За життя вона продала лише два примірники. А тепер Голлівуд заплатив за її історію 80 мільйонів доларів

Уявімо, що Емілі Джейн Бронте — жінка, яка померла від туберкульозу 19 грудня 1848 року у віці 30 років залишивши по собі тільки один роман, — якимось чином дістала змогу побачити, що сталося з її творінням майже за два століття. Вона б сиділа в темному залі кінотеатру в лютому 2026 року — можливо, у Лондоні, або ж у Йоркширі, де народилася її книга, — й дивилася на екран, де Марго Роббі та Джейкоб Елорді втілюють Кетрін і Гіткліффа під саундтрек Charli XCX. Навколо неї — люди з телефонами й попкорном в очікуванні романтичної історії до Дня святого Валентина. Ніхто з них не знає, що поруч — авторка.

Що б вона відчула?

ZN.UA спробувало поглянути на фільм Емеральд Феннелл крізь призму того, чим «Буремний перевал» був спочатку й чим став тепер.

Розділ І. «Бідне ж ваше кохання, якщо воно боїться завірюхи»

«Будь зі мною завжди — у будь-якій подобі… Зведи мене з глузду, тільки не лишай мене у цій пустці…!» — саме цими словами Емеральд Феннелл анонсувала свій фільм. Режисерка, відома завдяки «Перспективній дівчині» та «Солтберну», обрала найемоційніший, найбожевільніший роман англійської літератури для своєї третьої повнометражної роботи. Вибір був невипадковим: Феннелл зізналася, що була одержима книгою з чотирнадцяти років.

Емілі Бронте, напевно, лише знизала б плечима. Свою книгу вона писала в повній ізоляції — у пасторському будинку в Гаворті, подалі від літературних салонів. Вона не залишила по собі значущого епістолярного спадку чи кола друзів, тож її публічний образ — це значною мірою витвір Елізабет Ґаскелл. Саме Ґаскелл, успішна романістка й перша біографка сестер Бронте, сконструювала міф про «трагічних дівчат на тлі суворих пустищ». Вона описувала Емілі як «несвідомого тирана», якого в родині називали «Майором». Її біографія була настільки відвертою та скандальною, що спричинила судові позови, адже Ґаскелл свідомо демонізувала оточення Бронте, аби підкреслити «святість» сестер.

Роман Емілі Бронте отримав жахливі рецензії — його називали «вульгарним» і «потворним». Один рецензент написав, що книга «надто болісно нагадує жорстокість божевільного»: «Ми не побажали б жодній молодій леді прочитати «Буремний перевал». Емілі померла, так і не дізнавшись, що написала шедевр. Її смерть була такою ж гранично стриманою, як і життя: труна мала лише 40 сантиметрів завширшки — столяр зауважив, що ніколи не робив вужчої для дорослої людини.

Warner Bros. здобула права на дистрибуцію за 80 млн дол., фактично перебивши значно щедрішу пропозицію від Netflix у 150 млн. Стратегія вибору — стримінг пропонував повний викуп прав (buyout) без великого екрана, тоді як Warner Bros. гарантувала масштабний світовий прокат. Для Емеральд Феннелл і компанії Марго Роббі LuckyChap статус кінотеатральної події та потенційні відсотки від касових зборів виявилися вагомішими за миттєвий гонорар від платформи.

Розділ II. «Містере Гіткліф, у вас немає нікого, хто б вас любив…»

Кастинг фільму здійняв бурю ще до початку знімань. 35-річна Марго Роббі — втілення голлівудського гламуру — грає Кетрін, яка в романі постає темноволосою дівчиною (на момент смерті героїні ледве виповнилося дев’ятнадцять). Джейкоб Елорді, білошкірий австралієць, втілює Гіткліффа, якого Бронте послідовно описувала як «темношкірого циганського хлопця» або «ласкара» (так у Британії називали моряків-вихідців із Південної Азії чи арабських країн).

Феннелл пояснює свій вибір із майже дитячою безпосередністю: «Коли я побачила Елорді з бакенбардами на зніманнях «Солтберна», я подумала: Боже, це ж Гіткліфф із обкладинки книжки, яку я читала підліткою».

Ця відповідь водночас чесна й симптоматична. Режисерка візуалізує власні підліткові спогади про роман. Вона свідомо позиціонує власну інтерпретацію як глибоко суб’єктивну, позбавлену претензій на історичну чи літературну автентичність. «Я не можу сказати, що знімаю «Буремний перевал», — зізнається Феннелл. — Це неможливо. Я знімаю версію. Ту, яку я пам’ятаю, й вона не зовсім реальна. Це спроба втілити те, чого в книзі насправді не було. Отже, це й «Буремний перевал», й водночас — ні».

Марго Роббі, яка виступає тут і як продюсерка, захищає проєкт від закидів у надмірній комерціалізації: «Я розумію скепсис — наразі глядачі бачать лише трейлер. Але це велика епічна романтика. Ми давно не мали нічого подібного — можливо, з часів «Щоденника пам’яті» чи «Англійського пацієнта». Це те саме відчуття, коли груди здавлює, наче хтось ударив тебе під дих. Це фірмовий почерк Емеральд».

Емілі Бронте, якби вона могла почути ці порівняння, ймовірно, здивувалася б найбільше. Її книга про деградацію, насильство та родове прокляття, яке тримає в заручниках цілі покоління, 2026 року знову перетворюється на «найвеличнішу історію кохання».

Проте в цій екранізації є елемент, який Емілі Бронте, ймовірно, оцінила б найбільше. Його ім’я — Овен Купер. П’ятнадцятирічний хлопець із Воррінгтона — прозаїчного містечка між Ліверпулем і Манчестером — грає молодого Гіткліффа. Для цієї ролі він без вагань поголив голову, хоча це стало для нього шоком: «Я просто прийшов на майданчик, і мені сказали: все зістрижемо. О Боже». Проте саме ця візуальна аскеза ідентифікує його персонажа. Купер описує свого Гіткліффа як «загубленого у власному світі». Це дивовижно точне потрапляння в образ Бронте.

Гіткліфф у романі — це не байронічний красень із обкладинки, а дитина-сирота, «диявол», вихоплений із брудних вулиць портового Ліверпуля. Він — чужий, походження та соціальний статус автоматично роблять його ворогом у світі аристократів. Овен Купер, зі своєю робочою англійською та «неакторським» бекграундом, привносить у кадр ту саму справжність, яку неможливо зіграти.

Емілі, яка була соціально незручною та болісно сором’язливою, відчула б у цьому хлопцеві споріднену душу. Вона знала, що таке внутрішня дикість і відчуження. Відомий біографічний анекдот про те, як Бронте жорстоко побила свого мастифа Кіпера за провину, а потім сама ж лагідно заліковувала його рани, — це ілюстрація тієї самої дуальності, яка є в Гіткліффі. Це поєднання жорстокості, породженої болем, і безмежної потреби в любові. Вибір Купера на роль юного Гіткліффа — це, мабуть, найчесніший крок Феннелл. Він повертає історії її початковий класовий гнів, який часто розчиняється в голлівудському сиропі.

Розділ ІІІ. «Він бився головою об стовбур дерева і, звівши очі до неба, вив не як людина, а як дикий звір»

Щоб збагнути природу «Буремного перевалу» — як оригінального тексту, так і будь-якої спроби його візуалізації, — необхідно вийти за межі кабінетної літератури й опинитися на вересових пустищах Йоркширу. Відкритий простір, де панує вічний вітер, а болотиста земля між пагорбами тримає коріння покручених дерев, — це територія радикальної самотності під мінливим небом.

У XIX столітті Гаворт, де мешкала родина Бронте, був похмурим промисловим містечком із жахливою антисанітарією. Статистика того часу приголомшує: середня тривалість життя тут заледве сягала 26 років, а близько 40% дітей помирали, не доживши до шестирічного віку. Забруднена вода та перенаселення робили смерть повсякденним гостем. Будинок Бронте прилягав безпосередньо до цвинтаря — джерела інфекцій, що просочувались у колодязну воду, отруюючи життя мешканців пасторату.

Емілі Бронте була плоть від плоті цих пустищ. Вона хворобливо не терпіла міст — ані Лондона, ані Брюсселя. Кожна спроба соціалізації поза домом закінчувалася фізичним виснаженням і ностальгією. Вірджинія Вулф влучно зауважила: «Йоркширський ландшафт настільки глибоко проник у неї, що все, що вона писала, несло на собі його похмурий і творчий відбиток». У класичному дослідженні «Божевільна на горищі» Сандра Ґілберт інтерпретує Кетрін Ерншо (головну героїню роману) як символ жінки, «з’їденої» патріархальною культурою — тією самою «цивілізацією чайних столиків», яка намагалася приборкати стихійну природу героїні.

Фільм Емеральд Феннелл апелює до цієї автентики — знімання відбувались у долинах Аркенгартдейл та Свейлдейл, а оператор Лінус Сандгрен використовував 35-мм камери VistaVision, щоб зафіксувати велич пейзажу. Однак подекуди замість суворого реалізму кінця XVIII століття ми бачимо чуттєву естетику «Солтберна», приправлену неоновим звучанням Charli XCX.

Феннелл обіцяє «праймальне, сексуальне» кіно. Сцени, що межують із «оргіастичним божевіллям» і публічними стратами, змушують кастинг-директорку Гармел Кокрейн застерігати: «Фанати англійської літератури будуть незадоволені. Почекайте, поки побачите декорації — там може бути навіть собачий нашийник». Тут виникає головний стилістичний розрив. «Вульгарність», у якій сучасники звинувачували Емілі Бронте, стосувалася зображення насильства, жорстокості та соціальної несправедливості. «Провокативність» Феннелл, схоже, зосереджена переважно на сексуальному шоку, що звужує масштаб трагедії.

Найгострішою точкою дискусії є питання раси та класу. У романі Гіткліфф описаний як «темношкірий хлопець» (dark-skinned), його інакшість — не декоративний елемент, а двигун сюжету. Приниження з боку Ерншо та Лінтонів базується на тому, що він — продукт колоніальної епохи Британії. Ліверпуль 1840-х, звідки походить Гіткліфф, був епіцентром работоргівлі, й Бронте, безперечно, усвідомлювала цей контекст.

Проте Голлівуд традиційно ігнорує ці факти. Від Лоуренса Олів’є до Ральфа Файнса й Тома Гарді Гіткліфф залишався білим. Вибір Джейкоба Елорді продовжує цю лінію «вайтвошингу». Феннелл виправдовує це особистими спогадами про ілюстрації з дитинства, а Марго Роббі закликає «спершу подивитися фільм».

Розділ IV. «Я вірю у привидів, я певен, що вони можуть блукати землею — і справді блукають; вони серед нас, поруч із нами!»

Музичне оформлення фільму — це, мабуть, найрадикальніший жест Феннелл. Саундтрек довірили Charli XCX — ідеологині brat summer (як пояснювала сама Charli, brat — це та дівчина, у якої «пачка сигарет, запальничка Bic і біла майка на бретельках без бюстгальтера»). Вона створила цілий концептуальний альбом, натхненний похмурою пристрастю роману. Перші сингли — House (за участю легенди The Velvet Underground Джона Кейла) та Chains of Love — задали тон усій промокампанії.

«Мене заворожила фраза Джона Кейла про те, що музика має бути водночас «елегантною і жорстокою», — пояснює співачка. Саме ця дуальність стала мостом між електронним попом 2020-х і готикою 1840-х.

Емілі Бронте, яка сама була вправною піаністкою й викладала музику в Брюсселі, жила у світі церковних гімнів і народних балад. Що б вона подумала про синтезаторний драйв із текстами про токсичну руйнацію? Можливо, відчула б спорідненість. Її власна поезія була позбавлена жіночої «лагідності», якої очікували сучасники. «Немає боягуза в моїй душі...» — писала вона, заперечуючи страх перед смертю та штормом. Charli XCX робить те саме, просто іншою мовою: вона перекладає вічну тугу за свободою в децибели, зрозумілі сучасному поколінню.

Повернімося до нашого уявного привида в кінозалі. Емілі Бронте дивиться на екран, де Марго Роббі — жінка, на п’ять років старша за неї на момент смерті, — втілює Кетрін Ерншо. Вона бачить розкішні сукні, яких ніколи не носила, й чуттєвість, якої ніколи не дозволяла собі виносити на папір так відверто. Вона бачить, як її роман — маніфест проти класового приниження та деструктивної одержимості — перетворюють на «найвеличнішу історію кохання».

Що відчуває? Можливо, гнів. Її текст знову інтерпретують крізь призму того, що «продається». 1847-го це була «вульгарність», 2026-го — «сексуальність». Але суть «Буремного перевалу» завжди була глибшою: це історія про те, як травма передається у спадок, як любов без рівності неминуче стає насильством. А, можливо, це тихий подив. Її книга вижила. Емілі Бронте продала лише два примірники своєї поетичної збірки за життя, а тепер стала об’єктом мультимільйонних інвестицій. Її ім’я — бренд. Нею захоплювалися Сильвія Плат і Кейт Буш.

Нам відомо, що перед смертю Емілі працювала над другим романом. Лист від видавця Томаса Ньюбі, датований лютим 1848 року, підтверджує: він чекав на рукопис, який став би «покращенням першої роботи». Цей текст не зберігся — ймовірно, його спалила сестра Шарлотта. Ми ніколи не дізнаємося, про що він був.

Продажі «Буремного перевалу» перед виходом екранізації зросли на 132%.

Фільм — у кінотеатрах країни з 12 лютого.