«Заморожене горе»: розмова з психологинею про досвід невизначеної втрати

В Україні понад 80 000 родин живуть у стані невизначеної втрати — досвіду, в якому немає фінальної відповіді, але є щоденне очікування. Це життя між надією і тривогою, де неможливо поставити крапку. У таких обставинах особливо важливо розуміти, як підтримати себе і близьких, віднайти опору та не втратити надію. 

Про те, як проживати досвід невизначеної втрати та як правильно говорити з родинами безвісти зниклих, ми поспілкувалися з психологинею, психотерапевткою та науковою співробітницею Центру психічного здоров’я НАУМА Вікторією Соловйовою.

Що таке невизначена втрата і чим вона відрізняється від звичайної?

Термін «невизначена втрата» ввела американська психотерапевтка Полін Босс. Він описує ситуації, де неможливо поставити «крапку». Її праці є ключовими для роботи з родинами безвісти зниклих. 

Головна відмінність — у відсутності ясності та ритуалів щодо близької особи. При звичайній втраті, зазвичай, це смерть людини, факт події є очевидним. Це дозволяє суспільству надати підтримку, а той, хто втратив, проходить через процес ритуалу: оплакування, проживання втрати та горювання. 

Найскладніше у невизначеній втраті те, що громада не знає і не розуміє, яку допомогу та підтримку можна запропонувати родичам зниклих безвісти.

Як суспільству комунікувати з людьми, які переживають невизначену втрату?

Оскільки така втрата не має завершеності, соціальні зв’язки нерідко слабшають через ніяковість або страх сказати щось не те. Важливо пам’ятати: завдання оточення — не «вилікувати» людину, а бути поруч, стати свідком її досвіду, визнати його реальним і значущим.

Підтримка може проявлятися через ритуали — як індивідуальні, так і спільні. Вони допомагають водночас зберігати надію і давати місце складним емоціям.

Ритуал — це не лише релігійна традиція, це будь-який символічний акт, який надає сенс такому важкому досвіду. Наприклад, у нас існує практика — після загальноукраїнської хвилини мовчання у Лаврі щодня звучить дзвін-нагадування про українських полонених та зниклих безвісти. Прапор Надії (біло-чорний) використовують як знак віри в повернення військових з полону та зниклих безвісти, а також як вираження скорботи й солідарності. Зараз його часто можна побачити на державних будівлях та інших місцях поруч із прапором України.

Що допомагає проживати невизначену втрату?

Ключове в цьому досвіді — не прощання, а здатність витримувати невідомість. Йдеться про одночасне існування двох процесів: надії на повернення і продовження власного життя.

Важливо знаходити зони хоча б мінімального контролю — у щоденних діях і ритуалах: прогулянках, читанні, спорті, простих повторюваних практиках, які повертають відчуття опори. Також внутрішню опору можна віднайти через допомогу іншим або соціальну дію.  

Як підтримати близьку людину?

Близькі і рідні також можуть підтримувати у невизначеній втраті через певні ритуали: разом садити дерево чи квітку як символ надії, носити символічну річ (браслет, фото зниклої безвісти людини), щоденно робити дію «для життя» друга. Це може бути прогулянка, зустріч, розмова. Все це має сенс в умовах невизначеності.

Чого варто уникати у спілкуванні?

Оскільки в такій втраті немає фіналу, оточення не знає, яку «роль» обирати: висловлювати співчуття чи підтримувати надію. Це часто призводить до того, що люди або починають уникати спілкування, або використовують токсичні кліше, на кшталт «Все буде добре», «Він/вона обов`язково знайдеться», «Тримайся, ти маєш бути сильною/сильним». 

Але найбільш прийнятна комунікація — це опис того, що відбувається, так зване свідчення, а не рішення. Краще використовувати фрази: «Ти можеш покластися на мене, я буду поруч стільки, скільки потрібно», «Ти завжди можеш звернутися до мене за підтримкою».

Як невизначена втрата впливає на дітей?

Зазвичай родичі зниклих безвісти відчувають так зване «заморожене горе» — зцілення не починається, бо немає впевненості, що втрата остаточна. Родичі ніби ставлять життя на паузу та доволі часто відчувають провину за те, що продовжують жити. Це навіть може бути злість на того, хто «пішов», що потім викликає сором. 

Членів родин зниклих безвісти супроводжує стан постійної амбівалентності — це коливання від надії до відчаю, яке постійно змінюється. Сьогодні родич зниклого безвісти може прийти до психолога у відчаї, наступного тижня — у надії. Потім цей стан так само може змінитися. 

Доволі часто ми спостерігаємо напругу та конфлікти всередині родини зниклого безвісти, коли один з родичів продовжує триматися за надію, а інші вже у відчаї.

Якщо порівнювати реакції дітей і дорослих на невизначену втрату, для дитини цей досвід є особливо складним викликом, адже її емоційний і когнітивний розвиток ще не дозволяє повноцінно відповісти на запитання «Що відбувається?». Дитяча психіка потребує стабільності та зрозумілих пояснень, а невизначеність створює вакуум, який дитина часто заповнює власними фантазіями або страхами. Особливо діти віком 6–9 років можуть вважати, що саме вони винні в тому, що сталося.

Відповідно до віку дорослим важливо говорити чесно та відкрито, не використовуючи метафор і певних символів. Наприклад: «Ми зараз не знаємо, де тато і коли повернеться, але ми робимо все, щоб дізнатися». 

Також важливо зберігати родинні ритуали й не відмовлятися від них. Їх варто адаптувати так, щоб місце людини, якої немає поруч, залишалося в житті родини.

Раніше також говорили зі Світланою Ройз про відчуття внутрішнього дому, близькість на відстані та практики, які допомагають відновитися.