Від Пабло Ескобара до «Золотого глобуса»: як бразилець навчив Голлівуд говорити про диктатуру

Вагнер Моура став першим бразильським актором, який отримав «Золотий глобус» за найкращу чоловічу роль у драмі. Фільм Клебера Мендонси Філью «Таємний агент» (O Agente Secreto) став не просто кіноподією — це політичний жест. Історія професора, який 1977 року намагається вижити під лещатами бразильської диктатури, перетворилася на дзеркало сучасності.

Вагнер Моура — колишній журналіст, соціальний активіст і людина, яка зробила диктатуру 70-х темою номер один у світовому кіно. Він розмовляє зі світом про речі, які нам, українцям, болять чи не найбільше: про пам’ять, опір і ціну, яку ми платимо за право бути собою.

Сьогодні 49-річний Моура — не лише актор, а й режисер, продюсер і один із найгучніших голосів бразильської культурної опозиції. Його режисерський дебют «Маріґелла» (2019) заборонили до показу в Бразилії за часів Болсонару. Фільм очікував прем’єри на батьківщині два роки — і вийшов, коли режим почав хитатися. Жаїра Болсонару засудили до 27 років ув’язнення за спробу військового перевороту.

Для ZN.UA ми поговорили з Вагнером Моурою про те, чому культура є останньою лінією оборони і як це — бути таємним агентом правди в епоху тотальних симулякрів.

Про «Золотий глобус» і виклик пам’яті

— Пане Моуро, під час церемонії ви промовили зі сцени фразу, яка миттєво розлетілася мережею: «Якщо травми передаються у спадок, то й цінності — також». Ваш Армандо в «Таємному агенті» — це людина, яка буквально намагається зберегти свою ідентичність, коли держава хоче її стерти. Чому ця історія з 1977 року так зрезонувала саме зараз?

— Знаєте, ми часто помилково думаємо, що історія — пряма лінія. Насправді це коло. «Таємний агент» з’явився саме тоді, коли світ почав втомлюватися від свободи. Ми з Клебером (Мендонсою Філью, режисером «Таємного агента». — П.К.) хотіли показати, що диктатура — це не лише танки на вулицях. Це тиша в аудиторіях, це страх у погляді сусіда, це необхідність змінювати ім’я, щоб просто обійняти сина.

Мій герой Армандо — інтелектуал, який опинився поза законом у власній країні. Для Бразилії тема диктатури 1964–1985 років — досі відкрита рана. Лише 50 років минуло! Але люди почали забувати. А коли пам’ять згасає, приходять привиди. Ця нагорода («Золотий глобус». — П.К.) — для тих, хто дотримується своїх цінностей навіть тоді, коли це смертельно небезпечно. Це гімн опору.

— Ви граєте людину, яка змушена жити під чужим ім’ям у Ресіфі (друге за розміром місто в північно-східному регіоні Бразилії). Це похмурий неонуар, але в ньому багато повітря. Як ви працювали над цим станом постійного очікування удару?

— Це було дивно. Я повернувся до рідної мови, до португальської. Після років у Голлівуді це було як знову почати дихати. Клебер не давав нам формул. Ми знімали в Ресіфі, під пекучим сонцем, яке на екрані виглядає майже загрозливо. Армандо — не герой у плащі. Він — звичайна людина, яка хоче вижити. І саме ця звичайність перед обличчям монстра робить його величним. Я шукав цей стан у розмовах зі справжніми колишніми дисидентами. Вони не розповідали про подвиги. Вони розповідали про те, як ходили в бари, як намагалися жити далі. Бо життя в зоні конфлікту — це теж акт протесту.

Журналіст у шкірі актора

— Пане Моуро, ви за освітою — журналіст, працювали в газеті, займалися репортажами. Як цей досвід впливає на ваші ролі?

— Я ніколи не припиняв бути журналістом. Акторство для мене — це просто інший спосіб репортажу. Коли я читаю сценарій, то дивлюся на нього крізь призму соціальної важливості. Я не хочу просто розважати. Я хочу розслідувати.

Чому я зняв «Маріґеллу» як режисер? Тому що це була історія, яку намагалися викреслити з підручників. Журналістика навчила мене дисципліни й, головне, емпатії до фактів. У світі, де алгоритми вирішують, що нам дивитися, робота актора — бути незручним. Бути поза алгоритмом. Мистецтво — це не формула, це хаос, який допомагає зрозуміти порядок.

— Маріґелла — контроверсійна фігура. Він був марксистом, партизаном, його критикують за насильницькі методи. Чому саме він?

— Тому що Бразилія ніколи не розбиралася зі своєю історією. Ми не мали свого Нюрнберга. Генерали, які катували й убивали, померли у власних ліжках, оточені онуками. Маріґелла — це дзеркало, в яке країна відмовляється дивитися. І так, він вірив у збройний спротив. Чи маю я право засуджувати людину, яка взяла зброю, щоби боротися з режимом, який катував електрострумом його товаришів? Я зняв фільм не для того, щоб його виправдати чи засудити. Я зняв його, щоби про нього говорили.

— Ви згадали про дисципліну. Нещодавно Тімоті Шаламе сказав, що важливо заявляти вголос про свою тяжку працю, щоб люди не сприймали талант як належне. Ви згодні з цим?

— Абсолютно. Люди бачать дві години на екрані, але не бачать років підготовки, безсонних ночей і психологічного виснаження. Особливо коли ти граєш таких персонажів, як Пабло Ескобар чи Армандо. Ти впускаєш їх у себе, і вони не йдуть просто так після команди «Стоп!». Це етика. Це повага до глядача. Якщо я не викладуся на 200%, я збрешу як журналіст і як художник.

Від Ескобара до «Останньої ночі у «Лобстері»

— Пабло Ескобар став вашою візитівкою для світу, хоча в Бразилії ви були зіркою задовго до «Нарко» (популярного кримінального серіалу про наркокартелі). Але глобальна аудиторія знає вас передусім як наркобарона.

— Знаєте, спочатку це трохи дратувало. Ти робиш кар’єру двадцять років, знімаєш кіно, яке змінює бразильський кінематограф, — і тоді приходить роль, яка поглинає все інше. Але з часом я зрозумів дещо важливе: Ескобар став для мене не просто роллю, а дослідженням. Три роки я жив усередині свідомості людини, яка вважала себе месією й водночас холоднокровно вбивала тисячі людей. Це був мій особистий університет зла.

— Як гадаєте, зло на екрані виглядає занадто харизматично?

— Це пастка, до якої я завжди намагався не потрапити. Я грав Ескобара не як ікону, а як людину, котра зруйнувала власну країну й власну душу. Мені було важливо показати банальність зла. Але я радий, що тепер, після «Таємного агента», люди бачать іншого Вагнера. Армандо — це антипод Ескобара. Це людина слова, а не кулі.

Слава — це інструмент. Якщо вона допомагає мені зараз говорити про важливі речі, про Бразилію, про права людини — тоді вона має сенс. Якщо ні — то це просто білий шум.

— Ви готуєте свій другий режисерський проєкт — «Остання ніч у «Лобстері». Ви назвали його «антикапіталістичним різдвяним фільмом». Це доволі смілива заява для Голлівуду.

— О, так! Це історія про працівників мережевого ресторану, яких звільняють за тиждень до Різдва. Це фільм про гідність маленької людини. Ми знімаємо його в традиціях політичного бразильського кіно — незалежно, ручною камерою, з фокусом на людині, а не на спецефектах. Я хочу привнести цей бразильський дух у міжнародне кіно. Ми не маємо багато грошей на зйомки в Бразилії, тому навчилися бути креативними. І я вірю, що це те, чого зараз бракує великим студіям — справжньої крові та поту.

Україна і солідарність: світ не має права на втому

— Пане Моуро, ми розмовляємо для відомого українського видання. В одному з інтерв’ю ви сказали, що війна в Україні — це те, що непокоїть вас найбільше, поряд із кліматичними змінами та соціальною нерівністю. Ви назвали це брудною реальністю, від якої світ намагається відвернутися. Що ви відчуваєте зараз, коли ця війна триває роками?

— Мені боляче від того, як швидко світ адаптується до чужого болю. Ми живемо в епоху втоми від співчуття. Але Україна сьогодні — це фронтир для всього людства. Те, що ви робите, — це не просто захист територій, це захист самої ідеї свободи, про яку я намагаюся знімати кіно. Я хочу, щоб українці знали: у Латинській Америці, у Бразилії є люди, які розуміють ваш біль. Бо нам теж відомо, що таке боротися проти імперських амбіцій та авторитарних маніяків. Наша історія диктатури вчить нас одного: тиран завжди програє, якщо люди відмовляються забувати, ким вони є.

— У Бразилії зараз триває велика дискусія про державне фінансування культури. Ви активно залучені. Чому культура під час війни чи великих потрясінь — це не розкіш, а необхідність?

— Тому що без культури немає нації. Це записано в нашій Конституції, і це має бути записано в серці кожного. Культура — це те, що робить нас людьми. Коли диктатори приходять до влади, перші, кого вони намагаються знищити, — це митці. Чому? Бо митці створюють сенси, які неможливо контролювати.

Українська культура зараз переживає неймовірний підйом саме тому, що вона стала щитом. Я захоплююся тим, як ви знімаєте кіно, пишете музику й створюєте візуальні коди в умовах постійної загрози. Це і є справжнє мистецтво. Жодна економіка не розвивається без культури, бо культура дає відповідь на запитання «Навіщо ми це робимо?».

Світло в кінці тунелю

— Пане Моуро, що дає вам надію сьогодні, коли ви дивитеся на світ, який, здається, знову обирає стіни замість мостів?

— Молодь. Я бачу покоління, яке не хоче грати за старими правилами. Я бачу людей у Бразилії, які знову наповнюють кінотеатри під час показу національних фільмів. Надія — це не почуття, це практика. Ви прокидаєтеся й робите свою роботу. Знімаєте кіно, пишете тексти, захищаєте свою землю.