Еліта доби Гетьманщини жила розкішно, але… скромно. То потім явився Янукович і Ко

Наприкінці 2025 року в Національному музеї історії України відкрилась виставка «Про Я. З життя української «еліти»». У назві міститься подвійний сенс. З одного боку, йдеться про численні подарунки президенту-втікачу Віктору Януковичу, а з іншого – криється звертання до нашого «я». Якими є ми? Якими є наші смаки і уподобання? Якими вони були б, опинись ми на місці «еліт»? Але це надто розмита, нечітка етико-моральна оптика, і нехай кожен запитує і відповідає собі сам, а ми спробуємо зазирнути в минуле й подивитись: що було, наприклад, розкішшю у столітті ХVІІ–ХVІІІ? Чи кардинально змінилась розкіш доби української Гетьманщини і розкіш українських еліт століття ХХІ?

СКРОМНА РОЗКІШ УКРАЇНСЬКИХ ЕЛІТ

Еліта доби Гетьманщини жила розкішно, але… скромно. Можливо, це оксюморон, але це так. Принаймні, в XVII – початку XVIII століття, коли вона лише ставала на ноги, виборюючи «власні права та привілеї, так само, як і права та привілеї своєї держави». Гетьман не мав надто виділятися, виглядати багатшим за полковника, а той, в свою чергу, – за сотника. Коли сини гетьмана Івана Самойловича, тодішня «золота молодь», їздили Україною у позолоченій кареті, купленій батьком у Гданську, – вони викликали суспільний осуд. Наприкінці ХVІІ століття подібне сприймалось як виклик і виняток. Молода еліта ще не була розбещена й зіпсована статками і маєтками. Діяли демократичні традиції козацтва і їх намагалися дотримуватися. Вони стримували прагнення вирізнитися своїм багатством.

І ще деталь. Під час виборів гетьмана (так само, як і всіх інших посадових осіб Гетьманщини) кандидат мав тричі відмовитися від булави й лише під тиском громадськості погодитися її прийняти. Старшина не наважувалася надто виділятися на тлі козаків, адже вони могли скинути зарозумілого полковника й обрати когось іншого.

ЩО БУЛО РОЗКІШШЮ В ДОБУ ГЕТЬМАНЩИНИ?

Водночас у будинках козацької еліти, як у гетьманському, так і в старшинських, було чимало предметів розкоші, що мали як східне, так і європейське походження: срібний і скляний посуд, зброя, хутро, порцеляна, дорогі тканини, розкішні килими, дзеркала, ювелірні прикраси, постіль, одяг, спідня білизна, годинники, ікони, книги.

Гетьман Полуботок мав великий настінний німецький годинник, картину китайської роботи, «вишиту по білому атласу шовком різним», дзеркало настінне в позолоченій рамі, скриню китайську. У Самойловича висіло аршинне дзеркало в чорній оправі.

У чоловіків тоді з’являлися кишенькові годинники. Скажімо, у полковника Михайла Миклашевського був золотий кишеньковий годинник, який він придбав у стародубського купця. Три годинники мав полковник Фастівського полку Семен Палій. У Самойловича було «двоє годинників малих» у срібному корпусі.

А скільки наддорогих годинників, вартістю мінімум в десятки тисяч доларів, виявили, прости Господи, у Віктора Медведчука? Здається, близько сорока…

КНИГИ

Книги теж були розкішшю. Пристойні зібрання мали зазвичай церковні ієрархи, так само, як і дехто з гетьманів. Наприклад, відомо про чималу бібліотеку Івана Мазепи. «Дорогоцінні оправи з гетьманським гербом, найкращі київські видання, німецькі й латинські інкунабули, багато ілюстровані старовинні рукописи», – так характеризував її у своїх спогадах Орлик. Книги не ховали в скрині чи шафи, вони завжди були, як то кажуть, під рукою, на видноті. Французький дипломат Жан де Балюз зауважив про Мазепину бібліотеку: «на кожному кроці видно латинські книги».

СКЛЯНИЙ ПОСУД: ВІД УКРАЇНСЬКИХ КЕЛИХІВ – ДО КИТАЙСЬКОЇ ПОРЦЕЛЯНИ

Посуд вражав багатством. Особливо цінувалося вишукане скло. Прикметно, що ці предмети розкоші в основному виготовляли в Гетьманщині і лише частково імпортували з польських і німецьких міст. В Україні традиція виробництва скла, коріння якої сягало ще часів стародавньої Русі, на противагу Московщині, була збережена навіть під час монгольської навали. Понад дві сотні скляних виробництв знаходилися на Чернігівщині та Київщині. Тут виготовляли як простий посуд, так і більш вишуканий: різноманітні пляшки, чарки і келихи, стопки, кухлі, штофи, дзбани, графини, а ще цукорниці, вазочки, чорнильниці. «Черкаське» скло експортували до Москви (саме українські склороби й заснували його виробництво на Московщині), Польщі, Риги, Валахії, Туреччини, Священної Римської імперії.

Рідкісним предметом розкоші була порцеляна – звісно, спочатку лише китайська.

СРІБНИЙ ПОСУД: ЗА ПОЗОЛОЧЕНИЙ КУБОК – П’ЯТЬ СОБОЛІВ! З ПОЛОВИНОЮ…

У будинках української еліти було чимало срібних і позолочених виробів як місцевого виробництва, так і німецьких майстрів із Гданська. До кінця XVII ст. столовий посуд становив собою вже не окремі предмети, а набори. Наприклад, у Павла Полуботка було «склянок малих позолочених дві дюжини». Чернігівський єпископ Лазар Баранович мав набір чарок чернігівської роботи, у Мазепи була «шкатулка, обклеєна шкірою, в ній дві дюжини ложок, ножів і виделок, пара ножів великих срібних, ложка велика столова». Столове срібло старшина брала з собою навіть на заслання в Сибір. Ціни на срібний посуд були доволі високими. Так, на початку XVIII ст. шість срібних ложок і шість чарок коштували 13 рублів, позолочений кубок – 55 рублів (для порівняння: кінь – 5 – 35 рублів, соболине хутро – 10 рублів).

ПРЯНОЩІ: І ЩОБ КУХАР «СТРАВИ ГОТУВАВ МАЙСТЕРНО»!

Прянощі були розкішшю й коштували чимало. Втім, попри дорожнечу, українська еліта доби Гетьманщини не шкодувала на них грошей. На кухні гетьмана Івана Самойловича були: «мускатний горіх, імбир, родзинки, мигдаль, каракатиця, ікра, горіхи волоські, цитрини в патоці, лимонний сік» тощо. Лимони й імбир у патоці належали до поширених ласощів. П’ятнадцять фунтів лимона в патоці коштували три рублі. Фунт шафрану – сім рублів (як барильце мускатного рейнського вина). Для порівняння: десять спинок осетрових – шість рублів, пара соболів – двадцять чотири рублі. Вибагливі сини Самойловича, ті самі, що каталися на позолоченій кареті, вимагали в Москві «корінців різних, перцю, шафрану, цинамону, гвоздики, цитвару, цукру, кардамону, куховарню побудувати і кухарю наказати, щоб страви готував майстерно»…

ТРАДИЦІЇ ВІТАННЯ І ДАРУВАННЯ ПОДАРУНКІВ: СПОЧАТКУ – БЕЗ ПІДЛАБУЗНИЦТВА

Наприкінці XVII ст. серед козацької старшини, яка поволі трансформувалася на чиновництво, спостерігається цікавий новий тренд – підлабузництво. З'явився навіть офіційний термін «ралець» – подарунок старшини вищому за рангом старшині з нагоди обіймання нової посади. Причому аж до XVIII ст. це вважали не хабарем, а загальноприйнятою традицією.

Барокова традиція в поєднанні з бажанням догодити старшому зроджує і появу спеціального виду літературних творів – панегіриків. Їх теж дарували з певної нагоди. Щоправда, списувати їхню появу лише на бажання догодити тому, хто вище, не варто – такою була норма барокового суспільства.

ЯКИМИ БУЛИ ПОДАРУНКИ? БАГАТО ЧОГО ТАКОГО Ж ДАРУЮТЬ ДОСІ!

Подарунки були різні. Наприклад, патріарх Паїсій подарував «перелюбниці» Олені Чаплинській – другій дружині Богдана Хмельницького «відпущення гріхів і акт одруження», а разом з тим: «три свічки, які нібито самі загоряються, молоко Пресвятої Діви й таріль лимонів…»

Княгиня Анна Дольська надіслала кумові гетьману Івану Мазепі дорогу постіль. Постіль у той час була предметом гордощів і дуже вартісним подарунком. Комплекти наволочок і простирадл були розшиті золотом і сріблом. Ковдри ж були соболині та з песця, підбиті атласом.

Заможним жінкам дарували дорогі матеріали для вишивання: нитки і полотно. Їх привозили з-за кордону. З Гданська – золоті нитки, з Греції, Персії та Китаю – варений і сирцевий шовк, бавовняні червоні й білі нитки. Тонке полотно було німецьким (швабським), голландським, польським (Гданським).

Цінним подарунком були ювелірні прикраси: золоті персні з дорогоцінним камінням, каблучки, ланцюжки, намиста. Наприклад, Іван Мазепа подарував коханій Мотрі діамантовий перстень, «кращого й дорожчого за який у мене немає».

ЗБРОЯ: ОСОБЛИВО ЦІНУВАЛИСЯ КОЛЕКЦІЇ ШАБЕЛЬ

Українська еліта доби Гетьманщини – воїни. Тож не дивно, що основним предметом, що засвідчував соціальний статус його власника, була зброя. Її колекціонували, нею хизувалися. Французького посла Жана Балюза вразило зібрання зброї у палаці Мазепи – «одне з найкращих, які я бачив у житті». Навіть у Києво-Печерській лаврі повсюдно були зібрання відмінної зброї – малі алжирські й черкеські рушниці, шаблі, пістолети, луки зі стрілами. Найважливішу роль відігравали шаблі – атрибут належності до «лицарського» стану. В усіх старшин були колекції з десятків шабель. Чимало з них були справжніми витворами мистецтва: в Івана Самойловича «шабля булатна, піхви з чорного сап’яну, оправа срібна із золоченням з черню», у сина Полуботка шаблі «оправлені сріблом і визолочені, в одній уставлені по сріблу іскри яхонтові та смарагди».

Але поволі одна з визначальних рис тогочасного українського суспільства – скромність – сходила нанівець. Що мирнішим ставало життя Гетьманщини, що глибше її затягувало в Московщину-Росію, то більше спокус виникало, тим менше діяли строгі обмеження воєнного способу життя, тим швидше забувалися демократичні традиції.

ОБІД НА ЧЕСТЬ ЗЛУКИ: ДЕЩО ПРО «СОЦІАЛІСТИЧНУ» РОЗКІШ ІЗ 1918 РОКУ

Не можна утриматися, щоб не навести цю репліку про українську еліту два століття потому. 1918 рік. Владу гетьмана Павла Скоропадського (до речі, прямого нащадка гетьмана Івана Самойловича!) повалила Директорія. Спостереження Лонгина Цегельського – адвоката, політичного діяча ЗУНР, одного з авторів вікопомного Акта Злуки. Його попереднє підписання відбулось 1 грудня 1918-го, на залізничній станції Фастова. Директорія влаштувала посланцям від ЗУНР розкішний обід у колишньому царському вагоні-ресторані, на царському посуді з монаршими ініціалами.

«Обід був царський. Я бував на обідах у першорядних ресторанах Відня чи Берліну, знав ще до війни ресторани Києва – їв і при… цісарському столі… і в Гетьмана, але обід, яким нас гостила соціалістична Директорія Української Народної Республіки трудового народу, затьмарив усі ті прийняття. Після галицької мізерії, де ми – члени влади – харчувалися по малих трактирнях, мені видавалося це просто розпустою. І страва, в царській сальонці і на царській посудині подана, чомусь не лізла в горло. Директорія робила на мене враження так званого «парвеню». У Гетьмана – бувало – я почувався без порівняння краще. Там приймали по-панськи, цебто добірно та культурно, але помірковано, навіть доволі скромно. Тут в революційній «головній ставці» їли і забагато, і зарозкішно. Що ж то буде, як ці соціалісти стануть дійсними володарями України?..»

Промовисте зауваження – можна сказати, пророче…

ЯНУКОВИЧ І КО

А тепер повернімося до сьогодення. Чи може шокувати чи здивувати українців щось після золотого батона Януковича? Певне що ні. Тож представлені на виставці в Національному музеї історії України експонати вже не дивують. Це – 0,1% від Межигір’я, відкритого широкому загалу далекого вже 2014-го. Доволі традиційно, архаїчно, можна сказати, навіть банально. Але дуже органічно для музею.

Артефакти кінця ХІХ, початку ХХ-го. Зброя, годинники, посуд, масивні шандали (підлогові свічники), ікони, лампади, Євангелія, монети. Золото і срібло. Приберіть велике золоте «Я» і підписи під речами, що пояснюють контекст, і пересічний відвідувач, вийшовши з експозиційної зали періоду ХІХ століття, сприйме цю виставку за продовження попередньої. Ось, наприклад, «співоча» ікона 1903 року, написана в Києво-Печерській лаврі, подарована Вадимом Новинським. Або вражаючих розмірів ікона Богородиці з Афонського монастиря від Нестора Шуфрича – вона прилетіла до президента на приватному літаку – і це так природно, так нормально для української «еліти» доби Януковича, як і злітати на кілька днів на полювання в Африку, щоб сфотографуватися на тлі застреленого чи то носорога, чи то антилопи… Тож ці подарунки – вже навіть не вчорашній – позавчорашній день. Музейний експонат, історія.

Розкіш сама по собі не є ані чеснотою, ані гріхом. Вона лише точний індикатор внутрішнього стану еліти – її міри, смаку і відповідальності. Козацька старшина знала межу між достатком і показною надмірністю, бо пам’ятала: влада тримається не на золоті, а на згоді тих, ким правлять. Коли ж ця пам’ять зникає, розкіш перестає бути знаком культури й стає симптомом – і тоді їй прямий шлях спочатку до реквізиції, а вже потім – до музею.

Світлана Шевцова, Київ

Фото авторки публікації

При підготовці матеріалу використано книгу Тетяни Таїрової-Яковлевої «Повсякдення, дозвілля, традиції козацької еліти Гетьманщини».