Що потрібно знати про Василя Рябченко – одного із найвишуканіших українських художників

ВСТУП

ВСТУП

... Молода жінка лежить долілиць на пляжі, під білим навісом, який нагадує вітрила легкої яхти й дарує відчуття теплого вітру. Абрис її тіла, виписаний притишеним тоном, стає єдиним цілим із контурами гір, з умовним поділом моря, неба й землі – наче ще один елемент пейзажу. Ніжний жіночий образ, серед лазурових і перламутрових відтінків, сповнений неги, умиротворення та відстороненості від реальності. Сліди на піску й мушлі в тіні додають легкої грайливої динаміки. Пляж, пустинне узбережжя – образ місця поза часом, де можна уявити будь-який рік – і знову відчути його. Жінка ніби перебуває у власному вимірі – у стані неспішності й нескінченності буття.

Перед нами – живописний твір одеського митця Василя Рябченка, представника "нової хвилі українського мистецтва".

"…якщо говорити про специфіку творчості Василя Рябченка, я щоразу скочуюсь у слово "витонченість"", – так мистецтвознавець і куратор Михайло Рашковецький описав свої відчуття глядачам на одеському вернісажі, де експонувалися роботи художника. Неможливо не погодитися. Рябченко – один із найвишуканіших українських сучасних художників. Його образи – це персонажі на авансцені, готові долучитися до будь-якої драматургії – від барокової напруги до гри в дусі рококо. Сам художник формулює це просто: "У мене театральний спосіб мислення".

Минулого року митець відзначив 70-річний ювілей – з цієї нагоди було видано декілька ретроспективних публікацій. Есеї про нього увійшли до ключових антологій сучасного українського мистецтва. Втім, говорити про Рябченка варто не лише з нагоди дат. Цей текст – спроба окреслити його унікальний світогляд, живописну манеру, контекст і особливість творчого доробку.

Та, за законами жанру, не обійтися без "біографічної довідки". Василь Рябченко – український художник-живописець, автор численних інсталяцій та фотографій. Народився 1954 року в Одесі, у родині талановитого графіка Сергія Рябченка. Одна з відомих робіт Рябченка-старшого, що часто публікується в медіа, – ліногравюра з портретом малого Василя, сповнена ніжності, що відчувається навіть у цифровому відтворенні.

Василь був ще дитиною, коли їхня родина переїхала до Будинку художників в Одесі, де батько отримав квартиру. Сусідами стали знані майстри – Олександр Ацманчук, Альбін Гавдзінський, Костянтин Ломикін, Микола Шелюто, Михайло Божій, Олександр Токарєв, Михайло та Георгій Павлюки. Це й було його перше мистецьке середовище.

"У мене театральний спосіб мислення"

Дитинство минуло серед книжок: пригодницька література, фантастика, казки народів світу. Особливо любив та й донині любить міфи Стародавньої Греції. Із захопленням досліджував усе, що можна було знайти про індіанців – корінне населення Північної Америки – і про підводний світ океанів… Широкий світогляд, щирий інтерес до відвідування різноманітних музеїв – все це формувало непересічність думки і спонукало до власної творчості.

Малювати Василь почав рано – частина дитячих робіт навіть збереглася. У 1969 році вступив до Одеського художнього училища імені Грекова на відділення живопису. Після закінчення два роки був вільним слухачем у Ленінградському вищому художньо-промисловому училищі імені Мухіної. З 19 років бере участь у виставках – від місцевих до всесоюзних.

Ранні роботи – ідеологічно нейтральні портрети й пейзажі, часто створені під час творчих поїздок. Це так званий "офіційний" маршрут, який прокладав шлях до отримання офіційних замовлень. Саме вони забезпечували матеріально, залишаючи час робити щось для душі, не будучи "голодним художником". Отже, у ранній період творчості 1970-х – початку 1980-х років Рябченко зміг зберегти власний, незаангажований соцреалізмом стиль.

Нова ера в мистецькому житті художника почалася з навчання в Одеському педагогічному університеті, де його викладачем був Валерій Гегамян. Там він познайомився з Олександром Ройтбурдом – дружба, що тривала понад сорок років. Разом вони сформували коло однодумців свого покоління. Це унікальне мистецтво заслуговує на відокремлене визначення – пізніше їх назвали художниками південної "нової хвилі" українського сучасного мистецтва.

Одеса на межі 1980–1990-х переживає сплеск нових імен і перших кураторських виставок. За участі Рябченка відбуваються "Після модернізму 1" і "Після модернізму 2" в Одеському художньому музеї (куратор Михайло Рашковецький) – своєрідна декларація нового мистецького напряму. Іронічне, тілесне, тепле за колоритом мистецтво відкидає залишки соцреалізму й формалізму та формує нову візуальну мову. Наприкінці ХХ століття українські митці нарешті отримують можливість бути собою.

Василь Рябченко був одним із тих художників, що, за словами мистецтвознавця Олександра Соловйова, спричинили фурор на великих збірних виставках – зокрема таких, як "Вавилон" (1990) і "Молодість країни" (легендарний проєкт 1987 року, де вперше й востаннє показали "Печаль Клеопатри" А. Савадова і Г. Сенченка). Концентрація сильних авторів була винятковою, а роботи одразу закуповували державні музеї. Рябченко представив картину "Коти" (або "Залякування") про двох котів-суперників. У цій роботі домінує відчуття протистояння двох сил. Сьогодні ця напруга читається особливо гостро – робота актуальна і тепер.

На хвилі Під час "перебудови" в Україні формується нове, сміливе мистецтво. І деякі критики зазначають, мовляв, "у другій половині 1980-х В. Рябченко переймається ідеями трансавангарду". Проте це не зовсім так. Трансавангард – постмодерністська стратегія, що поєднує іронію й історичну рефлексію. В Україні про нього заговорили вже тоді, коли сформувалася "нова хвиля" – на перетині барокової традиції й академічної школи. Молоді художники поєднували технічну майстерність із творчою свободою.

Василь Рябченко був одним із тих художників, що, за словами мистецтвознавця Олександра Соловйова, спричинили фурор на великих збірних виставках

"Свідомої гри в трансавангард я не вів – просто це був час, коли я побачив можливість реалізувати те, що раніше стримував", – зазначає Рябченко. У його творчості ця естетика виникла природно. Вона проявляється через алюзії до міфології, релігійні мотиви, цитати з кіно, філософії та історії мистецтва. Часто – на великих полотнах і з пастозним нашаруванням олії. Саме так Рябченко і працював, аж коли з подивом дізнався, що створює той самий трансавангард.

"Мені завжди подобалися великі розміри в живописі, – розповідає митець, – було бажання зробити щось велике". Український трансавангард тяжів до барокової естетики, інколи його визначали як необароко – за масштаб і декоративність. У Рябченка ця лінія з часом трансформується в легші, витонченіші форми – ближчі до нео-рококо. Гучна повнота поступається грайливості й делікатності – риси, що залишаються в його творчості й сьогодні.

Присутні в його роботах відсилання до рідного міста – атмосферу Одеси неможливо не відчути в пляжних мінімалістичних нарисах і серіях "барокових" фонтанів, що написані фігуративно, проте іронічно вказують на "Великий Фонтан" – назву курортної частини міста.

В одному з інтерв’ю Василь Рябченко говорить особливо тепло: "Ми з Оленою зустрілися й відтоді були завжди разом…", – згадує він знайомство з дружиною. Відчуття спільності й родинного щастя стало важливою частиною його творчості. Він написав безліч портретів своєї Олени, залучав її як модель в інсталяціях і фотографічних серіях. Образ Олени так чи інакше присутній у більшості жіночих персонажів. У подружжя троє дітей, і для всіх творчість стала професією. Старший син Степан, представник вже третього покоління мистецької династії – відомий медіахудожник: автор інсталяцій, цифрових творів і графічних робіт на папері.

"Мене найбільше цікавить моя родина, – весело розповідає Василь, – тому і в роботах так часто є чоловік, жінка і дитина – з цього все починається". Домінантність такої тріади помітна в найбільшій живописній серії художника "Ігри з персонажами". Тут мислення автора "театральною постановкою" проявляється найвиразніше. Серія рясніє посиланнями на античну традицію, довершену оголеність, атмосферу королівських палаців і небезпечних королівських інтриг.

У живописі Рябченка зустрічаються висловлювання, що нагадують всесвітньо відомі твори. "Марат" – натяк на хрестоматійне полотно Жака Луї Давида "Смерть Марата" (1793). Водночас багато сюжетів побудовані на вигаданих персонажах, які, наче за ефектом Мандели, видаються нам дуже знайомими, наче ми дійсно знаємо, звідки вони походять. Як-от "Виховання Балбесіна" (1988) – іронічний, гротескний епізод із життя вигаданого героя. Рябченко ніби переконує: це було насправді – ми просто забули.

"Своїм недоліком я завжди вважав бажання викластися на повну в кожній роботі, досягти певного ідеального стану. Під одними "персонажами", наприклад, написані інші "персонажі"…, – часто я радикально переробляю роботу, коли вже давно потрібно спинитися… наче намагаюся довести своєму невидимому опоненту свою професійність…"

"Мене найбільше цікавить моя родина. тому і в роботах так часто є чоловік, жінка і дитина – з цього все починається"

І якщо в живописі Рябченко довго працює над кожною картиною, з перервами і доробляннями, то – фотографія, з її миттєвим результатом, – стала відмінною альтернативою. "Живопис – це довго, в ньому я грузну, а фотографія – це той швидкий результат, який мені подобається", – ділиться митець.

Пишуть, нібито саме через знайомство з легендарним одеським нонконформістом Валентином Хрущем Рябченко захопився фотографією. Насправді ж, хист і любов до цієї практики з’явилися раніше. Спілкування з Хрущем радше дозволило художникові дізнатися про більш професійну та досконалу техніку, ніж та, якою він сам користувався.

"Це була одна з причин нашого знайомства і, згодом, нашої дружби. Але займатися фото я почав самостійно. Спочатку знімав на радянські "ФЕД" та "Зеніт". Саме "Зенітом" я зробив знімок, завдяки якому переосмислив своє ставлення до можливостей фотографії. Хрущ познайомив мене з німецькою та англійською оптикою, припустивши, що мені бракує "оптичної сили", яку дають закордонні фотоапарати. Вони дозволяли вправно працювати зі світлом, тінню, фактурою… Я відчув, наскільки іншим може бути зображення завдяки оптиці…", – згадує художник. Фотографія стала для нього самостійною практикою – способом швидкої реалізації. Для Хруща ж вона залишалася інструментом фіксації й дослідження.

У 1995 році за цикл аналогових робіт Naked Dream Василь Рябченко здобув звання "Кращий художник України" та премію всеукраїнського Фестивалю "Золотий перетин". Чорно-біла серія зображує моделей у характерній для 1990-х естетиці. Перед нагородженням її показали в київській галереї "Бланк Арт". "Ці роботи – фіксація процесу створення інсталяції з використанням живих, проте позбавлених ознак індивідуальності "створінь", а також неживого "мотлоху", породженого цивілізацією. Знімки зроблено в часи, коли оголеність, особливо жіноча, перебувала на піку популярності в масовій культурі".

Одним із перших Рябченко звернувся до інсталяції – у 1993 році створив "Гойдалку для пеньків". Робота складалася з двох елементів: мобільної дерев’яної конструкції з підвішеним на ланцюгах пнем і великого живописного полотна з пейзажем поля, що слугувало умовним тлом. Це іронічна критика старої школи, зосередженої на формі на шкоду змісту, – метафора тупика радянського мистецтва, відірваного від живого художнього пошуку.

Того ж року інсталяцію представили у Варшаві в проєкті "Степи Європи" (Центр сучасного мистецтва "Замок Уяздовський", куратор Єжи Онух), згодом її показували і в Україні. Зруйновані часом пеньки згодом замінили, проте вони й досі зберігаються у художника в Одесі – як свідки особливих часів становлення нового мистецтва України.

Одеські художники 1990-х активно взаємодіяли із київським художнім середовищем (на відміну від попереднього покоління). У столиці вже незалежної країни вирувало мистецьке життя, і одним із його центрів став сквот "Паркомуна" – місце роботи молодих авторів, які згодом стали ключовими фігурами: Олег Голосій, Валерія Трубіна, Олександр Клименко, Олександр Гнилицький, Максим Мамсіков, Василь Цаголов та інші. Одесити також були частиною цього кола, і Рябченко регулярно бував там.

"Це був центр усього – дивно було б приїхати в Київ і не побувати на Паркомуні. Особливо під час підготовки виставок чи після вернісажів", – згадує він. Його пов’язувала близька дружба з Олександром Гнилицьким, якого він називає унікальною людиною. Навідуючись до Києва, гостював також у "біографа епохи", мистецтвознавця Олександра Соловйова.

"Це був центр усього – дивно було б приїхати в Київ і не побувати на Паркомуні"

На одному з таких вернисажів у Києві, на виставці "Фото…синтез" у 1997 році (куратори О.Соловйов, Є.Солонин, І.Оксаметний), саме Рябченко зробив найвідоміший фотографічний портрет Гнилицького в образі Ернесто Че Гевари. "Там були і Братков, і Чичкан, і Гнилицький – згадує Василь. На відкритті у мене в руках опинилася фотографія Че Гевари – добре впізнавана, з кубинською сигарою у роту. Я попросив, щоб Сашко [Гнилицький] приладив її до себе – вийшов непоганий реалістичний колаж". З часом цей знімок став одним із найуживаніших у публікаціях про Гнилицького, який пішов із життя у 2011 році. Іноді його помилково вважають автопортретом.

Існує ще один відомий знімок Гнилицького – "Авзонія – обитель раю" (1989). Рябченко зробив його в аудиторії Київського художнього інституту (сьогодні Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури), куди вони з Олександром Ройтбурдом завітали під час канікул. На світлині – оголений художник на тлі власної п’ятиметрової роботи, що створює ефект крил або образу ангела. "Можливо, це і було моє перше знайомство з київськими художниками – тоді ж я зустрів і Олега Голосія, і Валерію Трубіну", – згадує він.

Фотографувати продовжує і нині: "Я дуже багато знімаю – те, що мені цікаво. Хочу познайомити людей зі своєю фотографією". Його архів фіксує десятиліття мистецького життя Одеси – зустрічі, вернісажі, середовище. У цих роботах точно передано і відчуття часу, і характер моделей.

Василь Рябченко – піонер інсталяції й сильний фотограф, проте саме живопис є ключовою матерією його творчості. Він не полишав його навіть у середині 1990-х, коли багато колег звернулися до відео-арту й фотографії. Згодом більшість із них також повернулася до живопису.

Замість епілогу – історія Рябченка триває

Повномасштабне вторгнення застало митця вдома, в Одесі. Тоді ж, у Штатах, донька Віра народила дитину – і Василь із дружиною вирушили познайомитися з онукою. Подолавши такий великий шлях і з огляду на можливість безпечно працювати, вони вирішили на якийсь час залишитися за океаном. Спершу – в Колорадо, зокрема в Денвері, де відбулися перші контакти з галеристами, участь у спільному проєкті, що відкрив нові знайомства. Нині обговорюється і сольний проєкт із новими роботами, створеними під впливом місцевої природи. Вона нагадала дитячу захопленість індіанцями – наче стався момент впізнавання. Втім, він не бачить себе "художником-емігрантом". Просто це "американський період" творчості митця. Сьогодні Рябченко живе і працює в Бостоні, відвідує художні музеї, вивчає архітектуру.

Попри відсутність на батьківщині, його роботи активно експонуються в Україні. Низка живописних творів з морськими краєвидами була представлена в масштабному проєкті "Море", що тривав 4 місяці у львівській Zenyk Art Gallery. Цього літа доробок Рябченка початку 1990-х покажуть у великому збірному проєкті в "Мистецькому Арсеналі" в Києві.

Його роботи зберігаються у провідних музейних колекціях України – у Києві, Одесі, Сумах, Чернігові, Запоріжжі, Черкасах, а також у Музеї сучасного українського мистецтва Корсаків у Луцьку, Музеї Зіммерлі (США) та приватних збірках.

Я хочу в Одесу… Мені сниться моя майстерня, речі, які там лежать

Він має і власну колекцію – передусім роботи друзів із "нової хвилі". На жаль, багато хто з них вже пішов із життя: соратник Ройтбурд, про якого Рябченко говорить тільки в теперішньому часі: "Без Сашка я сумую – Ройтбурд був такою данністю, яка, здавалося, буде завжди. Як і Льоня Войцехов. Мені нудно без них…". Також у його колекції присутні легендарні Валентин Хрущ, Володимир Стрельников, Валерій Басанец, Віктор Маринюк, без яких неможливо уявити одеський художній контекст другої половини ХХ сторіччя.

Сумує Рябченко і за домом: "Я хочу в Одесу… Мені сниться моя майстерня, речі, які там лежать... Америка подобається, але тут я гість. Я хочу повернутися". Він переконаний, що повернеться – жити й працювати в рідному місті, яке стало одним із форпостів цієї війни.