Сміття, мистецтво та кіно

Автор: Полін Кейл

Гарне кіно може вирвати вас із вашої оболонки (?), і це трапляється настільки рідко, що ми готові терпіти масу дурниць, аби лише це сталося. Але ми також ідемо в кіно, сподіваючись отримати задоволення від того, що ми називаємо «сміттям» (trash) — і ми знаємо, що це сміття, і нам не соромно. У тому задоволенні, яке ми отримуємо від «сміття», є щось набагато ближче до природи кіно, ніж у тих побожних почуттях, які люди намагаються викликати в собі перед «мистецькими» фільмами.

I

Якщо ми не збираємося перетворювати кіно на щось на кшталт шкільних уроків, ми повинні визнати, що кіно — це галасливе, комунікабельне мистецтво. Воно бере свій початок у балагані, у цирку, у всьому тому, що вважалося «низьким». Коли ми намагаємося очистити його від цього «сміття», ми часто вбиваємо саму його суть.

Люди, які кажуть, що вони люблять лише «серйозне» кіно, часто просто не люблять кіно взагалі. Вони люблять ідею бути освіченими. Але кіно працює на рівні відчуттів. Запах попкорну в залі, шум натовпу, очікування — це частина досвіду. Справжнє задоволення від кіно часто приходить не з «високих ідей», а з того, як актор усміхається, як знята погоня, або як світло падає на обличчя героїні. Це і є те «сміття», яке ми любимо, і в ньому часто більше життя, ніж у стерильних «шедеврах».

II

«Випускник» (The Graduate) — це ідеальний приклад «сміття», яке видає себе за мистецтво для нового покоління. Він використовує техніку «нової хвилі», щоб розповісти дуже стару, сентиментальну історію. Чому молодь його так любить? Бо він каже їм те, що вони хочуть почути: що їхні батьки — гротескні чудовиська, а самі вони — чисті та незрозумілі. Це не сатира, це лестощі. Бенджамін (герой фільму) — порожнє місце, на яке кожен молодий глядач може спроектувати себе. Фільм не досліджує його відчуження, він просто експлуатує його.

Мистецтво має кидати виклик, а «Випускник» лише підтверджує існуючі упередження своєї аудиторії. Це «модне» кіно, яке використовує поверхневі прийоми, щоб здаватися глибшим, ніж воно є насправді.

III

«2001: Космічна одіссея» Стенлі Кубрика — це монументальний тріумф технології над людиною. Це фільм, де машини мають більше характеру, ніж люди. Кубрик створив візуальний атракціон, який люди сприймають як релігійне одкровення лише тому, що він повільний, масштабний і позбавлений зрозумілого людського змісту.

Це «сміття» космічної ери. Ми настільки засліплені технічною досконалістю, що забуваємо: кіно має бути про людський досвід. «2001» — це гіпнотичне видовище, але воно пусте всередині. Це кіно для тих, хто вважає, що велич вимірюється кількістю витрачених грошей на спецефекти та тривалістю кадрів, у яких нічого не відбувається.

IV

Зараз у моді фрагментарність та «сучасний» монтаж. Фільм «Петулія» (Petulia) Річарда Лестера демонструє неймовірну віртуозність, але вона здається механічною. Це стиль телевізійної реклами, перенесений у велике кіно. Ми бачимо блискучі поверхні, швидкі склейки, але ми не відчуваємо болю героїв.

Техніка стала самоціллю. Коли ми хвалимо фільм за «монтаж» або «ракурси», ми часто визнаємо, що за цими ракурсами нічого немає. Справжнє мистецтво в кіно не повинно бути «чистим» або «технічно бездоганним»; воно має бути живим. А «Петулія» — це мертве мистецтво, загорнуте в красиву обгортку.

V

Існує певний вид снобізму навколо європейського кіно. Глядачі навчилися цінувати «нудьгу» Антоніоні як ознаку інтелектуальності. Його герої страждають від «некомунікабельності» (?), і глядачі відчувають себе розумними, розпізнаючи цей симптом. Але чи не є це просто виправданням для фільмів, у яких немає внутрішньої енергії?

Ми звикли думати, що якщо фільм важко дивитися, то він «мистецький». Це небезпечна омана. Мистецтво може бути захоплюючим. Більше того, найкраще кіно завжди має в собі щось від «низьких» жанрів. Коли ми відрізаємо кіно від розваги, ми отримуємо академічну пустелю.

VI

Жан-Люк Годар змінив кіно, повернувши йому свободу імпровізації. Але він також започаткував еру «кіно про кіно». Його фільми — це часто коментарі до інших фільмів, цитати, ігри зі структурою. Це було революційно, але це також зробило кіно більш «герметичним» (?).

Коли кіно стає занадто зацикленим на собі, воно втрачає зв’язок із широким глядачем. Воно стає мистецтвом для фахівців. Небезпека Годара в тому, що його послідовники копіюють його стиль, не маючи його таланту чи його політичної пристрасті. В результаті ми отримуємо інтелектуальне «сміття», яке навіть не розважає.

VII

Тепер поговоримо про «гниль» (rot) (?) в офіційному голлівудському кіно. Такі фільми, як «Вгадай, хто прийде на обід» або «Лев узимку», вважаються «важливими» і «серйозними». Насправді це найгірший вид «сміття», бо вони претендують на моральну вищість.

Вони використовують «актуальні теми» (расизм, сімейні цінності), щоб приховати свою художню нікчемність. Це «престижне сміття». Воно розраховане на те, щоб глядач вийшов із залу з почуттям, що він «став кращим», хоча він просто подивився погано зняту п’єсу з відомими акторами. Справжнє кіно має бути візуальним і емоційним, а не повчальним.

VIII

Глядач сьогодні дезорієнтований. З одного боку, йому пропонують дитяче розважальне «сміття», з іншого — претензійне «мистецтво». Середина зникла. Доросла аудиторія втратила звичку ходити в кіно за складним, але живим досвідом.

Критики теж винні. Вони або стають рекламними агентами великих студій, або замикаються в елітарних вежах. Ніхто не говорить про те, що кіно може бути одночасно і популярним, і глибоким. Ми забули про радість від відкриття чогось нового у звичайному жанровому фільмі.

IX

Чому ми досі пам’ятаємо старі голлівудські мелодрами чи комедії? Бо в них була чесність жанру. Режисери не намагалися бути «митцями» з великої літери — вони намагалися зробити хорошу роботу. В цьому «смітті» минулого було більше майстерності та розуміння людської природи, ніж у більшості сучасних «мистецьких» маніфестів.

Ми повинні навчитися бачити цінність у «низьких» формах. Вестерн, трилер чи навіть мюзикл можуть бути набагато змістовнішими за будь-яку інтелектуальну драму, якщо вони зняті з пристрастю та знанням справи. Мистецтво — це не ярлик, який ми чіпляємо на фільм; це якість досвіду, який ми отримуємо.

X (Висновок)

Кіно — це гібридне мистецтво. Це не живопис і не література. Це суміш високого і низького, мистецтва і сміття. І саме в цьому його унікальність. Коли ми намагаємося зробити його «чистим» або «пристойним», ми вбиваємо його.

Справжня любов до кіно — це здатність бачити красу в вульгарному і знаходити енергію в тому, що інші називають «сміттям». Нам потрібне це «сміття», щоб підтримувати життя в мистецтві. Мистецтво, яке не живиться енергією популярної культури, стає сухим і мертвим.

Не бійтеся любити «погане» кіно і не бійтеся критикувати «хороше». Будьте чесними зі своїми відчуттями. Це єдиний спосіб врятувати кіно від перетворення на музейний експонат або на просто ще один вид фаст-фуду.

Примітки перекладача щодо невпевненості:

“Out of your envelope” (?) — Кейл використовує це як метафору виходу за межі власної соціальної чи психологічної оболонки. В українській це може звучати як «вирватися з кокона» або «вийти за межі себе».
“Movie-movie” (?) — це її термін для «чистого кіно», яке насолоджується своєю формою. Перекладено як «кіно-кіно», але контекстуально це фільми на кшталт класичних голлівудських бойовиків чи мюзиклів.
“Incommunicability” (?) — специфічний термін тогочасної критики щодо Антоніоні. Перекладено як «некомунікабельність», хоча мова йде про екзистенційну самотність.
“Rot” (?) — Кейл називає цим словом «гниття» чи «розклад» естетики, коли форма залишається, а зміст стає фальшивим.
“Hermetic” (?) — у значенні «герметичне», закрите для розуміння тими, хто не знає контексту «нової хвилі».