Чому ми хочемо, щоб вони вижили? Антропологія нашої любові до покидьків

Джеффрі Дамер свердлить отвір у черепі ще живої людини, намагаючись перетворити її на слухняну ляльку. Брати Менендеси холоднокровно розстрілюють батьків у вітальні розкішного маєтку, а потім купують годинники за тисячі доларів і розважаються в басейні.

Ед Ґін шиє костюм із людської шкіри, щоб бодай на мить знову відчути присутність покійної матері. Завдяки індустрії розваг ці втілення реальних постатей стали героями нашого вечірнього дозвілля.

Від документальної трагедії ми легко переходимо до вигадки, де зло отримує ще переконливіше виправдання. Ось Оз Кобб, відомий як Пінгвін, стоїть під іржавим мостом у серці Ґотема. Він щойно вчинив чергову ницість, але ми сприймаємо його як людину, що занадто довго терпіла приниження й нарешті вирішила спалити цей світ, аби просто зігрітися.

Як глядачі ми шукаємо в цих діях логіку, травму, виправдання. Ми хочемо, щоби персонаж вистояв. Це дивне, майже мазохістське захоплення покидьком — головний культурний симптом середини 2020-х. Білі лицарі без страху й докору сьогодні сприймаються як фальш, а доброчесність — як привілей, якого ми не можемо собі дозволити.

ZN.UA розповідає про те, як індустрія розваг здійснила великий розворот до темного боку.

Смерть ідеального героя

Ідеальний герой — це стерильний продукт епохи класичного Голлівуду. Ми вступили в еру, коли харизма соціопата сприймається краще, ніж самопожертва праведника. Якщо на початку 2000-х глядачі захоплювалися Тоні Сопрано («Клан Сопрано») чи Волтером Вайтом («Пуститися берега»), бо вони були «складними» чоловіками, що балансували між сім’єю та криміналом, то сьогоднішні кумири — Оз Кобб із «Пінгвіна», Гарпер Стерн із «Індустрії» чи клан Роїв зі «Спадкоємців».

Дослідники проаналізували популярні серіали й попросили глядачів оцінити головних персонажів. Респонденти обирали дізнаватися більше про дії та досвід людей, які порушують загальноприйняті моральні норми — брешуть, маніпулюють, убивають, крадуть, переступають через інших заради власної мети, — як реальних, так і вигаданих. Попри це, учасники самі визнавали: це потребує більших зусиль, порівняно з позитивними персонажами.

Аналіз підтверджує, що сплески інтересу до складних антигероїв є прямою реакцією на відчуття системної несправедливості та відчаю, характерного для періодів великих фінансових чи соціальних потрясінь. Психологічне підґрунтя такої симпатії, за даними Американської психологічної асоціації, часто базується на принципі подібності: глядачі з вищими показниками макіавеллізму та психопатії схильні сильніше ідентифікувати себе з деструктивними персонажами, сприймаючи їхню логіку як відображення власного світосприйняття.

Чому глядачі полюбили харизматичних маніпуляторів? Відповідь лежить на перетині нейробіології та глибинної психології. Карл Юнг стверджував, що кожна людина має Тінь — сукупність витіснених бажань. Антигерой на екрані стає легітимним каналом для розрядки. Дослідження, опубліковане у Psychological Science, свідчить, що ми симпатизуємо вигаданим злодіям тоді, коли вони мають спільні з нами риси, але при цьому вільні від соціальних обмежень.

Анатомія темної тріади

Антропологи кажуть про феномен темної тріади, де нарцисизм, макіавеллізм і психопатія стають ознаками сильного лідера в часи хаосу. Пригадаймо хоча б Патріота (Homelander) із «Хлопаків» — цей нестабільний нарцис із комплексом бога ідеально ілюструє, як абсолютна сила й обіцянка захисту змушують натовп легітимізувати будь-яку жорстокість. Еволюційно безжальність вождя гарантувала виживання племені. Сьогодні, у світі пермакризи, цей механізм знову вмикається.

Наші дзеркальні нейрони змушують нас співпереживати болю персонажа, а сценаристи це майстерно використовують. Вони дають антигерою травму, як-от клишоногість Оза Кобба («Пінгвін»), розлучення батьків і депресія матері (Джеффрі Дамер), релігійний фанатизм (Ед Ґін), або ж дитячі приниження Кендалла Роя («Спадкоємці»).

За даними лабораторії нейроекономіки Пола Зака, коли ми бачимо страждання персонажа, мозок виділяє окситоцин — гормон довіри. Це створює моральну анестезію, блокуючи критичне оцінювання вчинків героя. Ми починаємо виправдовувати вбивство чи зраду, бо йому теж було боляче.

Визнаний американо-канадський психолог українського походження Альберт Бандура описав цей феномен іще 1999 року. Серед найефективніших стратегій гуманізації — використання сімейних стосунків для виправдання дій. Ми прощаємо Озу розчленований труп у багажнику, бо хвилиною раніше він ніжно поправляв ковдру старенькій матері.

На Netflix серіал про серійного убивцю Джеффрі Дамера зібрав понад мільярд годин перегляду за 60 днів — лише третій проєкт платформи, що перетнув цю позначку, після «Гри в кальмара» й четвертого сезону «Дивних див». Цей феномен має назву гібристофілія — підсвідомий потяг до тих, хто скоїв жахливі злочини. Коли вбивцю грає актор із зовнішністю моделі, вмикається ефект ореолу, і ми приписуємо йому позитивні риси. Зло стає фотогенічним, а жертви витісняються з кадру. Спостереження за діями персонажів є й методом втечі від іще складнішої реальності.

Дослідження українських та австрійських психологів установило: 40% українців демонструють знижений рівень психологічної стійкості зі схильністю до ескапізму — дистанціювання від реальності. Куди спрямований вектор, підказують дані соціологів: у жовтні 2024 року Gradus Research зафіксував, що художні фільми та серіали стали основною категорією контенту для 79% українців, витіснивши новини.

Психологічна виснаженість породжує потребу в ескапізмі, медіапростір пропонує для нього готовий канал — дедалі темніший і складніший морально. Серіал про злочинця стає симптомом колективного виснаження. Вітчизняне виробництво вже відповідає на цей запит — «Тиха Нава» позиціонується як перший український серіал у жанрі трукрайм, хоч і використовує вигадані імена, що формально виводить його за межі класичного — документального — відтворення подій цього жанру.

Це небезпечний перехід від «романтичного козацтва» до «прагматичного цинізму»: якщо раніше наш культурний код тримався на ідеалістичному самопожертвуванні, то тепер ми дедалі більше схиляємося до логіки антигероїв — світ несправедливий, тому я буду ефективно жорстоким.

Класична подорож героя, описана Джозефом Кемпбеллом, що передбачала етапи «поклик — переродження — повернення з благом для суспільства», остаточно зламалася. Сучасний антигерой змінюється лише для того, щоб позбутися залишків совісті й відростити луску, необхідну для виживання.

Хижаки у хмарочосах

Територія покидьків не обмежується закривавленими підвалами. У світі лондонського Сіті («Індустрія») чи медіаімперії Роїв («Спадкоємці») емпатія є радше ринковим дефектом.

Дослідження психолога Кевіна Даттона, автора книги «Мудрість психопатів. Уроки життя від святих, шпигунів і серійних убивць», свідчать, що серед топменеджерів відсоток людей із рисами «темної тріади» (нарцисизм, макіавеллізм, психопатія) у кілька разів вищий, ніж у середньому в популяції. Психопати переважно обирають кар’єру в структурованих ієрархіях (бізнес, держслужба), де можна отримати владу та контроль, або у сферах, що вимагають емоційної відстороненості та готовності до ризику (хірургія, поліція). Натомість вони уникають професій, де основою є емпатія, чуйність і безпосередня допомога людям.

Чому ми вболіваємо за тих, хто нищить одне одного заради бонусів? По-перше, через «радикальну щирість». Антигерої «Індустрії» демонструють нам світ без купюр, де людина людині — ресурс, а успіх вимірюється здатністю зрадити першим. По-друге, це антропологія гладіаторських боїв. Ми дивимося на Роїв не тому, що хочемо бути ними, а тому, що вони є жертвами системи, яку самі ж і очолюють. Це трагедія привілеїв. Антропологи зазначають, що спостереження за стражданнями вищих за статусом викликає в аудиторії складний коктейль зі зловтіхи й емпатії.

Чому добро стало нудним?

Ренесанс інтересу до радикального зла виник там, де рафінований цинізм офісів поступається місцем фізіології вбивства. Антологія Раяна Мерфі «Чудовиська» для стримінгової платформи Netflix є масштабною деконструкцією резонансних кримінальних кейсів США, що зосереджена на патопсихології найвідоміших убивць ХХ століття.

Перший сезон проєкту детально відтворює злочини Джеффрі Дамера в Мілвокі, який у період із 1978 до 1991 року вбив 17 осіб, практикуючи канібалізм і знущання над живими жертвами.

Другий етап антології присвячений справі Лайла й Еріка Менендесів, які 1989 року в Беверлі-Гіллз упритул розстріляли батьків із двох дробовиків 12 калібру. Це спровокувало тривалу суспільну дискусію щодо реального мотиву — жадоби спадку в 14,5 млн дол. чи превентивної помсти за системне насильство (зі слів самих братів).

Остання частина трилогії фокусується на постаті Еда Ґіна, чия діяльність у 1950-х роках включала не лише вбивства, а й ексгумацію тіл для виготовлення предметів інтер’єру з людської шкіри, що згодом стало фундаментом для образів у світовому горорі.

Споживання такого контенту провокує розвиток «синдрому лихого світу», за якого глядачі схильні переоцінювати реальну небезпеку, попри об’єктивне зниження рівня злочинності. Згідно з опитуваннями, понад 60% аудиторії впевнені, що криміногенна ситуація погіршується, і це корелює з ефектом телевізійної жорсткості. Нейрофізіологічний вплив серіалу зумовлений інтенсивною активацією симпатичної нервової системи, оскільки мозок запускає реакцію «бий або тікай» навіть під час перегляду фікції.

Дослідження в журналі Dreaming підтверджують, що споживання насильницького або тривожного контенту перед сном у 13 разів підвищує ймовірність виникнення нічних жахів, пов’язаних із побаченим. Водночас вчені встановили, що фанати горорів виявилися психологічно стійкішими в період пандемії, бо вигаданий жах тренує навички саморегуляції.

Схожий механізм виявили в дослідженні British Journal of Psychology (2025): глядачі жанру трукрайм мають вищі показники емоційної витривалості, що корелює зі здатністю зберігати спокій і функціональність під час реальних загроз. Цікаво, що ядро аудиторії таких серіалів на 80% складається з жінок.

Ми обираємо антигероїв, бо в їхній понівеченій логіці бачимо єдину доступну сьогодні форму щирості. Але варто пам’ятати: коли ми занадто довго вдивляємося в Тінь, головне — не пропустити момент, коли вона почне вдивлятися в нас.