Що подарувала Іванові Пулюєві Ганна Барвінок

У колекції народного мистецтва Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького, яка налічує близько 27 тисяч експонатів, виділяється зовсім невелика група творів з авторськими написами, присвятами, ліричними рядками, зокрема, поезій Т. Шевченка та цитатами з народних приказок і молитов. Деякі з цих предметів пов’язані з іменами видатних українців.

З-поміж них привертають увагу два вишиті рушники, подаровані до музею Іваном Пулюєм у 1914 році. На одному з них з обох кінців червоним та блакитним кольорами вишиті по три пари лебедів з деревами життя. У центральній частині напис: «Доктору Пулюєви вишила Ганна Барвінок».  Другий рушник декорований орнаментальними рядами геометричних елементів: зубчастих, трикутних хрестоподібних, ромбовидних мотивів та мережкою. Окрім орнаменту, вишито рядки з поезії Пантелеймона Куліша:

«Кобзарю! Не дивись ні на хвалу темноти,
Ні на письменницьку огуду за пісні,
І ласки не шукай ні в духів, ні в голоти

Дзвени собі, співай в святій самотині» та напис «Дарунок Пулюєви від Александри Куліш».

Саме ці дві скромні, але досить промовисті пам’ятки, подаровані музеєві видатним вченим за чотири роки до його смерті, пов’язані з трьома непересічними особистостями у царині науки, літератури та громадської діяльності: Іваном Пулюєм, Пантелеймоном Кулішем та його дружиною, Олександрою Білозерською-Куліш, відомою нам під літературним псевдонімом Ганна Барвінок.

Окрім цих предметів, в архіві музею зберігаються світлини із зображенням лабораторії вченого, катодної лампи, сконструйованої І. Пулюєм в 1913 році, зображення приладу для визначення механічного еквівалента тепла. Представлено також його фотопортрети, світлина живописного полотна із мотивом вілли родини Пулюїв в Альпах, фотокопії сторінок наукової праці І. Пулюя, надрукованої в австрійському виданні в 1910 році, і лист-відповідь вченого, адресований Кураторії Національного музею у Львові, на запрошення його на урочисте відкриття й дарування Національного музею українському народові митрополитом Андреєм Шептицьким.

Мабуть, багатьом відоме ім’я Івана Пулюя ( 02.02.1845 – 31.01.1918), який відкрив для нас загадкові на той час Х-промені. Він постає перед нами як вчений, педагог (був засновником першої кафедри електротехніки в Європі, професором Віденського університету, ректором Празької політехніки, першим деканом першого в Європі електротехнічного факультету), письменник-перекладач і громадсько-політичний діяч, один із 32-х дійсних членів НТШ у Львові з 1899 року.

І у кожній із цих ділянок Пулюй проявив себе як фахівець високого рівня, який дотримувався власних життєвих переконань: “…нема більшого гонору для інтеліґентного чоловіка, як берегти свою і національну честь та без нагороди вірно працювати для добра свого народу, щоб забезпечити йому красшу долю”.  У 1863 році, будучи учнем Тернопільської гімназії, організував таємний гурток шанувальників української мови під назвою «Громада», учасники якого тричі на тиждень після уроків збиралися на свої засідання.

Кожне з них мало чітке спрямування: у середу присвячувалося поглибленому вивченню української і світової історії, в суботу – літературі, а в неділю – читанню й декламації слова Божого.

Окрім дослідницької та наукової роботи, важливою сферою своєї діяльності І. Пулюй обрав працю над перекладом духовної літератури українською мовою. Саме ця сфера його діяльності поєднала вченого з письменником Пантелемоном Кулішем та його дружиною Олександрою Куліш.

Пантелеймон Куліш (1819–1897) — видатний український письменник, історик, фольклорист, етнограф, перекладач та діяч культури, автор першого історичного роману «Чорна рада» та фонетичного правопису «кулішівки». З Кулішем Пулюй познайомився у Відні у 1869 році. Пізніше про цю зустріч І. Пулюй згадував так: «Перша зустріч наша…була не конвенціальна, а вельми сердечна. Куліш зачарував мене своїм надзвичайно широким поглядом і великою щирістю до літературного діла в Галичині і своєю ніжністю в розмові. Пішла між нами розмова про національні відносини в Галичині, про те, як нам вести дальше видавницьке діло, а потім про академічну громаду віденську і львівську. Була розмова про переклад Святого Письма, над яким Куліш вже працював і про потребу народного молитовника». Безпосередня співпраця І. Пулюя та П. Куліша над перекладом Біблії розпочалася у лютому 1871 року. Стимулом і поштовхом до такої роботи між Пулюєм, як знавцем класичних мов та богослов’я (Пулюй знав 15 мов, серед них грецьку, латинську, герберійську та німецьку), було прагнення вченого впливати на духовне життя України, зробити щось важливе для життя рідного народу.

За основу для її перекладу Куліш та Пулюй взяли грецьке видання Лондонського біблійного товариства. Невдовзі після цієї зустрічі Пантелеймон Куліш повернувся на хутір Мотронівку, – родинний маєток, у якому проживав разом із дружиною Ганною, і продовжив працю над перекладом. Результатом цієї співпраці став вихід у світ Нового Завіту спочатку у Відні у 1871 році накладом у 5000 примірників, а пізніше – в друкарні НТШ у Львові в 1880 році.

Влітку 1880 року І. Пулюй здійснив мандрівку до Наддніпрянської України. Побував у Києві та Харкові. Також на запрошення Куліша та його дружини відвідав їхню родинну оселю. Ось як він пізніше згадував про цю мандрівку: «… на ті щирі і сердечні запросини поїхав я радо на Україну і прибув до Київа 28-го липня, де дожидали мене Куліш і його люба дружина Ганна Барвінок. Розглянувшись в городі, поїхали ми потім вкупі до хутора Мотронівки недалеко Борзни… після охочої праці починалася між нами щира і дружня розмова, що перемінялась часто з народніми піснями, в яких Куліш дуже любувався». Після натхненних розмов про небесні тіла, які викликали в П. Куліша «велике очарованіє», він написав свою «молитву»: «Всевишній! Я тобі молюся», присвячену докторові Пулюєві на спомин зоряної ночі на Вкраїні, в Хуторі:

«Всевишній! Я Тобі молюся,
Молекул космоса Твого…
Де Ти, хто Ти, — даремно б’юся,
Ні, не збагну повік цього!»

П. Куліш всіляко підтримував І. Пулюя морально та матеріально. З його листа до Пулюя від 18 червня 1881 року довідуємося, що письменник цінував його і як знавця мови: «Не хочу печатати Шекспіра, не перечитавши з Вами. Певно, не одне слово Ви мені додасьте з галицької мови, та й сам я вкупі з Вами зроблюсь поправнішим». У свою чергу Пулюй присвятив Кулішеві науково-популярне видання «Нові і перемінні зьвізди», видане спочатку у Відні 1881 року та доповнене і перевидане у 1905-го. У ньому Пулюй  присвятив окремий розділ подружжю Кулішів під назвою «Кілька споминів про Куліша та його дружину Ганну Барвінок».

Після виходу у світ Нового Завіту Куліш взявся за переклад Старого Завіту, і працював над ним до кінця свого життя, але не дочекався його виходу (помер у 1897 році).

Дружина П. Куліша, на плечі якої після смерті чоловіка лягли турботи щодо видання творчої спадщини, також неодноразово у своїх листах до українських діячів культури підкреслювала значення роботи І. Пулюя над виданням українського перекладу Біблії. Зокрема, вона зазначала: «Да якби не д. Пулюй, то все вагали б ся не друкували б. Так усе і захололо б. А якби на Вкраїні був наслідник Куліша такий, як д. Пулюй, то і тут би постарались самостійно зробити. А то, чи що, то все на инших треба кивати».

1903 року у Відні вийшов друком повний переклад Біблії під назвою «Святе Письмо Старого і Нового Завіту мовою русько-українською» у перекладі П. Куліша, І. Пулюя та І. Нечуя-Левицького.  Перший примірник цього видання Пулюй надіслав удові Куліша, Ганні, а також  подбав про те, щоб вона одержала належний гонорар від Британського біблійного товариства.

Пізніше у листі до Пулюя від 9 червня 1904 року письменниця писала: «Бо нема слова, щоб виразно було тому чуттю, що моє серце почувало, побачивши в руках Старий і Новий Завіт, да ще у Кулішівці, у його власній хаті… Чого доля така неласкава, що не дала єму змоги самому так подержати сей дорогоцінний труд, де саме багате жерело нашої мови… Научіть же мене, дорогий Добродію, як Вас дякувати за ті хвилини щастя, за Ваші високі праці і любов до рідної України. Казав дуже один осьвічений чоловік науковий: «Не було б Куліша, не було б Біблії». А я тепер скажу: не було б Пулюя, не було б Біблії. Такі у нас рідкі блюстителі добра і честі другого. Тисячу раз Вам спасибі… Дай, Бог Вам сина свого наставити на свою дорогу».

За роки спілкування між подружжям Кулішів та Іваном Пулюєм налагодилися дружні стосунки. Пулюй називав Олександру Куліш «наша Беатріче». Вона була сестрою Василя Білозерського, культурного та громадського діяча, члена Кирило-Мефодіївського братства, до якого належав Т. Шевченко.

Вона, без сумніву, знала також про велику любов Пулюя до поезій Кобзаря. І про те, що будучи студентом Віденської богословської семінарії, він у 1866 році організував шевченківський вечір, на якому були присутні близько 600 осіб. Вочевидь, що на згадку про спільну працю над перекладом Біблії Пулюєм та її чоловіком, власне, Ганна Барвінок і вишила ці два рушники, які до сьогодні зберігають пам’ять про цих видатних українців.

Надія БУРА
молодша наукова працівниця НМЛ імені Андрея Шептицького

Використані джерела:

1. Гайда Р., Пляцко Р. Іван Пулюй життя і творчість: Монографія. Львів. – 1991. – 220 с., 55 іл.
2. Сорбей В. Видатний галичанин // Курєр Кривбасу. – 1995. – №30
3. Пулюй І. Нові і перемінні зьвізди. Третє доповнене виданнє. Відень. – 1905. – 121с.
4. Студинський К. До історії зв’язків Куліша з галичанами в рр. 1869–1870 / К. Студинський // Україна. – 1927 – Кн. 1–2 (21). – С. 76–93
5. Студинський К. Листування і зв’язки П. Куліша з І. Пулюєм. Збірник праць філологічної секції НТШ. Львів – 1930, т.22