Любов поза часом: чому поезія не втрачає актуальності у XXI столітті

Світ стрімко змінюється: з’являються нові технології, штучний інтелект, інші способи комунікації. Та література як спосіб говорити про найважливіше нікуди не зникає. Особливо — поезія. Саме до неї митці знову і знову звертаються, коли йдеться про самотність, красу простих речей і, звісно, любов.

Ми вже ділилися добіркою віршів українських поетів про кохання, а тепер пропонуємо піти далі — й простежити зв’язок між класиками та сучасниками.

Чому тексти, написані кілька століть тому, досі звучать актуально? І як поезія щоразу знаходить нову мову для тих самих почуттів? Приклади знаходимо у завершальній частині поетичної антології «Книга Love 5.0. Голоси світла» від видавництва #книголав.

Кадр з фільму «Леопарді»

Зв’язок між теперішнім і минулим

Тексти, написані кілька століть тому, й сьогодні відгукуються читачеві, адже говорять про досвід, який не змінюється. Любов, ревнощі, втрата, надія, самотність — базові людські переживання. Яким би не ставав світ, емоційна природа людини лишається тією самою — і саме до неї апелює поезія.

Кадр з фільму «Плач»

У збірці «Голоси світла» Наталка Денисенко розміщує поезії минулого та сучасні тексти поруч, дозволяючи їм звучати в унісон. Рядки Ґео Шкурупія межують із поезією Вікторії Беркут, вірші Семенка та Йогансена — з творами Іллі Рудійка й Олени О’Лір. Поезія останньої особливо виразно підкреслює діалог між епохами:

Якби не кільканадцять літ

Нас розділяло — кількасот —

І ще не бачив білий світ

Самотніх отаких істот,

Тоді відміна самоти

Боліла б кожному своя:

Тужив би за майбутнім — Ти,

Тужила б за минулим — я.

— Олена О’Лір

Сила поезії полягає в тонкому балансі між зверненням до універсального досвіду та створенням неповторного образу, що буде надихати і захоплювати уяву читачів. Прикладом лаконічної поезії, що схоплює знайоме усім ототожнення почуттів з красою природи та подає його у майстерних асоціаціях, може бути вірш Майка Йогансена, одного з найяскравіших поетів «Розстріляного відродження»:

Люблю тебе — не знаю слів

Тієї пісні лісової.

Крізь верховини ясенів

Сніжини розтають весною.

Пташиний виклюнеться спів

Із лісовиного спокою…

Хай пронесеться листям спів

І ніжно стане над тобою.

— Майк Йогансен

Нова мова для тих самих почуттів.

Поетичні лексикони змінюються, втім емоції, заховані за ритмом і римами, залишаються знайомими. Вірші прокладають шляхи, що надійно з’єднують серця читачів із особистими світами письменників, сповненими сучасних сенсів і вічних почуттів. 

Кадр з фільму «Повне затьмарення»

Сучасники — Мар’яна Савка, Павло Вишебаба, Юлія Мусаковська, Ірина Шувалова, Ганна Яновська — досліджують любов із різних боків, перетворюючи пристрасть і ніжність, чекання й страх втрати на точні, вивірені рядки. Читачеві залишається лише відкрити серце, щоб по-своєму пережити цей універсальний досвід кохання.

А вони все малюють оце і кажуть — то серце.

Бо так спокійніше його собі уявити.

А ти пам`ятаєш той камінь, що я привезла з моря?

Округло-трикутний, опуклий вузол

З двома отворами: один наскрізь, а другий ні.

Протягнувши мотузочку, можна носити,

Як друге серце, бо воно саме таке.

— Ганна Яновська

Чому варто читати і класиків, і сучасників 

Поєднання різних епох створює безперервний ланцюг поетичного слова. Інколи здається, ніби автори та авторки говорять між собою крізь рими та сенси — лагідно сперечаються про сутність кохання, про роль тілесності та пристрасті, про вічний пошук близькості. Втім, їх голоси, зібрані докупи, перетворюються на рівне звучання найпрекрасніших почуттів, яких тільки може зазнати людина.  

В неділю їдеш ти, лежать ще речі в скрині,

Ще маємо ми час для ніжності й розмов,

А до приїзду дні рахую я вже нині,

Й сумую так, мов рік не бачитися знов.

Ти спиш, а я сиджу у стані півдрімотнім,

(Рясними краплями віконне плаче скло)

І вкотре згадую, яким я був самотнім,

Тоді, коли тебе зі мною не було.

—  Олександр Одрін

Тож поезія про почуття, як і сама любов — позачасова. Це вкотре нагадує і вище загадана збірка «Книга Love 5.0. Голоси світла». Вона показує любов як спільний культурний досвід, що переходить нам у спадок від попередників і згодом, змінений і доповнений, лишається у спадок тим, хто прийде після нас.