День поезії: вірші, які пережили вирок

У вирі нинішніх літературних подій — творчих вечорів, фестивалів, мистецьких посиденьок, презентацій — Всесвітній день поезії проминає незбагненно швидко. Ніби й залишає відчуття свята, якоїсь величної містерії, й водночас оголює крихкість і тендітність поетичного слова, що відкривається небагатьом і не одразу. І знову спонукає ставити вічні, як цей світ, запитання.

Чи потрібна поезія, коли на українські міста летять ракети? Коли небо гуде від дронів, а новини зводяться до втрат і руйнувань — чи є в цьому світі місце для віршів? І якщо є, то для яких: тих, що написані сьогодні й звучать на площах, стають піснями та відео, чи тих, що народилися сто років тому? Чи варто повертатися до поетів минулого — перевидавати їх, пояснювати, витягати з академічних полиць — якщо нині маємо розкішних і талановитих сучасників, чиї тексти лунають на майданах під час протестів або стають відомими піснями з мільйонними переглядами? Адже з такою популярністю не зрівняються навіть розкручені завдяки шкільним програмам, кінематографу, музичним проєктам Павло Тичина чи Майк Йогансен.

Звісно, на ці запитання найчастіше відповідають ствердно: так, потрібно знати, читати, популяризувати, згадувати. Але як достукатися до тих, хто не відчуває поетичного слова? Хто відкидає літературу ХХ століття як «совкову», «заражену ідеологією» — часто не заглиблюючись у нюанси?

Універсальних рецептів немає — зокрема й у мене. Але, мабуть, найпростіший шлях — наблизити ці тексти через живі людські історії. Бо поет не існує у вакуумі — поза часом, у якому живе і творить. Це звучить очевидно, але про це легко забути, коли говоримо лише про естетику, відокремлюючи тексти від біографії, поглядів і помилок.

Так, естетика важлива. Ми однаково обираємо тексти за силою образів, рим, метафор. Але зрозуміти поета неможливо, якщо відірвати його від середовища, внутрішніх суперечностей і навіть фіналу життя — який іноді говорить більше, ніж самі вірші.

Саме тому я знову повертаюся до покоління Розстріляного відродження — яке досі відлунює, вимагає оприявлення й, можливо, допомагає краще зрозуміти, які шляхи ми обираємо і чим за них платимо.

Почати варто з Михайля Семенка. Чорнявий, невисокий на зріст, харизматичний, він епатував громадськість футуристичним теоріями й закликами палити «Кобзар» та здивував шлюбом із високою, ставною, вродливою акторкою Наталією Ужвій.

Гострослівний, запальний, із тяжким характером, небайдужістю до алкоголю і так само талановитий, відкритий до музики й творчих експериментів — він нікого не залишав байдужим. Хтось Семенком захоплювався й поетично наслідував, як це попервах робили його молодші друзі — поети Іван Маловічко й Андрій Михайлюк. Хтось майже ненавидів або відмовляв у праві називатися поетом — так, наприклад, написав у «Літературному ярмарку» Микола Хвильовий.

Та в чому точно не відмовиш Михайлю Семенку — то це в модернізації української поезії того часу, наснаженні її духом урбанізму та візіями майбутнього. Зрештою, культивований ним бунт проти авторитетів, проти застрягання в «етнографічній» поезії — з її повторюваними образами й мотивами — також був корисним для літератури нової доби. Захоплення футуристів промисловістю, індустріалізацією, містом як «зосередженням прогресивних сил», безперечно, були на руку більшовикам, котрі по суті використали український футуризм для своїх політичних цілей, а потім без жалю розправилися з найяскравішими представниками цього напряму.

Михайля Семенка органи НКВС заарештували 26 квітня 1937 року за звинуваченням в активній участі у роботі антирадянської української націоналістичної терористичної організації. «Ламали» митця довгенько — тільки за чотири місяці й вісім днів (принаймні цей часовий проміжок зафіксував сам поет) Семенко визнав себе винним і попросив дати «можливість спокутувати тяжкі провини перед Радянською владою і Радянською батьківщиною». Зауважимо, що ті свідчення, які письменник надав під час допитів та очних ставок, не витримують жодної перевірки не лише з позицій слідчо-процесуальних, а й з погляду здорового глузду. Проте незалежно від «зізнань» і тверджень, Михайля Семенка розстріляли за вироком виїзної сесії Військової колегії Верховного суду СРСР у Києві 24 жовтня 1937 року.

Поезія, яка пережила вирок:

Михайль Семенко, «Запрошення»

Я покажу вам безліч світів —

Оригінальних і капризних.

Я покажу вам безліч шляхів —

Хто хоче мого духа визвать?

Ми проходимо до останнього пункту.

Ми перемогли всі стихії й дощі.

Я відчинив двері замкнуті —

Хто хоче зі мною гулять вночі?

24 жовтня 1937 року чекісти стратили ще одного поета-футуриста — Андрія Михайлюка, менш знаного, набагато молодшого, про якого практично не збереглося яскравих спогадів чи характеристик. За винятком хіба що вражень поета й перекладача Абрама Кацнельсона від зустрічі з Михайлюком у редакції газети «Більшовик»: «І от в редакційну кімнату сором’язливо увійшов юнак в чорному зимовому пальті, в синій кепочці з ґудзиком на маківці (як тоді любили носити). Глибоко посаджені, вузькі кмітливі очі, маленький, мов точений, гострий ніс, мужнє підборіддя. Мовчки подав сильну жилаву руку. Приязно посміхнувся, оголюючи білі красиві зуби». Мовчазний, хоч і приязний, скупий на слова, Андрій Михайлюк свій молодечий порив утілював у віршах, записуючи їх в учнівський зошит у клітинку. Сам він пояснював, що ці клітинки дисциплінують його тексти. І справді, літературознавці зауважують, що в першій збірці молодого автора «розхристаних поезій» значно більше.

Свій шлях у літературі він розпочав дебютним віршем, опублікованим у журналі «Нова генерація». Згодом працював журналістом у редакції газети «Вісті ВУЦВК» і вважався особистим помічником Михайля Семенка, принаймні допомагав тому з листуванням і плануванням. За свої неповні 26 років Андрій Михайлюк устиг опублікувати три збірки поезії: «Вірші» (1932), «Кінець ідилії» (1933), «Сонячний день» (1936). Але, вочевидь, життєвого досвіду чи загартованості набути не встиг. Поет практично відразу зізнався слідчим НКВС у тому, що (мовою оригіналу) «…в апреле 1937 г. Семенко поручил мне подготовить и выполнить террористический акт над руководителями КП(б)У и Советского правительства во время первомайской демонстрации и для этой цели дал мне бомбу бутылочного образца, которую я должен был бросить на правительственную трибуну, когда, участвуя в демонстрации, проходил бы возле нее. …но я бомбы с собой не взял, так как сам испугался этого гнусного замысла и поэтому задания Семенка не выполнил». А оскільки співробітники НКВС заарештували Андрія Михайлюка 11 вересня 1937 року за звинуваченнями в участі у контрреволюційній українській націоналістичній організації, яка готувала теракти проти керівників партії та уряду, то долю молодого авангардиста була фактично вирішено.

Згодом футуристів, як і більшість поетів покоління Розстріляного відродження, реабілітують, але комуністичний режим і далі брехатиме — рідним митців, їхнім друзям, суспільству. У посмертному виданні творів 1959 року совєтський критик лаконічно напише: «Андрію Михайлюкові було 25 років, коли він видав свою останню, третю книгу. Він ще остаточно не сформувався, не визрів як поет. Вино його поезії було ще молоде, воно як слід не вибродило, не відстоялося». Й ані слова про те, хто завадив поетовій самореалізації та що з ним узагалі сталося.

Андрій Михайлюк, «Холодна лірика»

Вітер сказився!

Побіг!

            Небо набрякло й посиніло.

Осінь…

            Зима…

                        І сніг…

Забіліли будівлі й ліси німі.

Зима

            дорідна й рипуча

і мороз —

мороз з очима.

Кому не осточортіло, не надокучило

сидіти в затишку злочинно?

Покохав невимовно дуже

рип морозу і вітру лязг.

Морозний вітер — потужність,

сила

і міць

            м’яз!

            Вийди, товаришу,

стань!

            Магнетні лінії морозу

пронижуть.

                        Міць вироста!

і —

             світлішає розум!

Кроки зимою —

не кроки;

             к чорту

звичайну ходню

            лижв довгих, як крокви,

            кататись не годинами, а

по дню.

Чіткий, важкий

крок!

            Будьте міцні,

покоління!

            Хвилює в скронях кров

            сонячне

зимне

проміння.

Поетеса Мирослава Сопілка (справжні ім’я та прізвище — Юлія Мисько-Пастушенко) заплатила занадто високу ціну за наївну віру в «соціалістичні ідеали». Життя тендітної, скромної й освіченої жінки не було солодким. Небагата родина, тяжка праця, калейдоскоп професій — від модистки до робітниці тютюнової фабрики, кілька арештів із боку польської поліції — такою виявилась її юність. Закінчивши лише початкову школу в рідному селі, майбутня поетеса самотужки надолужувала прогалини, вивчала літературу, багато читала. Ймовірно, її знання ніколи не стали системними, та сучасники зазначали, що Мирослава Сопілка могла вільно дискутувати на політичні теми, добирала слушні аргументи й легко цитувала важливі для розмови твори. Захоплення новим укупі із загостреним відчуттям справедливості та симпатією до простих трудівників і бідноти підштовхнуло молоду жінку до лівого революційного руху. На рідній Львівщині вона активно долучалася до проведення страйків, робітничих мітингів, маніфестацій і навіть у власному помешканні проводила різноманітні нелегальні збори місцевих комсомольських і комуністичних організацій.

Приблизно в цей час у пролетарському журналі «Вікна» публікують її перші поезії — «В церкві» та «Сон чорної ночі». Їх схвально сприйняли письменники Василь Бобинський і Степан Тудор. Спонуки й добре ставлення колег по цеху змусили авторку повірити у свій талант і продовжити мистецькі пошуки. Але зростання Мирослави Сопілки не було безхмарним і легким — воно відбувалося на тлі складних побутових і економічних обставин. Степан Тудор згодом писав: «То одне — віддатися виключно творчій роботі, а зовсім інше — працювати, виховувати двоє дітей, хворіти туберкульозом, займатися самоосвітою, бути поетесою. Для цього треба мати велику силу волі і полум’яне серце патріота».

Серйозна матеріальна скрута, безробіття чоловіка й підірване здоров’я спонукали подружжя пошукати щастя в оспіваній пропагандистами Країні Рад. Мирослава Сопілка романтично вірила, що там знайде затишок і добрі умови для творчості, зможе здобути освіту, зрештою отримає якесь нове життя. Поетесу заарештували 16 серпня 1937 року й звинуватили у членстві в «контрреволюційній націоналістичній терористичній організації та проведенні шпигунської роботи за завданням однієї іноземної розвідки». 30 вересня того ж року заарештували її чоловіка — Михайла Пастушенка — за аналогічним звинуваченням. Поетесу допитали двічі, витиснувши зізнання в тому, що вона «належала до націоналістичної організації та була співробітницею націоналістичного журналу». У жовтні 1937 року подружжя розстріляли: Михайла — 19-го числа, а саму Мирославу — 28-го. Двоє неповнолітніх дітей залишилися повними сиротами, й дізнатися про їхню подальшу долю не вдалося. В травні 1938 року майно родини було конфісковано в дохід держави.

Мирославу Сопілку реабілітували 1959 року, а посмертна збірка «До сонця. Вибране» побачила світ лише 1973-го… 2025-го проєкт «Загата» презентував пісню на її «Колиханку».

Коротенькі нариси про кожного й кожну зі згаданих і багатьох іще не названих українських поетів і поеток 1920–1930-х років можна розгорнути в динамічні багатосторінкові романи, різні за сюжетами й подієвою насиченістю. Та попри несхожість і розмаїтість доль, спільним знаменником виявиться визрівання поетичного таланту в системі, яка стрімко перетворювалась із авторитарної на тоталітарну. В таких умовах ані «вірність комуністичним ідеалам», ані вміння балансувати й домовлятися, ані позірна чи реальна непримітність не рятували від куль чекістів. Совєтська влада чітко бачила: ці поети, незважаючи на ідеологічну поволоку, працюють у полі української культури, а отже, забезпечують основу для її подальшого розвитку. Тому свідомо їх знищувала, прибираючи конкурентів, здорову альтернативу й, можливо, майбутній опір. Задушлива атмосфера тоталітаризму не дає змоги прорости живому та справжньому. Але висока поезія — це завжди життя й свобода, крила й лет. І тому українські поети існують, а червона імперія — сконала.