«Я втратила Емі двічі»: історія життя музичної ікони, розказана її матір’ю

Емі Вайнгауз — одна з найяскравіших британських співачок XXI століття. Її впізнаваний голос зачаровував мільйони, талант здавався безмежним, а життя — надто коротким. Співачка страждала від залежності, і її смерть стала частиною трагічного «Клубу 27».

Мати артистки, Дженіз Вайнгауз, розповідає історію доньки, яку світ знав як ікону, а вона — як свою маленьку Емі. У мемуарах «Любити Емі» Дженіз відкриває глибоко особисту й пронизливу розповідь про емоційну, бунтівну й водночас надзвичайно тендітну дівчину з великим серцем і внутрішнім болем, який залишався непомітним для публіки.

Про номінацію Емі на «Ґреммі» у 2008 році, пік її кар’єри та складний шлях боротьби із залежністю в той період читайте в уривку з книги «Любити Емі», а повну історію — у виданні від видавництва «Лабораторія».

Емі номінували в шести категоріях і запросили виступити на п’ятдесятій щорічній церемонії Ґреммі у Стейплс-центрі в Лос-Анджелесі. Вона зателефонувала одразу перед Різдвом, щоб розповісти, і хоча в голосі я чула неймовірний захват, не кажучи вже про шок, що її номінували у стількох категоріях, реальність завдала удару у відповідь, бо тепер перед нею стояла проблема отримання візи для виступу в США.

Щоб мати право податися на візу виконавця, в її тілі не могло бути жодних наркотиків, зокрема рецептурних препаратів, протягом тижня до проведення аналізу. Позитивний аналіз означав автоматичну відмову у в’їзді. Аналіз на наркотики призначили на 22 січня 2008 pоку, але Емі не загадувала на тиждень. Вона навіть на день не загадувала. Максимум на хвилину.

Зранку в день аналізу в Sun опублікували шокуючу новину. Виявляється, двоє друзів Блейка продали газеті фотографії Емі, яка нюхає кокаїн. Мітчела заздалегідь попередив про це Рей Косберт, але я дізналася про цю новину, коли її вже надрукували. На той час я майже перестала купувати газети, але якщо там було щось погане, про що мене варто попередити, мені дзвонив Мартін і вводив у курс справи.

Разом з новиною опублікували і відео, наскільки я розумію, але я його не дивилася. Того ранку я пішла й купила примірник Sun, сіла в машину й витріщалася на обкладинку. Тіло поступово німіло. Оце вперше відтоді, як я місяцями намагалася тримати під контролем почуття, я зірвалася й ридма ридала.

Я бачила Емі п’яною, я бачила її геть не схожою на людину, але я ніколи не бачила, як Емі, власне, вживає наркотики. Думала, я блюватиму просто там. Хотілося вмерти на місці.

В минулому траплялося, що Емі бачила погані відгуки про себе й казала:

«Дивись, мамо, про мене досі пишуть! Вони сказали те і те, але дивися, я досі в газетах!»

А я завжди казала їй: «Якщо про тебе писатимуть, Емі, зроби так, щоб писали через твій талант». Тож мені було дуже важко прийняти, що вона потрапила на першу шпальту через свою кокаїнову залежність. Я вважала, що вона стала пародією на себе. Лиш Богу відомо, що подумали люди, коли побачили ті фото, але мені здавалося, що про її життя пишуть так, наче вона обрала шлях наркотичної залежності, наче вона нею насолоджується.

На щастя, я майже не бачила Емі в найгіршому стані, але я достатньо надивилася на неї виснажену, розбиту й спустошену, щоб знати, що їй це геть не подобалося. Ніхто не обирає руйнувати себе отак. Емі була рабинею наркотиків.

Як би сильно вона не хотіла звільнитися, її розум і тіло були в пастці. Її залежності зажили своїм життям. Те, що почалося як втеча чи щось, на її думку, підконтрольне, переросло у звичку, яку вона не контролювала. Вона стала схожою на наркозалежних, які приходили в мої аптеки, і моїм найбільшим страхом тепер було, що вона зайшла надто далеко, щоб подолати цю звичку й змінити своє життя.

Хоча я зосереджувалася на тому, щоб бути Емі опорою, мене гризли ці інші голоси. Не думаю, що будь-хто з батьків зможе пережити таке й не засумніватися в собі й у тому, яку роль відіграв у проблемах власних дітей, але я втрималася від запитання, що я могла зробити краще: поки ми жили разом, я намагалася з усіх сил, з урахуванням наявних знань і ресурсів. Але тоді й пізніше я постійно замислювалася, що я могла зробити інакше. Чи могла я цьому зарадити? Я досі думаю про це, але відповідей, як завжди, нема.

Насправді ж, звісно, існують тисячі можливих відповідей. Я важко борюся сама з собою, щоб не навалювати на себе провину, бо знаю, що це ні раціонально, ні продуктивно. Це зайняло багато років, але я дійшла висновку, що винити себе, мою хворобу, Блейка чи когось іще просто деструктивно, бо життя Емі не було «нормальним» — її штовхали до крайнощів, де тільки можна. Наскільки я розумію, таке могло статися, навіть якби вона не стала відомою. Залежність руйнує життя тисяч звичайних людей і тисяч родин щодня, і це відбувається через багато причин, а не лише одну.

Голові Universal Music, Люсіану Ґрейнджу, врешті вдалося влаштувати зустріч з Емі, щоб обговорити її майбутні виступи на Ґреммі. На кону була кар’єра Емі, але я знала, що навіть це навряд завадить їй пуститися берега. Її привіз Мітчел, вона спізнилася, і я впевнена, що, якби не він, вона б узагалі не пішла. Прямий підхід Люсіана дав певні результати. Він сказав усе як є: або вона звертається за допомогою, або він зробить так, що вона більше не працюватиме. Він уже скасував її виступ у Каннах 24 січня, бо вважав, що Емі зганьбить себе. Навколо Емі були хороші люди, які, як і ми, вірили в неї, і ми безмежно вдячні їхнім спробам утрутитися.

А ще існувала цілком реальна можливість, що Емі висунуть звинувачення через відео Sun з кокаїном, і я непокоїлася, що її справу не розглядатимуть об’єктивно через те, що історію висвітлив таблоїд. Було не зрозуміло, про яку з катастроф тривожитися найперше, але я не мала впливу на її кар’єру, тож подумала, що мені важливіше продовжувати підтримувати її на шляху боротьби з наркозалежністю. Без цього нічого не буде.

Того ж дня, коли вона поговорила з Люсіаном Ґрейнджем, Емі лягла в лікарню «Капіо-Найтинґейл», але дорогою туди майже передумала. Якщо чесно, я сумнівалася, чи її стане надовго, але тепер мислила маленькими кроками, а це був маленький крок до одужання. Якби вона тільки набрала трохи ваги, думала я. То був би початок набуття фізичної сили, необхідної для одужання. У «Капіо-Найтинґейл» Емі знову потрапила до психіатра-консультанта Маріоша П’єрідеса. Перші два дні вона переважно спала, їй дозволили прийняти лише кількох відвідувачів. Десь через три дні її перевели до «Лондон-клінік» для регідратації, бо вона багато блювала.

Я бачилася з нею, коли її перевели, але недовго. Лікарі зовсім не давали їй наркотиків, тож вона була фізично виснажена й здавалася втомленою, змученою і не мала настрою розмовляти. Процес цілковитої відмови від наркотиків — одна з найгірших речей, яку може пережити залежна людина. Емі мала цілий букет симптомів: від нежитю до нудоти, діареї та сильного болю в животі, але я побачила крихітну зміну в її мисленні. Вперше за довгий час вона, здавалося, хотіла одужати.

А вже за кілька днів хтось проніс для неї наркотики в іграшковому ведмедику. Не знаю, можливо, менеджмент Емі знав заздалегідь про новину в Sun, але вони домовилися про перенесення аналізу на наркотики, потрібного для візи США на тиждень, щоб вщухла буря й Емі мала більше шансів його пройти. Посольство США відхилило її заявку, бо в її крові знайшли сліди кокаїну. Два кроки вперед, один назад.

Це був гіркий урок для Емі. Вона понад усе хотіла поїхати до США. Ґреммі — це важлива подія, і я могла зрозуміти її розчарування, але таємно раділа, що їй не дали візу. Я ніколи не сказала б цього Емі, але думала, що для неї це було б занадто. Я не тільки про дорогу й виступ. Мене жахала думка, що в її ментальному стані вона не впорається з усім одразу. В уяві поставала маленька дівчинка, що загубилася у величі події і не ладна себе опанувати.