«Я не сама»: як дружини військових переживають роки очікування і що допомагає не зламатися

Коли говоримо про війну, найчастіше згадуємо тих, хто нас захищає. Значно рідше — тих, хто щодня чекає. Дружини військових роками живуть у стані невизначеності, тривоги й постійної відповідальності. Вони виховують дітей, працюють, вирішують побутові питання — і водночас щодня живуть із тривогою за близьку людину.

Що відбувається з психікою в такому стані? Чому з’являються виснаження, агресія або відчуття порожнечі? І що справді може допомогти? Про це ми поговорили з учасницями груп підтримки NE SAMA від Unity Foundation, їхніми організаторками та психологинею.

NE SAMA — це групи психологічної допомоги, де можна безпечно проговорити складні переживання й не залишатися з ними наодинці. За словами керівниці проєкту Альони Орловської, важливу роль відіграють регулярні офлайн-зустрічі: живий контакт і можливість почути інших зменшують відчуття ізоляції та дають простір, у якому не потрібно бути «сильною» чи пояснювати свій стан.

«Коли жінка роками живе в режимі хронічного стресу, це рано чи пізно впливає на дітей, стосунки, роботу і загальний стан середовища. Тому турбота про ментальне здоров’я родин військових — це не другорядна тема, а частина стійкості суспільства під час довгої війни», — каже вона.

Альона Орловська

«Я дозволила собі злитися» — історія Олександри

Я прийшла по підтримку в стані сильного виснаження. Мене переповнювала злість на людей навколо, які жили так, ніби війна їх не стосується. Особливо гостро це відчувалося в поїздках маршрутками через блокпости — я мимоволі слухала чуже невдоволення. Сил реагувати не було, і це безсилля лише посилювало злість і відчуття внутрішньої порожнечі.

Ти й так залишаєшся наодинці зі своїми тривогами, а згодом починає здаватися, що війна — це проблема тільки вашої родини, і решти вона не торкається.

Постійна тривога за чоловіка зрештою призвела до вигорання. Я довго намагалася триматися «в ресурсі» за нас двох, але в якийсь момент зрозуміла: усе, що раніше допомагало, більше не працює.

На зустрічах для мене стало відкриттям, наскільки важливо мати поруч людей, які тебе розуміють. Коли ми починали говорити, часто чули одна від одної: «У мене так само».

Ще одним важливим відкриттям стало те, що я дозволила собі злитися. Я визнала свою злість і зрозуміла: це нормальна реакція.

Я також усвідомила: коли закриваєш свій біль і не даєш собі проживати емоції, водночас втрачаєш доступ і до радості.

Ситуація з чоловіком не стала легшою. Невизначеність, його виснаження, короткі відеодзвінки без обіймів — усе це нікуди не зникло. Але я знайшла способи підтримувати себе і відновлювати ресурс.

Якби я могла звернутися до себе тієї, яка лише замислювалася про підтримку, я б сказала:

«Не зупиняйся в пошуках допомоги. Ти обов’язково знайдеш місце, де тебе підтримають. Ти точно не сама».

Що відбувається з психікою жінки, коли вона роками живе в очікуванні

За словами психологині Ольги Щербатюк, яка працює в методі кататимно-імагінативної психотерапії та веде групи підтримки, дружини військових найчастіше звертаються по допомогу в стані підвищеної тривожності, самотності та внутрішньої порожнечі. Багато хто говорить про відчай і нерозуміння з боку оточення.

Поширеним є і негласне табу на власні емоції. Жінки часто не дозволяють собі радість — ніби якщо чоловік на війні, то і вона має «воювати» разом із ним: у думках, переживаннях і постійній напрузі.

Водночас змінюється і соціальна роль. Жінка бере на себе відповідальність за побут, фінанси, виховання дітей і вирішення щоденних питань, які раніше були спільними. До цього додаються некоректні або болісні запитання від знайомих — від «Коли це закінчиться?» до «Позичиш гроші, твій же по 100 тисяч отримує?». Усе це створює додатковий психологічний тиск.

Ольга Щербатюк

Як зрозуміти, що ресурси на межі

Передусім варто звернути увагу на базові потреби — сон, харчування і стан тіла. Саме вони першими сигналізують про виснаження.

Серед найпоширеніших ознак:

— Порушення сну (складно заснути або сон не приносить відновлення).
— Пробудження вночі з відчуттям тривоги.
— Відсутність апетиту або навпаки, постійне «заїдання» стресу.
— М’язова напруга в шиї, плечах, щелепі.
— Головний біль або дискомфорт у шлунково-кишковому тракті.

Багато жінок звертаються по допомогу занадто пізно. Часто через переконання, що вони повинні впоратися самі. Стереотип «я сильна» змушує мовчати про власні труднощі.

Психологиня наводить метафору: 

Людина на кораблі, що тоне, бачить берег і їй здається, що все ще не так погано. Але той, хто стоїть на березі, бачить реальну картину — наскільки маленькою є ця точка посеред океану і як швидко хвилі накривають корабель.

Ознаками того, що підтримка вже необхідна, можуть бути:

— Хронічна втома, яка триває більше двох тижнів.
— Відчуття відстороненості від життя і людей.
— Складність зосередитися навіть на простих завданнях.
— Відчуття безпорадності.
— Проблеми зі сном або часті хвороби.

Що може допомогти знизити напругу

Якщо людина постійно перебуває у фоновій тривозі й не може розслабитися навіть у безпечних умовах, варто звернутися до фахівця.

«Краще проконсультуватися з психіатром і отримати професійну допомогу, ніж продовжувати виснажувати нервову систему», — пояснює психологиня.

У повсякденному житті можуть допомогти прості практики, які повертають у момент «тут і зараз». Наприклад, усвідомлене проживання рутинних дій: звертати увагу на запахи, звуки, дотики, смак їжі, кольори і деталі навколо. Це допомагає мозку перемикатися з режиму постійної тривоги на відчуття реальності.

Важливо також дозволяти собі проживати емоції.

«Найгірше, що ми можемо зробити щодо себе і своїх близьких, — це закривати свої почуття. Коли ми називаємо емоцію, ми починаємо усвідомлювати, що з нами відбувається», — говорить психологиня.

Не менш важливо говорити про свій стан із близькими. Сила в тому, щоб говорити, а не мовчати.

Чому групова підтримка працює

Групова робота особливо ефективна для дружин військових, адже створює відчуття спільності й взаємної підтримки. Учасниці стають одна для одної дзеркалом: бачать, що їхні переживання не є «неправильними» чи унікальними, і поступово знаходять внутрішню опору.

З часом з’являються зміни: знижується тривожність, повертається інтерес до життя, виникають плани й бажання рухатися далі.

Психологиня згадує одну з історій: учасниця прийшла на зустріч раніше і, щоб скоротати час, зайшла в секондхенд. Там вона купила собі шубу — річ, про яку давно мріяла, але ніколи не дозволяла собі. Коли вона поділилася цим у групі, інші зустріли її оплесками.

«Саме за цим вони приходять — за прийняттям», — каже психологиня.

«Я була як кам’яна глиба» — історія Лідії

Для мене NE SAMA — це про розуміння. Твої почуття, твій стан зрозуміють ті жінки, які це проживають і відчувають, як ти. Страх, паніка, агресія, ненависть — це вже не емоції, це твій стан, в якому ти живеш. А потім — порожнеча і байдужість. Це мене налякало.

Ти як кам’яна глиба — нічого не відчуваєш, навіть фізичного болю. Нічого не хочеться, байдуже до всього: як ти виглядаєш, чи голодна, чи втомлена. З’являється безсоння. Найрідніші тебе не розуміють. Все тримаєш у собі, бо вже звикла до байдужості. Спілкування з оточенням звела до нуля — не хотілося ні з ким говорити, а тим паче слухати.

Я зрозуміла, що все — я вже сама не витягую. Як я можу в такому стані підтримати свого коханого і турбуватися про сина, якщо не можу подбати про себе?

Я довго чекала нашої першої зустрічі, була впевнена, що це мене витягне з мого стану. Дуже хвилювалася, але під час знайомства я розплакалася — сльози лилися самі по собі, і я видихнула. Нарешті я можу плакати, говорити про те, що я виснажена, і ніхто мене не засудить.

Після кожної зустрічі я ловила себе на думці, що щось зі мною відбувається. У мене з’явилися бажання: ранкова кава, її аромат і смак, захотілося гарно одягнутися, зробити зачіску. Це були прості речі, але вони приносили задоволення.

Найбільше мені запам’яталася одна наша зустріч. Ми зібралися в швейній майстерні однієї з дівчат. Шили іграшку коника, пили чай з тортом, спілкувалися. Майстерня — голочки, ниточки, тканини, викрійки — це те, про що я мріяла в дитинстві. Я хотіла бути модельєркою, шити красивий одяг. У нашій групі я зустріла людину, яка викладає курс крою і шиття, і тепер я в неї навчаюся.

Під час останньої зустрічі я сказала: «Я не отримала те, чого я хотіла, а отримала те, що мені потрібно».

Пам’ятай: ти не сама

Навіть у моменти, коли здається, що руки опускаються і сил більше немає. Є люди, які проходять цей шлях поруч і розуміють, що ти відчуваєш. Головне — не мовчати. Турбота про себе під час війни — це не егоїзм і не розкіш, а необхідність.

Від того, як ми справляємося з викликами сьогодні, залежить наше майбутнє після перемоги — здатність працювати, виховувати дітей і відновлювати країну.