Осінь, що веде до весни: філософія мумі-тролів

Мабуть, мало знайдеться людей, які ніколи не чули про мумі-тролів. Для багатьох вони стали теплим спогадом із дитинства. Нещодавно цій книжці виповнилося 80 років, і це добра нагода переглянути те, що здається таким знайомим. Бо за спокоєм Мумі-долини й теплом родинних сцен прихований значно глибший світ, аніж здається на перший погляд.

Книжка про мумі-тролів народилася після Другої світової війни — коли Європа оговталася від катастрофи і як ніколи сильним був страх її повторення. Саме в цій атмосфері повоєнної тривоги й пошуку опори 1945 року з’явилися два нові казкові світи, які згодом стали символами повоєнної культури: «Пеппі Довгапанчоха» Астрід Ліндґрен і «Мумі-тролі» Туве Янссон. Ліндґрен працювала у Стокгольмі в службі цензури листів для шведської розвідки, щодня читаючи німецьку кореспонденцію, яка відкривала їй правду про воєнні злочини. Янссон у той самий час створювала карикатури на Сталіна та Гітлера для журналу Garm, вибудовуючи світ майбутнього Мумі-долу як простір опору диктатурі.

Астрід Ліндґрен (ліворуч) і Туве Янссон (праворуч) 1958 року

Однак обидві авторки відмовилися від похмурих сюжетів, запропонувавши світові нових персонажів, які давали змогу переосмислити трагедію війни й досвід тоталітарної влади. На перший погляд, це дитяча література, але насправді це культурний маніфест, що поєднує естетику модернізму й антивоєнну етику.

Популярною є думка, що Мумі-троль — це «добрий білий бегемотик». Але це дуже спрощене визначення. Насправді цей персонаж народився з тривоги та внутрішнього неспокою. Під час навчання у Стокгольмі Янссон сперечалася зі своїм дядьком про філософію Канта. Коли вона не змогла його переконати, він вигадав істоту на ім’я Moomintroll, яка живе за пічкою й «дихає холодом у шию» тим, хто забагато думає. Первісний образ був радше метафорою «паразита розуму», ніж милою істотою. «Я не писала для дітей. Я писала для власного порятунку», — зазначала письменниця.

Туве Янссон відверто критикувала дитячу літературу свого часу за її «солодкувату повчальність». Її мумі-тролі — це не «виховані діти», а персонажі, що існують у просторі ризику та свободи. У власних нотатках вона наголошувала, що прагнула створити світ, де є справжня небезпека: «Світ дітей — це світ, де все може статися й де жахливе сусідить із чарівним». У своєму есе «Підступний дитячий письменник» (1961) Янссон стверджувала, що автор пише передусім для себе, а «дитина» в ньому — це внутрішній митець, який шукає вихід із тривоги.

Найцитованіший твір Туве Янссон про мумі-тролів «Комета прилітає» (1946) часто інтерпретують в «атомному» контексті, сприймаючи комету як алюзію на ядерну загрозу, що нависла над світом після війни. Але це дуже спрощене прочитання книги. Для авторки катастрофа була не конкретною бомбою, а радше внутрішнім станом — відчуттям крихкості світу й постійної небезпеки, з якою людина живе після війни. Янссон тричі поверталася до цього тексту, намагаючись «вичистити» з нього воєнну травму. У першій редакції 1946 року світ постає агресивним і загрозливим. У версії 1968 року письменниця свідомо прибирає зовнішні ознаки війни, замінюючи слова, що асоціюються з армією чи прямою загрозою, на абстрактніші й більш філософські поняття. Це вже не втеча від ворога, а зіткнення з невизначеністю світу, де небезпека не має чіткого обличчя.

Еволюція назви: «Полювання на комету» (1946), «Мумі-троль у гонитві за кометою» (1956) та «Комета прилітає» (1968). Три редакції книги, в яких Янссон поступово очищувала текст від воєнної травми.

У новій редакції книги акцент зміщується з катастрофи як покарання на крихкість природи. Це ідеально збіглося з початком світового екологічного руху. Янссон першою відчула, що найбільший страх модерної людини — не бомба, а тихе зникнення світу, як-от висихання моря в книзі.

Коли 1968 року письменниця випустила «очищену» й доопрацьовану версію «Комети», світ уже був захоплений «мумі-манією». Проте сама Янссон переживала розчарування: вона бачила, що читачі купують «милу оболонку», ігноруючи екзистенційну меланхолію її творів. «Я стала брендом, а хотіла бути художником», — зізнавалася вона.

Ще одним поширеним спрощенням є трактування ілюстрацій Янссон як «дитячих малюнків». Насправді її візуальна мова — це «графіка стоїцизму». Вона не прикрашає світ, а структурує його. Відмова від кольору в перших виданнях була не економією, а естетичною позицією митця, який не бажав маніпулювати емоціями через яскравість.

Перше зображення істоти, схожої на Мумі-троля, створене Туве Янссон

Ілюстрації Туве Янссон не були «дитячими» у звичному сенсі. Стримана графіка й багато вільного простору створювали відчуття тиші та паузи — вони працювали не як прикраса до тексту, а як частина розповіді. Це був свідомий художній вибір авторки: протиставлення гучній, агресивній мові воєнного часу й спосіб говорити про світ без емоційного тиску та прямого моралізаторства.

Тато і море (1966), Туве Янссон

І це невипадково — Туве Янссон навчалася в кількох провідних мистецьких центрах Європи: у Стокгольмі, Гельсінкі та Парижі. Така школа дала їй змогу вільно оперувати категоріями світового мистецтва — від класицизму до сюрреалізму — й виробити власну графічну мову — стриману за формою, що поєднує експресіоністський штрих із модерністською структурністю.

Туве Янссон за роботою у своїй студії в Гельсінкі

Не менш важливим було її поліглотство. Янссон вільно читала шведською, фінською, французькою й англійською, що відкривало їй доступ до широкого літературного канону. Дослідниця Боель Вестін зазначає, що у світі мумі-тролів закладено алюзії на Льюїса Керрола, Джозефа Конрада та Райнера Марію Рільке. Саме поєднання художньої освіти та багатомовності сформувало унікальний культурний код Янссон, який дав їй змогу написати твори, що сягають далеко за межі дитячої літератури.

Туве Янссон наполягала на тому, що її ілюстрації мають бути графічними та похмурими. Вона боролася з видавцями за право використовувати густу туш і тіні, характерні для її політичних карикатур у журналі Garm. Для неї «солодкість» була синонімом брехні, особливо після того, що вона бачила під час війни. У першому виданні «Маленьких тролів і великої повені» (1945) малюнки займають домінантне місце. Дослідниця Боель Вестін доводить, що структура книжки нагадує графічний репортаж: Янссон спочатку «бачила» сцену — повінь чи темний ліс — фіксувала її модерністською штриховкою, а вже потім додавала словесний опис.

Окрім книжкових ілюстрацій, Янссон почала малювати й комікси про мумі-тролів. Але справжній міжнародний прорив стався пізніше — 1954 року вона підписала контракт із британською газетою The Evening News, яка на той час була найбільшою вечірньою газетою світу. Відтоді комікси про мумі-тролів виходили щодня й зробили авторку світовою знаменитістю.

Саме ці комікси 1950-х років, а не книжки, першими потрапили до Японії та сформували тамтешнє бачення персонажів. Японські читачі оцінили не сюжет, а «чорну лінію» та ритм графіки. Це стало основою нової естетики сприйняття світу мумі-тролів.

Комікси Янссон часто ставлять поруч із творчістю Чарльза Шульца, автора «Снупі» (в Україні видано як «Пуцьвірінки»). Обидва митці зробили героями не суперменів чи хитрунів, а меланхолійних спостерігачів. Чарлі Браун, який завжди програє, і Мумі-троль, що ніяковіє перед світом, уособлюють «нову чутливість» повоєнного часу. В академічних колах США навіть є дослідження про «дзен Снупі»: його здатність лежати на даху й споглядати небо ідентична вмінню Нюхмумрика сидіти на містку й нічого не робити. Це протест проти культу успіху та продуктивності. Зокрема Роберт Л. Шорт у книжках «Євангеліє за «Пінатс» (1965) і «Притчі «Пінатс» (1968) аналізує філософію персонажів як форму повсякденного стоїцизму й екзистенційної етики.

Астрід Ліндґрен була особливо вражена ілюстраціями Янссон. Вона вважала її генієм візуального ряду й навіть запросила проілюструвати шведське видання «Гобіта» Дж. Р. Р. Толкіна (1962). Ліндґрен розуміла, що графіка Янссон здатна передати «прадавній жах» і самотність, які не під силу звичайним ілюстраторам.

Саме так поступово формувався й світ Мумі-долу. Він побудований як модель ізоляції: простір тут часто важливіший за самих персонажів. Це напряму пов’язано з особистим досвідом Туве Янссон, яка протягом тривалого часу жила на острові Кловхарун. Для неї це була не романтична втеча, а свідома практика самотності — й ця атмосфера відчутна в її творах.

Але світ Мумі-долу живе не лише простором, а й тими, хто його населяє. Герої книги — це не «дитячі герої», а філософські архетипи, кожен із власною концепцією. Мумі-троль уособлює екзистенційну тривогу й пошук себе, Нюхмумрик — свободу від власності та радикальний індивідуалізм, Морра — самотність і відчуження, Ондатр — песимізм і безсилля теорії перед природою, а Туу-тіккі — стоїчне прийняття хаосу як природного стану речей.

Вони співіснують поруч, не намагаючись змінити одне одного, і саме ця автономія створює модель соціальної поваги. Отже, персонажі Янссон — це не казкові «милі істоти», а філософські фігури, які дають змогу осмислювати страх, свободу й самотність у повоєнному світі. Загалом крізь усі твори Янссон проходить ідея недоторканності внутрішнього світу. Її персонажі не підлягають перевихованню: навіть Морру не намагаються змінити, а просто приймають як факт. Це стоїчний маніфест проти тоталітарних ідеологій, які прагнули уніфікувати особистість.

Успіх книжок про мумі-тролів призвів до появи численних анімаційних серіалів. Проте анімаційні адаптації не завжди відповідали задуму Янссон. Перший японський серіал Moomin (1969) викликав у неї роздратування: авторці не подобалося, що Мумі-троль б’ється, а в долині з’являються гроші й автомобілі. Вона вимагала повернути тишу та філософську споглядальність, адже в її баченні «японізм» був пов’язаний із пошуком дзен, а не комерційної культури.

Так само категорично вона відкидала пропозиції Волта Діснея викупити права на персонажів. Янссон боялася, що «цукрова» анімація знищить екзистенційну глибину її героїв. Для неї мумі-тролі були не «гарнюнями», а диваками й аутсайдерами, які балансують на межі меланхолії.

Сучасні інтерпретації історії про мумі-тролів намагаються зберегти цю глибину. Відеогра «Нюхмумрик: Мелодія Мумі-долу» стала першою успішною спробою перенести графічний мінімалізм Янссон у цифровий простір. Розробники студії Hyper Games консультувалися з компанією Moomin Characters, аби створити світ, що виглядає як «ожила ілюстрація» тушшю й аквареллю, а не типовий яскравий мультфільм.

Доторкнувшись до світу мумі-тролів, ми переймаємо їхній погляд на життя: осінь однаково прийде, бо без неї не буде весни. Це проста, але глибока істина, яку Туве Янссон перетворила на культурний маніфест. У її світі немає потреби в моралізаторстві чи «солодких» уроках — є прийняття хаосу, повага до внутрішньої свободи та цінність малих речей. Саме тому Мумі-долина залишається актуальною й сьогодні: вона нагадує нам, що навіть у часи кризи можна знайти спокій у каві, чистій сорочці чи прогулянці до лісу.