Кінний трамвай у Львові: як працювала «конка» взимку

23 січня для львівського магістрату та працівників Трієстинського трамвайного товариства («Società Triestina Tramway») наприкінці XIX століття було часом пікових навантажень. Історія Львова та його транспортної системи знає чимало викликів, проте впроваджений у травні 1880 року кінний трамвай став справжньою революцією. Перша ж повноцінна зима виявила, що галицький клімат та складний рельєф міста вимагають не лише інженерної думки, а й величезних фізичних зусиль від людей і тварин [1].

Депо на Пелчинській (Вітовського, 57): серце транспортної системи

Центральним вузлом усієї мережі було депо, розташоване за адресою вулиця Вітовського, 57 (тодішня назва — вулиця Пелчинська) [4]. Саме тут, у масивних кам’яних стайнях, що збереглися до нашого часу як частина трамвайного депо №1, утримувалося близько 100–120 коней. Транспорт старого Львова залежав від витривалості цих тварин. Зимовий раціон коней у січні ставав значно калорійнішим: до звичайного вівса додавали більше сіна та висівок, адже енерговитрати на пересування засніженими коліями зростали в геометричній прогресії.

Битва за Городоцьку: навіщо трамваю потрібен був «третій кінь»

Найбільшим викликом для львівської конки була топографія міста. Критичною точкою вважався підйом по вулиці Городоцькій (на той час — Казимирівська) у напрямку до залізничного вокзалу [3]. Сучасні мешканці знають цей схил як досить стрімкий, а для пари коней, що тягнули вагон вагою понад 2 тонни, він ставав нездоланним. Саме тому на розі сучасних вулиць Городоцької та Менцинського (тоді — Костюшка) діяла «підсилена станція». Тут чергували спеціальні погоничі з «запасними» кіньми. Коли трамвай наближався до підйому, до пари основних коней впрягали третього — «помічника», який допомагав витягнути вагон на гору до церкви святої Анни [1, с. 46].

Технології виживання: сіль, шипи та солома

У січні, коли бруківка вкривалася льодом, львівських коней підковували «на гостро» — з використанням спеціальних сталевих шипів [5]. Це була кропітка робота, яку щовечора виконували ковалі в майстернях на Вітовського, 57.

Проблема розчищення колій у 1880-х роках вирішувалася суперечливо: магістрат Львова одним із перших в імперії почав масово застосовувати технічну сіль [2]. Це викликало хвилю обурення, адже сіль псувала взуття містян та лапи собак. Газета «Gazeta Lwowska» публікувала скарги мешканців вулиць Словацького та Коперника, вимагаючи обмежити «соляну атаку» на місто [6].

Комфорт пасажирів у січневі дні забезпечувала… житня солома. Її стелили товстим шаром на підлогу закритих вагонів, щоб люди могли хоч трохи зігріти ноги, адже опалення у вагонах не було [3]. Вартість квитка при цьому становила 8–10 крейцерів, що робило проїзд у львівському трамваї ознакою певного соціального статусу [5].

Безпека та зимовий етикет

Оскільки коні по снігу рухалися майже безшумно, кожен вагон обладнували системою дзвіночків. Цей специфічний передзвін став частиною акустичного портрета старого Львова [2]. Хоча кінний трамвай прослужив лише до 1908 року, саме він навчив місто системно боротися зі стихією та планувати складні логістичні маршрути, які ми використовуємо і сьогодні.

Аристарх БАНДРУК

Список використаних джерел:

1. Мартиняк С. Транспорт старого Львова. — Львів: Центр Європи, 2010. — С. 42-48.

2. Котлобулатова І. Львів на фотографіях. 1860-2006. — Львів: Центр Європи, 2006. — С. 85-94.

3. Мельник Б. Вулицями старовинного Львова. — Львів: Світ, 2002. — С. 114-118.

4. Вуйцик В., Липка Р. Зустріч зі Львовом. — Львів: Каменяр, 1987. — С. 145-146.

5. Тархов С. Історія львівського трамвая. — Львів: Фенікс, 1994. — С. 108-115.

6. Довідник «Львів. Туристичний путівник» / За ред. Ю. Бірюльова. — Львів: Центр Європи, 1999. — С. 234-236.