Недолюблене дитя українського кіно. Данило Кравченко. Думка

Я належу до того табору споживачів українського кіно, який умовно назву поміркованим. Ось тези, якими я послуговуюсь.

Українські кіно потрібно підтримувати, але також неодмінно критикувати, коли є за що. Потрібно чітко розуміти, що наш кінематограф має перехворіти на усі можливі дитячі хвороби. Не хвалити наше тільки тому, що воно наше. 

Очевидно, що українське кіно прогресує з року в рік. У сферах документального та авторського кіно можна говорити про прорив, можливо, навіть формування певних традицій. Є міжнародні успіхи, які підкріплені реальними досягненнями, а не тимчасовою конʼюнктурою. 

Разом з цим існують й очевидні проблеми, які не тільки не зникають, а навпаки – укорінюються. Одна з них – невміння знімати комедії. Останнім часом я мав нещастя доторкнутися до деяких представників цього жанру і все виявилося навіть гірше, ніж здавалося на перший погляд. 

М’яко кажучи, невисокий рівень гумору задали численні гумористичні шоу, такі як “Вечірній Квартал”, “Дизель Шоу” та інші. Тут, звісно, є чимала доля провини й глядача, який роками приймав, пестив та любив весь цей несмак. І залюбив так, що творці комедій вирішили, що вони не будуть нічого вигадувати. Це, до речі, дуже сильно впадає в очі – небажання творців комедій ризикувати. Сортирний гумор, пласкі жарти про секс та навіть ненормативна лексика – це зацементована жуйка під партою, яку туди приліпили багато років тому. На це у творців комедій сил вистачає, бо воно і не потребує особливих зусиль. Значно складніше запропонувати глядачу, щось незвичне. Щось таке, від чого аудиторія могла б несподівано відчути повагу до себе. Це ризик, який комедійники собі не дозволяють.

Наприклад, комедія “10 блогерят” демонструє нищівну зневагу до любителів кіно. За бажання структурно тут можна побачити подібність до “Убивство смертю” (1976 р.) та “Розгадка” (1985 р.).  Але порівнювати сценарій, акторську гру, операторську роботу, монтаж нашої комедії з обома класичними фільмами – це все одно, що порівнювати знаряддя праці первісних людей з космічним супутником. Це дуже різні речі з дуже різних епох. Та і якість гумору незрівнянна. “10 блогерят” – максимально жахливе кіно. Схиляюся до думки, що нічого гірше у своєму житті я не бачив. Два торішні інсульти не нанесли моїм мізкам стільки шкоди, скільки цей фільм. 

Можна було б сказати, що це виключення, але яке там. Намагатися дивитися “Свінгерів” не менш боляче. Талановиті актори вимушені жахливо кривлятися, а про менш талановитих і не акторів й говорити не хочеться. Цікавий момент – “Свінгери” та “Скажене весілля”, навіть якщо спробувати закрити очі на всі нескінченні недоліки, абсолютно втратили свою актуальність ось в якому плані. В обох картинах експлуатується тема нездорової популярності співака Олега Винника. Творці схопилися за найпростіше рішення і влучили в штангу в навіть недовгостроковій історичній перспективі. Людина, яка втекла з країни та щось зрідка мекає з Німеччини, давно перестала бути ідолом для мільйонів. Ось вам і просте рішення, ось і бажання виїхати на хайпі. 

Є комедії, які не виглядають аж настільки жахливими, але й вони не особливо працюють у своєму жанрі. “Коза Ностра. Мама їде” пропонує непогану операторську роботу, але в плані гумору це абсолютно безпомічне кіно. Те саме можна сказати й про “Збори ОСББ”. Так, тут є цікаві, впізнавані персонажі, а деякі з них навіть нормально зіграні. Але фільм, попри актуальність проблем, значно програє реальності в абсурдності. Він несмішний не тому, що не можна сміятися над важкими часами, а тому, що на екрані доволі кастрована вижимка з неосяжного триндеця, який коїться на справжніх зборах ОСББ. І не хочеться захищати радянський фільм, але ця спроба перевигадати “Гараж” сильно програє якраз у гуморі. 

Я вірю, що в нас існує пристойна комедія, а може навіть не одна, а дві. Але я також бачу, що якщо зайти у розділ українських комедій і почати намагатися дивитися їх одна за одною, то є велика ймовірність згоріти від іспанського сорому. Кількість в кращому випадку відверто нецікавих, а в гіршому – нізькоштибних комедій трошки бентежить. Хочеться вірити, що це одна з тих дитячих хвороб, якою наше кіно перехворіє. Бо поки це порочне коло, в якому одні знімають фільми, не прикладаючи взагалі жодних зусиль, а інші вживають цей контент, бо ніби й вибору особливо нема. Комусь, звісно, й смішно, але це вже розмова про смаки й вона не має сенсу.