Обміняв кар’єру архітектора в Австрії на посаду мера на Тернопільщині. Історія Ростислава Бортника

Міський голова міста Бережани у Тернопільській області Ростислав Бортник розповідає, як навчання й робота в Австрії сформували його бачення міського розвитку, чому він повернувся в Україну, що вважає ключовим у роботі громади під час війни та як пояснює рішення, які викликали найбільше критики серед місцевих мешканців.

Освіта, шлях в архітектуру та досвід роботи

Наталія Рибальська, «Хмарочос»: Розкажіть трохи про себе: про освіту, професійний досвід. Як ви прийшли до того, що стали міським головою?

Ростислав Бортник: Я закінчив дев’ятий клас Бережанської школи, потім Бережанський агротехнічний коледж і інститут, навчався на факультеті механізації.

У 2001 році поїхав на стажування на ферму в Австрію на п’ять місяців. Відтоді відкрив для себе Австрію й з’явилась ідея вчитися за кордоном.

Після інституту я міг іти на бакалаврат, але в якийсь момент зрозумів, що хочу вчитись у напрямку дизайну й архітектури. В цей момент мати пропонувала щоб я вступав у Київ, Харків або Львів. Я відповів, що хочу вчитись в Австрії. Часи тоді були скрутні в нашій сім’ї, тож я почав шукати варіанти оплати навчання сам.

Через два роки поїхав до австрійської сім’ї, в якій я був на стажуванні на фермі. Цього разу як гостьовий студент. Вступив у торговельну академію на рік, щоб підтягнути мову. А через рік у 2004 році вступив до Вищої професійної школи (Carinthia University of Applied Sciences) і почав навчатись на архітектора.

Старт був складний: слабка німецька, адаптація, брак фінансів на навчання, до і після навчання робота на молочній фермі; тож мене залишили ще на рік. У 2005-му я вже нормально ввійшов у навчання. Паралельно продовжував працювати на фермі: спочатку навчання було безкоштовним, потім закон змінився, іноземці почали платити, плюс потрібно було за щось жити. Загалом я прожив і пропрацював на фермі дев’ять років. Бакалаврат був не дуже простим, багато предметів специфічні. Магістратура сподобалася більше: інтенсивніше й більше простору для творчості. Я навіть був асистентом професора.

Ви згадували важливий досвід за кордоном. Що саме маєте на увазі?

Для мене дуже важливими були 2009–2011 роки. Ми зі студентською групою з університету їздили в Південно-Африканську Республіку і будували соціально-гуманітарні проєкти. У 2009 році це була майстерня, виробничий корпус для Ithuba Skill College, приватного коледжу. Концепція навчального закладу була була в тому, щоб дати молоді освіту й професійні навички: шиття, столярна та слюсарна справи, будівництво та рослинництво тощо. Ми самі проєктували будівлю коледжу площею приблизно 200 м², шукали кошти, а потім за 8 тижнів на місці (в ПАР) збудували її у дуже бідному районі неподалік Йоганесбурга.

Другий проєкт ми почали проєктувати ще в 2010-му, а вже в 2011 році ми за 10 тижнів збудували клас для початкової школи, також площею близько 200 м², Там я вже більше відповідав за дизайн, проєктування і фандрейзинг, а потім і за саме будівництво.

Важливо, що ми обрали «екологічно-економний» підхід: будували з місцевих матеріалів — глини та соломи. Інші гуманітарні проєкти інколи робили так: зводили будівлю в Європі, розбирали, везли контейнерами в Африку і збирали там. Це дорого. Такі проєкти коштували 100–150 тисяч євро, тоді як наші приблизно 30–35 тисяч.

Цей досвід сформував моє бачення: я прихильник раціонального використання простору, матеріалів і коштів. І зараз в Україні мене часто дивує, що багато рішень можна було б реалізувати дешевше, зокрема, використовуючи місцеві матеріали, та раціональне використання простору, але чомусь цього не роблять.

Про проєкт, який будує з місцевих матеріалів ми розповідали в цьому матеріалі.

Повернення в Україну і рішення балотуватися

Як з’явилась ідея повернутися в Україну і йти в місцеву політику?

Після повернення з Африки (2011–2012) я мав захищати диплом. Спершу думав: може, знову спроєктувати щось для Африки. Але потім зупинився: чому я допомагаю іншим країнам, а не Україні? Я обрав тему диплома про розвиток малих міст на прикладі Бережан — як сучасна архітектура може покращувати соціальну, екологічну й економічну ситуацію. Писав двома мовами — німецькою й українською, робив аналіз міста й пропонував рішення.

У 2012-му я поїхав працювати на захід Австрії, у Форарльберг, біля Швейцарії. Мене запросили на проєкт «Vision Stadt Hohenems» — бачення розвитку міста Гогенемс, яке за масштабом було схожим на Бережани. Саме тоді я вперше чітко побачив, як подібні за розміром міста можуть системно розвиватися, і зрозумів, що цей підхід цілком можна й потрібно застосовувати і в Бережанах.

Потім був 2013 рік і Майдан. Події того часу змусили мене по-новому подивитися на Україну і на власну відповідальність. Я постійно ставив собі питання: чому в нас немає якісної доступності, сучасних лікарень, розвиненої культурної інфраструктури? І головне — що саме потрібно зробити, аби це змінити не на словах, а на практиці?

В 2015 році переїхав до Відня, де активно інтегрувався в місцеву українську спільноту. Вступив в ТУМА (Товариство Української Молоді Австрії), згодом мене запросили в парафіяльну раду української греко-католицької церкви Св. Варвари у Відні, пізніше я також був обраний головою фінансової ради церкви. Я запровадив парафіяльну каву (кав’ярню), а кожної першої неділі «Доброчинну каву» для соціальних проєктів України та українців. Разом з ТУМА, ми організовували благодійний Український Бал у Відні. У 2016 році я організував/профінансував/та курував виставку «163 — одна зернина, одна людина» в Національниому музеї «Меморіал жертв Голодомору» у Києві. В 2019 році створив дизайн меморіальної таблиці австрійському кардиналу Теодору Інніцеру, який перший із західних діячів організував міжконфесійну допомогу жертвам Голодомору 1932-33 років.

Щодо робочої діяльності у Відні, то я був головним архітектором проєкту будівництва багатоквартирного смарт-будинку у Відні, який згодом увійшов у список фіналістів Австрійської премії з екологічного будівництва. А в іншому бюро був головним архітектором проєкту будівництва початкової школи у місті Тауфкірхен, в Німеччині.

Згодом я все чіткіше усвідомив: настав час повертатися і пробувати змінювати щось безпосередньо в Україні. Пандемія COVID-19 у 2020 році перевела багатьох на дистанційну роботу, і я подумав: навіщо залишатися у Відні, якщо я можу працювати так само з України? Я повернувся після 16 років в Австрії додому, дистанційно вів проєкти в Австрії та Німеччині, а паралельно почав готуватися до виборчої кампанії.

На місцевих виборах 2020 року я здобув перемогу — 62% голосів серед 22 кандидатів.

Що саме ви хотіли принести з європейського досвіду?

Передусім — інфраструктуру та доступність. Я проєктував школу під Мюнхеном і порівнював її з українськими школами: це дві різні реальності. Так само проєктував будинок для літніх людей. У таких проєктах важлива не помпезність, а інклюзія, безпека, логіка простору, екологічність та простота рішень. Хотілося, щоб і в Україні літні люди жили в гідних умовах.

Так само лікарні. Лікування — це не лише ліки. Якщо відділення в поганому стані, якщо брак умов, простору — це теж впливає на пацієнтів (в цьому матеріалі розповідали про архітектуру санаторію та її впливу на відновлення пацієнтів). І, звісно, культурні простори.

Чи є щось, що в Україні роблять краще, ніж у Європі?

В Україні багато що є, просто ми не вміємо це цінувати. Та сама природа, та самий потенціал. Питання у підході.

Наприклад, Тернопіль із великим озером у центрі, для мене супермісто. У Європі, якщо в центрі є вода, то місто працює з нею: створює пляжі, організовує місця для відпочинку, простори для сімей. У нас часто це обмежено парканами й заборонами. Мені здається, важлива культура користування простором і відповідальність, і міста, і людей. У нас є історія, ремесла, місцеве виробництво, архітектурні пам’ятки, але багато занедбано.

Про роботу міського голови: що вдалося зробити

Про вашу роботу в Бережанах: що вже вдалося, над чим працюєте?

Коли я йшов на вибори, я фактично продовжив свою дипломну логіку в програмі. Я писав програму на 121 пункт. Багато хто казав, що ніхто таку довгу програму читати не буде. Але мені здається, люди читали: мені навіть нагадують окремі пункти.

Я намагався, щоб у програмі кожен знайшов щось для себе — діти, молодь, освітяни, літні люди, бізнес, представники соціально незахищених груп, представники сфери культури тощо.

З того, що вдалося: у соціальній сфері, медицині, культурі багато змінилося. По інфраструктурі теж, наскільки це можливо, навіть під час війни. У мене принцип: робити потроху, але так, щоб майже всі були задоволені. І важливо: це не замість допомоги армії, а паралельно.

З конкретного важко сказати, але зробили тротуар на центральній вулиці Шевченка, щоб можна було безпечно пройти від центру до спального району. Встановили ліфт у лікарні, зробили ремонт всіх санвузлів в медичних закладах. Купували обладнання, покращували діагностику. Встановили та довстановили енергозберігаючі вікна майже у всіх громадських будівлях громади. Та багато інших дрібних проектів.

Над яким проєктом працюєте наразі?

Ми працюємо над будівництвом реабілітаційного центру «REVIVAL_ВІДРОДЖЕННЯ в Бережанах». У міській лікарні сьогодні є амбулаторна та стаціонарна реабілітація, однак реальна потреба значно ширша. За неофіційними оцінками, близько 30 тисяч людей у області потребують реабілітаційної допомоги. Війна зачепила всіх: комусь потрібна фізична реабілітація, комусь психологічна або соціальна. Це виклик не на місяці, а на роки вперед.

Великі обласні центри не здатні закрити цю потребу самостійно. Їхня ключова функція — невідкладна допомога та стабілізація стану. Натомість малі міста можуть і повинні брати на себе подальшу реабілітацію: коли людину вже стабілізували, протезували, але їй потрібні регулярні курси відновлення.

Ще у 2018 році благодійні фонди привозили ветеранів АТО/ООС з ампутаціями на реабілітацію під Віднем, і я був перекладачем під час цього процесу. Саме тоді вперше чітко усвідомив: подібні можливості мають бути і в Україні. Паралельно вже тоді працював над створенням реабілітаційних центрів в Україні. Але основною проблемою тоді було, що громади неохоче виділяли ділянки під будівництво таких центрів, натомість пропонували старі будівлі не реабілітаційного чи медичного профілю. 

Після п’ятирічної паузи, спричиненої COVID-19 та повномаштабним вторгненням, ми з колегами з ТУМА рішили в 2025 році відродити Український Бал у Відні. Щоб не тільки зібрати кошти на потреби України, але й зайнятись культурною дипломатією. Через нейтральний статус Австрії та юридичні обмеження там неможливо збирати кошти на зброю чи речі подвійного призначення, ми роздумували над допомогою в розмінуванні України та реабілітації жертв війни. Оскільки розмінування також можна відвести в категорію військової галузі, тому було ухвалене рішення зосередитися саме на реабілітації.

Я підібрав найкращу ділянку у Бережанах на східному березі озера з шикарним краєвидом на місто та природу. І як архітектор розробив концепцію реабілітаційного центру: одноповерхова будівля площею 1500 м², широкі коридори, правильні дверні прорізи, повна безбар’єрність. Орієнтовна вартість проєкту — близько 3 мільйонів євро. Йдеться не про зайву «помпезність», а про раціональний, функціональний і продуманий простір, який може збудувати навіть десяток ветеранів.

Для проєкту ми обрали двомовну й зрозумілу для міжнародних партнерів назву —  «REVIVAL_ВІДРОДЖЕННЯ в Бережанах» («Revival» з англ. відродження). Створено базовий брендинг і логотип, що дозволяє чітко презентувати ідею донорам. Уже другий рік поспіль кошти на реалізацію цього реабілітаційного центру збирають під час Українського балу у Відні. Минулого року вдалося залучити 57 тисяч євро. Цього року бал відбудеться знову, 12 лютого, у Хофбурзі. Це буде сьомий Український бал у Відні, і кошти, як і торік, знову спрямують на створення реабілітаційного центру в Бережанах.

Громада вас більше підтримує чи критикує?

Критикують багато. Часто за те, що я можу вільно говорити й коментувати ситуації в соцмережах. Це сприймають так, ніби я виправдовуюсь. Але я просто говорю правду, говорю як є, мені не має чого приховувати від громади

Люди не звикли, що міський голова може публічно відповідати. Наприклад, питання по дорогах. Я кажу: це не наша відповідальність, якщо мова йде про міжнародну чи регіональну дорогу. Якщо я витрачу на це бюджет, це буде нецільове використання коштів і перевищення повноважень. За це відповідальні інші служби, які мають правдиво виконувати свої зобов’язання.

А люди кажуть: «дорога в місті — значить, ви маєте робити». Я кажу: добре, тоді я заберу гроші з іншої запланованої роботи. Ту роботу ми не зробимо, зробимо цю. А хтось потім «спише», що це вони виконали. І тоді в когось виходить надприбуток (корупція).

Вас також критикували через кадрові рішення, зокрема призначення керівника лікарні у 2023 році.

По-перше, я хотів дати можливість ветеранам інтегруватися в цивільне життя, тим паче що він мав юридичну та економічну освіти. І якщо він на фронті ухвалював рішення по обороні України, брав на себе відповідальність за безпеку своїх побратимів, то чому він не може керувати медичним закладом. По-друге, законодавство не забороняє, щоб директор медзакладу не був лікарем за освітою. Є заступник з медичних питань — він має бути лікарем. А директор — це управління господарством.

Тому тоді і зараз я вважаю: керівником не обов’язково має бути медик. Головне — щоб заклад розвивався. Були нюанси зі службою: якби людина завчасно сказала, це можна було б вирішити інакше. Зараз уже третій керівник, нині — медик.

А щодо статті на яку ви посилаєтесь, це хороший приклад лінивої регіональної журналістики низької якості, яка не проводить власних досліджень чи міркувань, а просто посилається на гнівний та примітивний пост когось в соціальних мережах.

Реорганізація шкіл також викликала значний спротив. Чому ви на цьому наполягали?

Я вважаю це рішення правильним. У Європі не в кожному селі є школа, дітей на навчання довозять автобусами, поїздами та приватним транспортом. Коли я став міським головою, у Бережанах було чотири школи і гімназія, плюс інтернат. А дітей максимум на дві школи. Третя школа розрахована на 900–1200 учнів, а була заповнена на 40%.

Ми опалюємо й утримуємо будівлю, яка пустує, а інші заклади не мають їдальні, спортзалу, актового залу, спортмайданчику тощо. Я маю щось робити. Це як великі будинки, які люди не можуть опалювати і тому живуть лише на одному поверсі. Я розумію страх учителів, адже це ризик втрати роботи. Я одразу казав: усі переходять, робота буде. І я своє зобов’язання виконав.

У підсумку було п’ять середніх навчальних закладів, а залишилось три. Не може бути так, що в одній школі, в одному класі 30 дітей, а в іншій школі, в іншому класі, лише дев’ять.

Тобто конфлікти виникають через недовіру?

Я б сказав, через маніпуляції і недовіру з попередніх часів. Я не даю обіцянок, яких не можу виконати. Якщо пообіцяв, то роблю. Але люди зневірені, бо раніше обіцяли й не виконували.

Чи доводилося вам довчатися для роботи міського голови? Були помилки?

Я не скажу, що знаю все. Але мої «фінансисти» (фінансове управління)  були здивовані, що я швидко розібрався із формуванням бюджету та розподілом коштів. Система складна: багато відділів, юридичні моменти. Моє завдання — це отримувати інформацію в кожній сфері, аналізувати її і приймати виважені рішення. Те, чого не знаю, делегую заступникам, секретарю, керівникам відділів. Додаткового навчання не проходив, хоча, можливо, варто було б, у напрямку управління командою.

На вашу оцінку, скільки пунктів зі 121 своєї компанії ви можете виконати? Хочеться почути вашу оцінку чи все вдасться, чи щось не зможете зробити? 

Це мабуть найцікавіше питання, яке до речі мені найчастіше задають. Правда багато хто прочитав майже всі 121 пункт розвитку громади, але забув прочитати останню сторінку на якій було роз’яснення:

«Для зручності я розбив програму на вісім розділів та пронумерував від 1 до 121. Нумерація не для того, щоб показати скільки в мене ідей, а для зручності, та кращої комунікації з вами.

Так кожен з вас може занотувати собі саме ті пункти, які стосуються вас, або вам вони цікаві чи близькі. Так кожен з вас може персонально задавати питання в якості коментарів або приватних повідомлень. І я в свою міру зможу вам детально розповісти про своє бачення.

Долучайтесь не до мене, а до команди по розвитку Бережан та Бережанщини.

Деякі пункти я можу зробити: за день, за місяць, за перших 100 днів, за перший рік, за всю каденцію, а деякі за другу чи взагалі після каденції.

Деякі пункти я можу зробити: сам, з командою однодумців, з депутатами, з працівниками та апаратом Міської Ради, а найбільше пунктів я можу реалізувати саме з вами, саме з громадою.

Можу Вас запевнити, що над цією програмою я працював сам, і не день, і не останній місяць, рік, і не два».

Чи збіглись ваші очікування від посади, плани, цілі з реальністю?

Я був свідомий того, що це важка робота, тому не був особливо здивований коли почав роботу на посаді. Я також вважав, що ця посада дає більше можливості впливу. Також я очікував, що громада буде більш залученою.

Дивно визнавати й те, що найбільше мені вдалось реалізувати проєкти та ідеї, на які я менше сподівався. А ідеї з передвиборчої програми, де я був найбільше компетентний (маються на увазі, насамперед інфраструктурні зміни, архітектурні проєкти), на жаль, практично не реалізовані. Але тішить, що є і реалізовані проєкти, які виникли під час моєї роботи.

На мою думку, що буде завтра, зараз більше залежить не від нас, а від західних партнерів. Правда тут ми маємо робити все можливе, ба більше – надможливе, ми маємо вийти за свої межі і просто «пахати».