Як вбивство Коновальця в Роттердамі врятувало голландця в карпатських лісах

Восени 1993-го до Львова приїхала велика група голландських підприємців, що працювали у різних напрямах будівельної галузі.

Вони прагнули отримати підряд на будівництво житла для переселенців з Чорнобильської зони. Від часу аварії атомної електростанції у 1986 році багато родин ще мешкали у тимчасових та пристосованих приміщеннях, без належних умов. СРСР дотепер так і не зміг забезпечити їх житлом, незважаючи на обіцянки та запевнення. Україна, ставши незалежною державою, намагалася зі свого бідного бюджету поступово покращувати їхні житлові умови. Голландці, що володіли технологіями швидкого будівництва якісного дешевого житла, хотіли допомогти розв’язати цю проблему.

Ділова поїздка включала відвідини Львова і Києва – саме в такій послідовності. Посольство попросило мене організувати перебування делегації у Львові та домовитися про зустрічі з міською й обласною владами.

Місцева влада ніяких бюджетних фондів на побудову житла для «чорнобильців» не мала. Але тут було багато вільних комунальних земель, де можна будувати цілі квартали такого житла. Власне подібну пропозицію місцева влада й озвучила: «Якщо отримаєте підряд на будівництво житла, то ми готові запропонувати земельні ділянки. Безоплатно, в якості нашого внеску в покращення житлових умов для постраждалих».

А ще окремо запропонували голландцям цілком комерційний бізнес. Незалежно від отримання замовлення у Києві. Ми даємо земельні ділянки і підводимо до них комунікації, а ви будуєте житло. Це житло продаємо за ринковими цінами і ділимося прибутком.

Але цей проєкт, в який треба було вкласти власні кошти, голландців не зацікавив. Хоча на той час він виглядав цілком реалістично і був потенційно прибутковим.

Зрозуміло, що ніякого державного замовлення голландці в Києві не отримали.

Такі підряди на той час вже лобіювалися нашими «сильними світу цього», потребували великих початкових хабарів і великих подальших «відкатів» від отриманого прибутку. Голландські бізнесмени не захотіли піти цим шляхом.

І правильно зробили, бо з’являлося щораз більше інформації про іноземців, які щедро давали хабарі українським чиновникам, не отримуючи взагалі, або не отримуючи в повній мірі того, що було їм попередньо обіцяно.

З прикрістю можна припустити, що масштабну корупцію в незалежній Україні на самих початках стимулювали власне іноземці.

Радянські та пострадянські чиновники завжди були корумпованими. Але масштаби цієї корупції були не дуже великими. В «брежнєвські» часи кожен чиновник знав свій рівень і брав «по чину», бо надто захланні серйозно ризикували. Компартія, завдяки контролю над Комітетом держбезпеки та економічною міліцією, легко припиняла надмірну корупцію, і наслідки для порушників були сумними. Великі гроші могли красти лише великі урядовці.

Цей принцип перекочував до чиновництва незалежної України. Звичайні питання можна було вирішити за пляшку доброго коняку, ящик найкращого львівського пива чи кілька подарункових коробок тоді ще дуже якісних цукерок «Світоч». Але в часи запровадження ринкової економіки чиновники щораз більше усвідомлювали, скільки насправді може коштувати їхнє сприяння чи рішення.

І тут свою роль зіграли іноземці, які приїздили освоювати цей новий перспективний ринок. Чиновникам почали віддячувати поїздками за кордон – діловими, туристичними і на відпочинок. Допомагали влаштувати дітей на навчання в іноземні університети. Поступово наші представники влади відчули смак грошей і почали ставити іноземним клієнтам все вищі вимоги, також і в солідних валютних сумах. Що, на жаль, спрацьовувало – багато іноземних фірм мали спеціальні бюджетні резерви для хабарів у країнах, що розвиваються.

Знайомий юрист згодом розповів смішну історію про реєстрацію в Києві акціонерного товариства. Чиновник відповідного міністерства посприяв, як і було домовлено, й отримав наперед узгоджений солідний хабар у валюті. Але бачу, каже юрист, що і далі дивиться на мене голодними очима. І тут до мене дійшло – витягаю з течки і ставлю перед ним пляшку доброго коньяку. В того обличчя засіяло, потиснув мені руку, мало що не розцілував. Бо радянські рефлекси залишилися незмінними. Хоч за цей отриманий хабар міг купити багато ящиків такого самого коньяку.

Оцю спрагу до грошей, оцю чиновницьку орієнтацію на хабарництво можна досить легко пояснити.

Всю попередню радянську епоху люди були рівними у бідності.

Компартійна і чиновницька номенклатура жила заможніше, але ця заможність обмежувалася кращими харчовими продуктами, якіснішим одягом, імпортною побутовою технікою. З погляду середньо заможного європейця оця наша номенклатура була бідними людьми, натомість звичайні люди – майже жебраками.

А тут настала ера вільного підприємництва.

Почали з’являтися люди, що їздили відпочивати чи подорожувати за кордон, купувати іноземні автомобілі, будувати гарні приватні будинки. Чиновники на це дивилися і хотіли мати також подібний рівень життя. Єдиним шляхом до реалізації цих прагнень було хабарництво. Бо надій на отримання гідної заробітної платні не було. Ментальність нашого постсоціалістичного населення ніяк би не погодилася на значне підвищення оплати праці всіх отих «слуг народу». Тому хабарництво почало дуже поширюватися, і його розміри з року в рік невпинно зростали. Обмежуючись лише порядністю і сумлінням кожного чиновника індивідуально. У котрого вони були в наявності.

Мені запам’яталися двоє членів цієї будівельної делегації.

Одним із них був старенький жвавий єврей, котрий запропонував долучитися до програми голландських менеджерів, яку він очолював. Програма безоплатно надсилала кваліфікованих голландських консультантів для малого і середнього приватного бізнесу. Наші підприємці мали лише забезпечити експерта житлом, харчуванням і перекладачем.

Пропозиція була цікавою, і я погодився спробувати. Але пошук замовників, телефонні переговори та обмін факсовими повідомленнями з Нідерландами потребували витрат. Голландець взяв свою візитівку, на звороті написав «сто доларів» і підписався. «Ось тобі мій контракт, цього цілком досить на витрати, а вся економія коштів – твоя». З того часу я пропрацював на цю програму довгих 23 роки, аж поки її не закрили для України. Мені вдалося знайти дуже добру представницю програми для Києва – пані Ірину, котра була з нами на конференції в Маастрихті. Вона розвинула цей проєкт по всіх регіонах України. А я продовжував займатися західними областями.

Це в Нідерландах центральний офіс якоїсь програми чи фірми може розташовуватися будь-де, навіть у малому провінційному містечку, і ця обставина ніяк не впливає на масштаби та динаміку бізнесу. А в Україні все можна було розвинути лише з Києва, інакше ніхто таку ініціативу серйозно не сприймав.

Радянський формат централізації та столичного домінування ще довго сидів у наших головах.

Ще один учасник делегації тоді нічим особливо не запам’ятався.

Але через вісім років цей старший чоловік приїхав знову – у складі делегації голландських ветеранів Другої світової війни.

Приїхало декілька старших панів, які в час війни були кадетами, й один старенький відставний генерал на інвалідному візочку. Зустрічав цю поважну делегацію військовий аташе Нідерландів, що прибув з київського посольства, і я, тоді вже у статусі почесного консула.

Ветерани хотіли зустрітися з ветеранами ОУН-УПА у Львові та Івано-Франківську, відвідати голландські військові могили, а також побувати на території концтабору, де вони були інтерновані протягом війни. Дві тисячі кадетів, офіцерів і генералів збройних сил Нідерландів під час Другої світової війни були інтерновані в таборі «Шталаг 371», що розташовувався у старих австрійських казармах Івано-Франківська.

Нідерланди капітулювали перед німецьким Вермахтом дуже швидко.

Спочатку країна намагалася зберегти нейтралітет. Але у травні 1940 року Гітлер таки напав. Атака на Нідерланди коштувала йому втрати великої частини літаків, що згодом унеможливило швидке вторгнення в Англію. Але все одно сили були не рівними.

Прагматичні голландці зрозуміли, що подальший опір лише призведе до руйнування будинків та інфраструктури, але перемогти їм все одно не вдасться. Тож розумніше було капітулювати. Вони це зробили наступного дня після варварського бомбардування Роттердама, котре знищило майже все місто.

Королівська родина відразу емігрувала.

Німці намагалися переконувати голландців, що їм нічого не загрожує. Зрештою, голландці є такими самими арійцями – високими блондинами.

Але згодом почалися репресії проти єврейського населення та інші злочини, і Рух опору в Нідерландах почав стрімко зростати.

Голландці почали боротися в підпіллі.

Німці зрозуміли, що далеко не всі колишні голландські військові є до них лояльними. У травні 1942 року німецька влада наказала всім кадетам і кадровим офіцерам Нідерландів зареєструватися. Це була пастка. Їх інтернували у різні закриті табори, але деякі сценарії цієї операції були цікавими.

Як мені розповів один із ветеранів, їм вручили по два залізничні квитки до якоїсь дивної станції «Станіслав» і назад. Мали туди прибути у визначений час нібито на військові збори. Але коли вони прибули, їх завели на територію старих австрійських казарм, зачинили ворота і повідомили, що відтепер вони інтерновані, а зворотній квиток залишається їм як сувенір.

Утримували їх у відносно добрих умовах. При цьому повідомили, що втеча означає розстріл.

Однак голландці є дуже креативними людьми.

Вони напрацювали декілька шляхів для втечі, зробили відповідні підкопи і тунелі. Напрямками для втечі визначили Угорщину, яка не перебувала з Нідерландами у стані війни, і Румунію, через яку можна було дістатися до морської Одеси. Кінцевою метою було повернутися в Нідерланди.

Перших втікачів німці впіймали і стратили.

Бо неможливо було чужим тут людям перейти непоміченими через Карпати.

Однак згодом голландці знайшли союзників – український рух опору, УПА. В концтаборі в’язні організували т.з. «туристичне агенство», яке співпрацювало з УПА. Погоджували, хто і коли буде тікати, щоби повстанці по своїй контактній мережі безпечно перевели втікачів через Карпати. Ці втечі вже були успішними. Але черга на втечу була довгою, і не всім вистачало терпіння дочекатися свого часу.

Мій знайомий бізнесмен був тоді молодим кадетом і не мав терпіння чекати на свою чергу. Вирішив тікати самотужки. І незабаром у якомусь селі його заарештував німецький поліцай.

Був уже вечір.

Поліцай завів його зі зв’язаними руками в хату і зранку планував відконвоювати до комендатури. Було очевидним, що зранку його там розстріляють. Жити залишалося одну ніч.

Сидячи зв’язаним в одній кімнаті з поліцаєм, голландець намагався його розговорити. Погана німецька мова видавала, що поліцай не є німцем.

На запитання, чи він українець, поліцай здивовано відповів ствердно. І поцікавився, звідки голландцеві взагалі щось відомо про існування українців.

– Я якраз закінчував школу. Одного разу у травні після занять повертався ровером додому. Раптом почув сильний вибух і поїхав туди. На вулиці лежав мертвим якийсь чоловік. Я почав цікавитися цим випадком, читати газети – і довідався, що це був Євген Коновалець. Поступово все більше довідувався про боротьбу українців за свободу. І зараз наші голландські в’язні у Станіславі мають контакти, отримують допомогу від УПА.

Поліцай мовчки його розв’язав, привів до якоїсь хати і наказав провести до тих, хто зможе допомогти пробратися через Карпати. Так за допомогою мережі УПА той щасливо дістався до Одеси через Румунію, а потім – у Нідерланди.

Цей чоловік був впевнений, що ставши свідком загибелі Коновальця в Роттердамі у 1938 році, отримав потім такий чудесний порятунок.

Мій батько, як колишній підпільник, організував зустрічі цієї делегації з братством ОУН-УПА у Львові та Івано-Франківську. Ми відвідали голландську військову могилу на Личаківському цвинтарі у Львові та чотири військові могили на цвинтарі Івано-Франківська. В Івано-Франківську поховані ті, хто помер у концтаборі. Ще одна військова голландська могила є в Одесі – напевно, там поховано котрогось із «станіславівських» утікачів.

А у Львові похований кадет, котрий втік із Станіславського концтабору.

Йому пощастило, бо втікав через «туристичне агентство» у координації з УПА, але дорогою важко захворів. Його виходила підпільниця-медсестра, і молоді покохали одне одного. Дівчина в умовах підпілля стала його дружиною. Але щастя тривало недовго – у вересні 1944 року він помер. Дружина потім мешкала у Львові, більше заміж не виходила.

Його могила на Личаківському цвинтарі споруджена із кам’яного надгробка, привезеного з Нідерландів. Всі військові голландські могили у світі мають однаковий вигляд. Окрім чотирьох могил у Івано-Франківську. Там бетонні надгробки спорудили українці за власним проєктом, і уряд Нідерландів вирішив їх не змінювати.

Богдан ПАНКЕВИЧ

Джерело: ЗБРУЧ