пошити тобі плаття, тільки хороше. Дивися сама, але, мабуть, краще було б, якби ти не зробила чого поспішно, жінко моя мила.

Час у мене обмежений, вибачай, що все так куцо і нудно. Ти ж знаєш, що я взагалі багато писати і говорити не люблю. Це тільки ради тебе так стараюся.

Початок вересня 1962

Люсьєн!

Набравши повні груди свіжого черкаського повітря (цигарку тільки що погасив), гукаю тобі з берегів синього моря: Драстуй! Привіт! Салют!

Я живий. Мати жива. Олесь живий. Сусіди живі. Усі знайомі й незнайомі теж живі, крім тих, хто необачно вмер.

Учора одержав твого листа. Сьогодні одержав перші після відпустки гроші. Спішу випити 100-грамівку за розквіт твоїх сил і здоровля. Другу стограмівку вип’ю за твою нев’янучу вроду. Будьмо!!

У Москву мене ще не дуже просять.

Новин немає і не передбачається.

Я саме пишаюся, мов індик, бо у московській «Литературной газете» про мене маститий критик сказав 10 рядків петитом. У тебе очі на лоба полізуть з подиву, коли ти вичитаєш там, що я «самостоятельний». Отаке-то.

Хіба у Ворзелі мало хвацьких парубків, що ти нудьгуєш і читаєш ідіотські детективи? Сеньйоро! Ми втратили 14 крб. за путівку не для того, щоб ти повернулася з Ворзеля черницею або баптисткою. Дерзай, дєтка, розбивай парубоцькі серця направо й наліво, розколюй їх, мов горіхи. Лушпиння тільки не привозь додому.

17 вересня 1962 рік

Драстуй!

Пишу тобі прощального листа. Більше не діждешся, бо поки я здумаю вдруге взятися за ручку, ти вже щебетатимеш біля мене, моя срібночола подруго. Гроші перешлю тобі телеграфом, бо вкладати їх до листа — справа ненадійна. Дуже радий, що тебе доправлятимуть до Черкас персональним поїздом. Боявся, що перешлють тебе доплатною бандероллю. Грошей у мене — кіт наплакав, а живіт працює на повну потужність. Іноді виникає запитання: Кому б мені дулю дати, бо більше нема нічого?

В «Літературній Україні» блиснуло повідомлення, що вийшла в світ книжка твого першого чоловіка. У мене ще її немає. До Москви поїду аж у грудні, якщо на комісії не забракують. Кажуть, що тепер пасажирськими поїздами суворо заборонили перевозити кістки, отже, тобі доведеться відправляти мене товарняком. 

Мати і Олесь поїхали в село у вівторок. Олесь був щасливий, як теля. Повертатися назад не збирається.

Тобі, видно, солодко живеться у Ворзелі, що не спішиш в обійми свого чарівного чоловіка, схожого на суху онучу, в яку замотано викопний скелет. Ну, нічого — Настане суд! Заговорять І Дніпро, і гори, І потече сторіками Кров у синє море…

Підмости собі подушку до тієї частини тіла, якою зараз сидиш, бо битиму нещадно.

З комсомольським привітом мешканець холостяцької квартири № 129.

Раніше також ділилися листами Василя Стуса до дружини.