Любов після вибуху

Війна випробовує не лише витривалість, а й стосунки. Коли поранення змінює тіло, змінюється ритм життя, побут, плани, але не обов’язково змінюється головне. Любов не зникає — вона переходить у дію. Адже поранення — не межа для близькості, а причина триматися ще міцніше.

Підтримати, навчитися разом нових рухів, прийняти нову реальність без жалю й без героїзації — це щоденна робота, яка часто стає психологічним фундаментом для відновлення. Бо поряд із протезами, операціями та реабілітацією є ще один важливий ресурс — людина, яка не відступає. Сьогодні поранені військові проходять безоплатну фізичну реабілітацію в мережі центрів RECOVERY — проєкті, який заснували Віктор та Олена Пінчуки. 18 центрів працюють на базі державних лікарень у різних регіонах України, і для багатьох це стає одним із перших кроків на шляху повернення до звичного життя.

Вікторія Андрєєва відвідала один із центрів і поговорила з тими, для кого відновлення — це не лише про медичні процедури, а й про близькість, витримку та щоденний вибір бути поруч. Ці історії — про жінок, для яких «бути поруч» означає не слова, а дію. І про чоловіків, для яких ця присутність стає точкою опори, з якої починається шлях назад до життя.

«Слова, що дали мені змогу просто дожити до ранку»

Мого чоловіка звати Рома. Ми в офіційному шлюбі п’ять років, а разом — майже десять. До війни він працював на заводі. Ми тримали невеличке господарство. Це було наше спокійне життя за містом у Дніпровському районі.

Яна і Роман

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Рома з першого дня пішов у місцеву територіальну оборону, бо не міг просто залишитися осторонь. У грудні 2022 року він приєднався до лав Збройних Сил України. Звісно, я плакала, переживала, але не намагалася його зупиняти. Я розуміла: він має захищати свою Батьківщину. Мій чоловік був пілотом FPV-дрона, умів керувати різними типами безпілотників — від «мавіків» до важчих систем. Згодом Рома потрапив на Куп’янський напрямок. Рік ми провели в розлуці, на початку 2024 року я не витримала — залишила господарство на маму Роми, поїхала до нього на Харківщину та винайняла дім. Коли він виходив із позицій, я могла бачити його частіше. Там було небезпечно — прилітали КАБи, були вибухи, але я приховувала це від нього, щоб не хвилювався за мене й не просив їхати додому.

У червні 2025 року сталася подія, яка розділила наше життя на «до» і «після». Рома вийшов на позицію, зміна була дуже важкою, людей не вистачало. На десятий день їх мали поміняти, але хлопці, які їхали на зміну, потрапили під обстріл: один загинув, інший був поранений. Рома з побратимом залишився ще на десять діб. 18 червня зранку я отримала від нього повідомлення: «Привіт, сонце, як ти?» Я відповіла й запитала, як він. Більше він не написав. Я чекала, дзвонила. Телефон мовчав. Через деякий час я набрала його побратима. Він кричав у слухавку в паніці: тяжкий трьохсотий, мінус дві ноги, рука й око. Я одразу зрозуміла — це Рома. Бо на позиції вони були вдвох. Евакуація вдень була надзвичайно небезпечною, але кілька хлопців ризикнули й поїхали за ним. Я буду вдячна їм до кінця життя. Пізно ввечері Рому доставили до польового стабілізаційного пункту, потім — до Харкова. Над машинами кружляли ворожі дрони, хлопці відстрілювалися. Я майже не пам’ятаю цей день — і, мабуть, так краще.

Близько першої ночі мені подзвонили з харківського шпиталю. Медпрацівниця сказала: «Біля мене ваш чоловік». І я почула його голос: «Зайка, я живий». Ці слова дали мені змогу просто дожити до ранку. Вранці я була вже в шпиталі, але до чоловіка мене не пускали. Лікарі не давали жодних гарантій, бо травми були дуже важкі. Мій Рома — герой. Не лише тому, що він мій чоловік. Він підірвався на дистанційно керованій міні, яка могла забрати життя багатьох інших. Чоловік пояснив мені, що ту вибухівку окупанти скинули на місце, де зазвичай ставала машина, що привозила провізію та БК (бойові комплекти). Коли мене пустили до палати, Рома нічого не чув і майже нічого не бачив. Йому сказали, що поруч дружина, і він витягнув до мене руку. З того моменту ми більше не розлучалися.

Потім були Харків, Київ, реанімація, ампутації, повторні операції. Далі — Львів, і зрештою ми попросилися до Дніпра, ближче до дому. Звідти потрапили до центру мережі RECOVERY, де відновлюються військові після поранень. Зараз Рома вчиться ходити на протезах і тримати рівновагу. Ампутація дуже висока, але він працює щодня. У нас ерготерапія, фізіотерапія, постійні заняття. Фантомні болі є, але вони значно слабші, ніж у багатьох інших хлопців, і це заслуга команди фахівців, які з ним працюють. Навіть у найважчі моменти він заспокоював мене, не давав плакати, слідкував, щоб я їла, пила достатньо води, не виснажувалася. У грудні, коли ми були в Одесі на операції, у мене був день народження. І Рома домовився, щоб у палату доставили букет квітів. А тоді привітав мене і катав на кріслі колісному по палаті.

Коли нам щастить потрапити разом додому, він досі варить мені каву, готує сніданки, жартує про себе й про життя. Ми сміємося. Ми разом. І це — найголовніше.

 

Коли мова зникла, залишилася любов

Ми познайомилися зі Стасом одинадцять років тому. Мені зараз тридцять, йому — тридцять два. Тож ми з юності поруч, і за ці роки стали не просто парою, а людьми, які знають одне одного дуже глибоко.

Наталія і Стас

Ще до повномасштабного вторгнення я працювала в IT-компанії на керівній посаді. Стас же до війни шукав себе: працював на різних роботах, не завжди знаходив те, що по-справжньому відгукувалося. Єдине, в чому він завжди був упевнений, це його захоплення — велоспорт і походи в гори. Це було його середовище, його свобода. До лав Збройних Сил Стас долучився фактично одразу — буквально наступного дня після початку повномасштабного вторгнення. На той момент ми вже жили разом у Луцьку. Спершу мій чоловік служив у місті, але за першої ж можливості перевівся ближче до лінії бойових дій. Стас сам знайшов бригаду безпілотних систем і пішов навчатися на оператора дронів. Це не було якимось довго узгодженим рішенням, але я добре знаю свого чоловіка: він не з тих, хто може довго залишатися осторонь. У Стаса дуже загострене відчуття справедливості, і він хотів бути безпосередньо причетним до того, що відбувається.

На Донеччині мій чоловік прослужив пів року. Під час виїзду на позицію він з екіпажем попав під ворожий обстріл. Це сталося 11 липня. У Луцьку тієї ночі був масований ракетний обстріл, я не спала і не могла до нього додзвонитися. Вранці мені вдалося зв’язатися з людиною з його підрозділу — це єдиний контакт, який я мала. Те, до чого я морально готувалася всю ніч, я й почула: Стас отримав важке поранення.

Згодом зі мною зв’язалася патронатна служба й розповіла деталі. В автівку влетів дрон, і удар припав саме на той бік, де сидів Стас. Він був у повному екіпіруванні, і, слава Богу, всі залишилися живі. Але уламок дрона залетів йому під шолом — у ліву скроневу ділянку. Фізично чоловік був відносно цілий, але мав важке поранення руки та травму голови. Кілька днів Стас був непритомний. Уже в Києві, через тиждень-два, коли почав приходити до тями, ми зрозуміли наслідки поранення. Він не міг говорити. Частково не розумів мову звертання. Лікарі пояснили, що це — тотальна афазія. Для нього українська стала як іноземна — він забув, як нею говорити і як її сприймати. Те саме було з письмом та рахуванням. Попри все, для мене було найважливіше одне — він пам’ятав, хто я. Усе інше, я була впевнена, ми зможемо відновити. Стас усвідомлював усе, але не міг висловитися. Два місяці чоловік перебував у шпиталі. Ми з його сестрою були поруч щодня — від ранку до вечора. Гуляли в кріслі колісному, займалися з фізіотерапевтом, шукали будь-які способи допомогти. У нього був правосторонній геміпарез — права рука й нога не працювали.

Фахівців, що працюють із відновленням мови й мовлення та мають відповідний досвід, поки дуже мало. На початку ми багато робили інтуїтивно. Нам радили співати, і ми співали. Стас мугикав мелодії, а ми вгадували пісні. Перші звуки з’явилися через місяць після поранення — спонтанні, неконтрольовані. Для нас будь-який крок був перемогою. Він сів — ми святкували. З’явився звук — ми раділи. У нас є відео кожного маленького досягнення. Коли ми приїхали на реабілітацію через два місяці, Стас не ходив і не говорив. А вже через чотири місяці він став повністю самостійним — пересувається без тростини, сам спускається на каву, займається щоденними справами. Мова повернулася настільки, що ми можемо спілкуватися вдома на побутовому рівні. Стас сказав мені «Я тебе кохаю», коли знову навчився говорити. Але навіть до цього він завжди показував любов діями. Наприклад, у жовтні малював мені автомобіль і нагадував, що треба замінити гуму. Піклувався як умів. Зараз у нас знову є наша традиція — повідомлення на ніч: «Добраніч, я тебе кохаю». Найважче для мене — бачити його засмученим. Це трапляється рідко, але я знаю ці моменти. Тоді я просто поруч. Я намагаюся дати йому відчуття, що життя буде іншим, але не гіршим. Ми все одно будемо ходити в гори — можливо, не так високо і не так далеко, але будемо.

Найголовніше для мене — що він залишився тим самим Стасом. З тим самим гумором, турботою, любов’ю. Особистість не зникла. А всі ці «поломки» ми просто ремонтуємо. Настільки, наскільки це можливо. Бо для мене він не лише кохана людина. Він — мій найкращий друг. І все, що в ньому було найціннішого, залишилося зі мною.

Тридцять років у формі — і один день, який змінив усе

Мій чоловік Сергій — військовий. Він піхотинець, служить із 1997 року. З 2014-го неодноразово бував у зоні бойових дій, тому повномасштабне вторгнення стало для нього певним чином прогнозованою подією.

Сергій та Олена

Я теж військовослужбовиця. Була інструкторкою бойової машини, але у 2022 році звільнилася зі служби, бо в нас двоє неповнолітніх дітей, і хтось мав бути з ними. Я добре розумію, що таке служба, ризики, дисципліна. У нас не було гучних прощальних розмов чи застережень. Ми обоє знали, що відбувається. Чесно скажу: я завжди боялася поранення й водночас розуміла, що рано чи пізно це може статися. 15 липня Сергій отримав поранення під час мінометного обстрілу. Осколком йому відрізало пальці на нозі. Евакуація тривала майже 13 годин. Через це почалися ускладнення, і кінцівку довелося ампутувати вище коліна. Я дізналася про це не одразу — лише через два дні.

Перший місяць після травми я не дозволяла собі плакати, бо розуміла: якщо розсиплюся, нічого доброго з цього не буде. Емоції прийшли пізніше. Перша ампутація була в польовому шпиталі. Потім реампутація в Харкові. А вже в Києві довелося робити ще одну — вище, бо попередня операція не дала потрібного результату. Найбільше я боялася, щоб чоловік не замкнувся в собі, щоб не пішов у внутрішню тишу. Коли ми вперше поговорили після операції, я почула, що він жартує. І в той момент я зрозуміла: все буде добре.

Я спитала:

— Яка нога?

— Ліва.

— Чудово, — кажу. — У нас машина-автомат, будеш сідати за кермо.

І все. Ми продовжили спілкуватися так само, як раніше. Без пафосу, без «тримайся», без «не плач». Просто як завжди. Це й була наша підтримка.

Перші кроки на протезі чоловік робив без мене, але коли я побачила Сергія вже на ногах, у мене було змішане відчуття радості й страху. Я більше переживала, щоб він не оступився, не впав. Він же, як завжди, спокійний: «Я сам». Життя продовжується попри те, що стало іншим. Але воно є. І це — найголовніше.