Мільйонерка з фотоапаратом. Луїза Бойд у архаїчному світі Галичини 1934-го

Відома під прізвиськами «Леді Арктика», «Королева льоду», «Крижана леді» вона упродовж трьох десятиліть – у 1926–1955 роках – присвятила себе дослідженню Арктики й Гренландії, беручи участь в експедиціях. Її спостереження, щоденники та численні світлини збагатили географічну науку новими знаннями про полярні регіони, а сама Бойд стала символом сміливості, допитливості та наукової відданості свого часу.

Втім, 1934 року в житті Луїзи Бойд сталася подія, яка значно розширила межі її наукових інтересів далеко за арктичний горизонт. Участь у Міжнародному географічному конгресі у Варшаві дала їй нагоду вирушити в подорож територіями тодішньої Польщі, до складу якої входили західноукраїнські землі. Протягом трьох місяців любителька пригод відвідала десятки міст і сіл, фіксуючи на плівку повсякденне життя, народні традиції, ремесла й архітектурні пам’ятки. Ця мандрівка несподівано перетворилася на справжнє етнографічне відкриття – результатом стала унікальна колекція з понад двох тисяч фотографій.

Мільйонерка поміж айсбергами

Луїза Арнер Бойд народилася 16 вересня 1887 року в місті Сан-Рафаель, що в США. Її батько, Джон Франклін Бойд, був власником золотої копальні в містечку Боді, Каліфорнія. Луїза, а також два її старших брати – Сет і Джон – мали забезпечене дитинство: навчалися у приватній школі, проводили канікули на ранчо, їздили верхи, полювали, рибалили, ходили в походи. Коли Луїза була підлітком, обидва брати померли від серцевої хвороби. Спустошені батьки продали частину майна й вирішили мандрувати з донькою Європою.

Луїза відчувала надмірну опіку – батьки, які втратили синів, не зводили з неї очей. У 1918 році вона залишила США й вирушила за океан – відвідала Єгипет і Європу, працювала медсестрою, допомагаючи боротися з пандемією іспанки. Наступного року орендувала автомобіль і перетнула Сполучені Штати, записуючи в щоденнику свої дорожні спостереження.

У 32 роки Луїза втратила обох батьків. У спадок отримала три мільйони доларів – величезну на той час суму – і водночас повну свободу дій. Неспокійна вдача кликала її в мандри, а хвиля жіночого визвольного руху надихала на відчайдушні вчинки. На початку 1920-х вона знову повернулася до Європи. У 1924-му вирушила в круїз уздовж льодовиків Шпіцбергена – і саме тоді назавжди закохалася в Арктику.

Два роки потому Луїза зафрахтувала корабель «Hobby» і вирушила у власну експедицію до Землі Франца-Йосифа – тим самим маршрутом, яким раніше ходив знаменитий норвежець Руаль Амундсен. Бойд подбала про всі деталі: на борту були комфортні каюти, найкращі вина, сигари й навіть ікра для урочистих моментів. Разом із нею пливли науковці та кілька друзів, серед яких і графи Рібадавія з Іспанії.

Року 1928 Бойд приєдналася до міжнародної операції з пошуку дослідника Амундсена, який зник під час польоту над Північним Льодовитим океаном. Вона надала власний корабель для місії, особисто брала участь у пошуках і стала першою жінкою в рятувальній експедиції такого рівня. За відвагу Норвегія нагородила її Орденом Святого Олафа.

10 тисяч миль і 2 тисячі кадрів

У серпні 1934 року Луїза Бойд прибула до Варшави як делегатка Міжнародного конгресу географів. Вона представляла уряд США та Американське географічне товариство – і швидко вийшла за межі протоколу: перетворила візит на масштабну фотодокументацію, зокрема Галичини. А щоб бути мобільною й незалежною, Бойд привезла власний автомобіль Packard і особистого водія.

Упродовж трьох місяців експедиції вона подолала близько 10 тисяч миль і зробила понад 2 тисячі світлини камерою Folmer Graflex D. Маршрут проліг від Варшави через Ченстохову та Краків до Цешина і Закопаного; далі – на схід уздовж Карпат до Поділля, потім на північ через Волинь у Полісся і назад через Білосток. Особливу увагу дослідниця приділила теренам сучасного Заходу України (Львів, Заліщики, Коломия, Калуш), де знімала повсякдення людей, працю і ринки. Науковий супровід забезпечували географи Станіслав Гожуховський та Ванда Ревінська. Їхні поради та знання мови відкривали двері в громади, куди чужинецька камера зазвичай не потрапляла.

«Моєю метою було створити фотографічний запис сільського життя», – писала в щоденниках Бойд. Об’єктив фіксував місцеву архітектуру, знаряддя й методи обробітку землі, засоби транспорту на суходолі й воді, ринкові сцени. Кожен кадр супроводжувався точними нотатками про місце й дату, іноді – про побутові практики й ціни на продукти. Завдяки цій методичності фотоколекція мандрівниці має не лише мистецьку, а й наукову цінність.

Кульмінацією подорожі американки стало Полісся – болота й ліси вздовж Прип’яті. Тут Бойд зняла найбільше: ландшафти, водні шляхи, рибальство, ярмарки та, насамперед, людей різного національностей – українців, білорусів, поляків і євреїв.

Між етнографією і мистецтвом

Фотоподорож американської мандрівниці Луїзи Арнер Бойд на Галичину середини 1930-х років перетворилася на масштабний проєкт – спробу зберегти для майбутніх поколінь образ сільського світу, де час і темп життя пливли повільніше, поступово зникаючи під натиском модернізації. Бойд уважно спостерігала за ремісниками, землеробами, рибалками, документувала технології праці, побут і звичаї, фіксуючи деталі.

У Львові в її око й об’єктив упав ринок, як серце міста й місце зустрічі селянського та міського світів. Створена нею галерея жіночих портретів – від квіткарок до продавчині хліба – вибудовується у колективний образ селянської жінки Галичини, Поділля й Волині. Навіть коли моделі босі й одягнуті геть скромно, у їхніх поглядах – доброта й спокійна гідність. Серії з кількох послідовних кадрів і зміна ракурсів надають добіркам світлин майже кінематографічної динаміки.

Хоча світлини Луїзи Бойд із Галичини нагадують етнографічні фотографії, у мандрівниці не було академічного прагматизму. Йдеться не так про пошук типажів, а живих людей. Завдяки відносно легкій камері й швидкій зйомці, фотографії, створені Бойд, виглядають природно, без позування й штучності. Фотографка не прагнула сенсації чи соціального протесту, її метою було уважне споглядання світу, який от-от зникне.

На відміну від американських фотографів, що працювали на початку 1930-х у програмах соціальної допомоги під час Великої депресії, Бойд показувала не кризу, а стабільність – нехай і бідну. Вона свідомо уникала ознак технічного прогресу, фокусуючись на архаїчній, майже сакральній праці. Її статичні композиції, врівноважені як у класичному живописі, поєднували традицію і естетику тогочасся, вбираючи впливи кінематографу й авангардної фотографії.

Фотоколекція Бойд з її талантом бачити людину в просторі й ловити момент, коли вираз обличчя розкриває внутрішній світ, стала своєрідним каталогом мешканців Галичини, Волині й Полісся. Її роботи створили документ епохи у час, коли провінція, що здавалася поетичною й автентичною, насправді переживала економічні труднощі та міжетнічні напруження. Однак камера Бойд не фіксувала конфлікти – лише людей, здатних жити гідно.

Мить перед індустріальним часом

Сьогодні світлини Бойд, збережені у бібліотеці Університету Вісконсин-Мілуокі, нагадують про світ, який зник. Вони виходять далеко за межі етнографії, відображаючи людяність, силу й красу простого життя, зафіксовану в мить міжвоєння, перед тим, як його змінив новий, індустріальний час.

У 1930-х роках Бойд організувала ще чотири наукові експедиції до Шпіцбергена, Ґренландії, Ян-Маєна й канадської Арктики. Вона вивчала флору, фотографувала льодовики, досліджувала популяції вівцебика, роблячи тисячі знімків, які пізніше використовували для складання карт, і які сьогодні допомагають вивчати зміни клімату.

Під час Другої світової війни уряд США залучив її як консультантку з арктичних питань, символічно виплачуючи один долар на рік. У 1955 році, у 68-річному віці, Луїза здійснила свій останній великий подвиг – перший приватний політ над Північним полюсом. «Коли я бачила, як океан перетворюється на масивні поля білого льоду, моє серце билося швидше», – писала вона у щоденнику.

Життя Луїзи Арнер Бойд завершилося без статків – усі мільйони доларів жінка витратила на дослідження й подорожі, й провела останній десяток років у будинку престарілих. Фотографка-мандрівниця не дожила два дні до 85 років. Її прах розвіяли над Північним Льодовитим океаном. Так вона назавжди залишилася в місці, яке найбільше любила.

Михайло МАРКОВИЧ

Джерело: Culture.pl