Тревел-блогерка за сто років до Instagram. Історія Софії Яблонської

Автопогоні, перестрілки, повені, втечі від розлюченого натовпу, подорожі по джунглях, де все кишить хижими й отруйними тваринами… Звучить, наче сюжет чергової бондіани чи «Індіани Джонса»! Але все це не вигаданий сюжет, а справжні сторінки з життя неординарної людини, яка сто років тому об’їздила ледь не всі континенти, — Софії Яблонської. Української мандрівниці, кінооператорки та письменниці, яка випередила свій час. Якби вона жила сьогодні, її, певно, називали б тревел-блогеркою з мільйонною аудиторією. Але Яблонська народилася 1907 року — і однаково зібрала своїх «підписників»...

Напевно, Антону Птушкіну та Дмитру Комарову навіть не снилися такі пригоди, які пережила їхня старша колега! Адже у 1930-х роках світ виглядав зовсім по-іншому, ніж сьогодні, — менш глобалізованим, суспільства були більш замкнені у своїй «бульбашці», сконцентровані на власній культурі. Але невгамовна Софія відкривала цей світ українцям, робила його ближчим і зрозумілішим.

Донька галицького священника, вона перевернула уявлення не лише про традиційну долю «попівни», а й про те, яким може бути життя жінки. З юності її тягнуло до всього незвичного — вона пробувала себе як акторка, фотографка, модель для живопису, керувала кінотеатрами й готелями, розробляла дизайн будинків. Та безсмертну славу їй принесли мандри, записані й опубліковані у вигляді романів-тревелогів. У чому ж був її секрет успіху?

Звісно, насамперед це її характер — відкрита до людей, вона легко сходилася з ними та вміла налаштувати навіть насторожених чужинців на доброзичливий лад. Легко могла завести розмову з марокканськими жінками, подарувавши їм намистинки та паперові квітки. Уперто вичікувала на повернення в’єтнамських селян із полів, аби усмішкою та лагідним словом умовити їх сфотографуватися. Це при тому, що камера, як вважали деякі народи, «краде» душу людини. Іноді торохкотіння камери викликало паніку серед тубільців, але щирість і доброзичливість Софії відкривали перед нею навіть ті місця, куди нечасто заїжджали європейці. Яблонська подорожувала без гідів, на кораблях середнього класу чи вітрильниках, і наважувалася заходити туди, куди не завжди ризикували й чоловіки. Вона була відчайдушною — якось під час повені в одній з азійських країн не стала тікати, а сіла в маленький човен, аби фільмувати наслідки негоди.

У Яблонської був надзвичайний талант знаходити пригоди в екзотичних місцевостях, а потім цікаво їх описувати. Вже під час своєї першої мандрівки до Марокко вона побувала в пустелі й гаремі. У Китаї бачила на власні очі страти, ледь не купила дитину та навіть пробувала опіум. Фотографувала жінок з Балі топлес, чим кидала виклик тодішній моралі та європоцентричності. У далекій Полінезії відвідала королеву острова Таїті, від якої отримала прізвисько «Теура» — «червона птаха», напевно, за свою яскраву вдачу. Чи була тут крихта художнього домислу, не виключено, але навіть суворі наукові дослідження вже не в змозі зруйнувати легенду, яку про себе створила авторка.

А ще Яблонська чітко визначила свою українську ідентичність і цільову авдиторію — саме її співвітчизники. Хоча всі обставини наче були проти: батько-москвофіл, сім років юності в російській глибинці, а потім усе життя в мандрах. «Чи ви знаєте, що я ніколи не вчилася українській мові?» — напише вона в одному з творів. Одначе тягнутиметься до України навіть із найвіддаленіших куточків світу.

Хоча більша частина України на той час перебувала під совєтською окупацією та переживала трагічні часи Голодомору і страшного терору, на заході країни ще квітнув потужний осередок вільного українського слова. Тож саме у львівських газетах почали виходити її перші короткі листи-замітки про подорожі. Вони були сповнені неймовірної щирості вкупі з тонким гумором. Неначе твоя найкраща подруга ділилася з тобою найпотаємнішими переживаннями у листівці з далекої мандрівки. Для українців і українок ці твори стали чи не першим віконечком у найвіддаленіші куточки світу — таким собі Discovery міжвоєнної доби.

І публіка віддячувала своїй «інфлюенсерці», адже на своїх творчих зустрічах під час відвідин Галичини у перервах між мандрівками вона збирала юрби шанувальників.

Замітки Софії Яблонської у популярному українському журналі «Жіноча доля» показували, що доля ця аж ніяк не зводиться до рутини господарських справ, а може бути надзвичайно захопливою. Невипадково консервативні кола галицького панства висловлювали незадоволення, що жінка, ще й без «належного супроводу», вештається по світу, як якась волоцюга. Яблонська, з одного боку, продовжила ідеї старшого покоління українських феміністок, які захищали право на освіту, вільний вибір професії та партнера. Але з іншого — Софія пішла своїм шляхом, втілюючи в життя власні мрії, а не очікування з боку оточення. Тому й не боялася критики. І, можливо, саме тому вона така близька сучасному поколінню, для якого власна самореалізація важливіша за будь-які гасла.

І, звісно ж, поруч із Софією завжди були люди, готові її підтримати, навіть тоді, коли про молоду письменницю-початківицю ніхто й не чув. Видавниця Олена Кисілевська почала друкувати мандрівні нотатки Софії у своєму журналі. Літературний критик Михайло Рудницький узяв на себе сміливість відредагувати збірник цих нарисів, та ще й придумав незвичну назву — «Чар Марока». Художник-модерніст Роман Турин — друг письменниці — намалював обкладинку першого видання, що дуже скоро стало бестселером. Так, Софія мала надзвичайний талант об’єднувати навколо себе найкращих і найвідданіших.

Не уникали колеги та шанувальники і порції критики. Найбільш дошкульно звучали слова письменниці Ірини Вільде, коли стало відомо, що Яблонська хоче на деякий час відійти від мандрів, аби облаштувати новий будинок і створити комфорт для родини. «Шкода Вас, Софіє, щоб Ви власноручно готовили чоловікові обід, вишивали, садили цвіти. Маєте до цього досить китайців», — безапеляційно заявила Вільде.

А, втім, Друга світова війна розірвала ті міцні зв’язки, що були в Яблонської з Батьківщиною. Контакти між Азією, де з родиною залишалася Софія, та Європою вкрай ускладнилися. Львів переходив із рук у руки і врешті-решт опинився під совєтською окупацією. Національно свідома й водночас космополітична Яблонська не вписувалася в радянські ідеологічні рамки, і її ім’я надовго зникло з українського літературного життя.

Навіть після здобуття Україною незалежності її творчий спадок не одразу повернувся додому — перевагу тоді віддавали «серйозним», драматичним письменникам. Хоча «легковажні» твори Яблонської не поступалися в своєму патріотизмі й епічності вкупі з надзвичайною людяністю та щирістю.

Сама ж Яблонська після війни переїхала до Франції, адже її улюблені Китай і В’єтнам теж «почервоніли» від комуністичних режимів. Але й тут, у спокійній Європі, її невтомна натура не давала спокою — вона написала кілька нових творів і професійно зайнялася декоруванням будинків.

Навіть смерть застала її в дорозі: у лютому 1971 року 63-річна мандрівниця й письменниця загинула за кермом власного автомобіля, коли везла новий рукопис до видавництва. Її творчий спадок зберегли нащадки. Син Жак-Мірко Уден став сенатором Франції. Онука Наталі Уден нині очолює Фонд Софії Яблонської, який досліджує та популяризує спадщину письменниці.

На жаль, ви не знайдете документалок або ігрових фільмів про Софію Яблонську, хоча така насичена біографія варта того. Але в мережі та книгарнях можна відшукати її твори — «Чар Марока», «З країни рижу та опію», «Далекі обрії», а також фото, зроблені в різних куточках світу. І словом, і світлинами вона зберегла для нас світ столітньої давності, що вже зникнув. А сама стала прикладом того, що мрії збуваються всупереч обставинам, варто лиш мати жагуче бажання та невтомну силу волі.