Як видавництво «Основи» стало прибутковим та почало успішно перевидавати ключові книги. Інтерв’ю зі співвласником – Андрієм Вишневським

Видавець «Хмарочоса» Юлія Салій поговорила з Андрієм Вишневським – видавцем та новим співвласником «Основ» про книжковий ринок в Україні та нове життя видавництва.

Два роки тому ви разом зі своїми колегами Світланою Матвієнко та Анастасією Бородіною придбали видавництво «Основи». Яких результатів вдалося досягти за цей час, чим ви найбільше пишаєтеся?

А.В.: За цей час нам вдалося відновити з попелу легендарне видавництво «Основи», яке під час повномасштабного вторгнення майже зупинило діяльність. В середині 2024 року нам дісталася збиткова компанія, в якій протягом останніх років крім директора не було жодного штатного працівника, а у виробництві була лише одна книга. Вже на кінець 2025 року в команді працювало 24 людини, з  них 11 – штатних працівників і 13 – постійних постачальників послуг. Також ми видали 24 книги і ще 23 – анонсовані і доступні до передпродажу. 

За цей час нам вдалося придбати іноземні права на 96 назв книжок. Якісь вже перекладені, якісь готуються до друку на цьогорічний «Книжковий Арсенал»,  якісь – тільки перекладаються. Серед них і художня література, й класика, і якісний нонфікшн, а також традиційні для «Основ» книги з політичної філософії, філософії, історії, інших соціальних наук.

Крім цього одна наша книжка, – інтерв’ю Сьюзен Зонтаґ Джонатану Котту, отримала нагороду Best Book Design в номінації «Текстова книга» в конкурсі від Книжкового Арсеналу. Cаме ця номінація для нас важлива, тому що «Основи» традиційного сильні в фотокнигах та експериментальних виданнях, а тут нам вдалося отримати нагороду за звичайну книгу, яка насамперед призначена для читання. В ній немає жодної ілюстрації чи фотографії, тож виключно за рахунок роботи наших арт-директорів Саші Биченка та Олексія Сальникова ми змогли отримати цю нагороду.

Друга відзнака – це спеціальна відзнака «Читомо» і Франкфуртського книжкового ярмарку, де цього року ми ми отримали безкоштовний стенд. Це одна з найбільших подій у книговиданні, яка відбудеться у жовтні. На мою думку, у Франкфурт має сенс їхати тоді, коли в тебе є права на українських авторів, на яких сьогодні є попит в світі, які ти можеш запропонувати іноземним видавцям. Тож ми жартуємо, що ця нагорода на нас наклала додаткову відповідальність і змушує рухатися швидше, щоб уже цього жовтня на Франкфуті було що запропонувати іноземним видавцям.

Чи можете озвучити хоча б декілька книжок іноземних авторів, які можуть бути видані «Основами», зокрема сучасних?  

А.В.: У нас готується до видання книжка Джеймі Саскінда, британського політолога і політичного філософа, яка називається Future Politics. Вона нова, вийшла у 2019 році, а тепер вперше буде видано українською мовою. Ще одна цікава книга, до речі, її автор – оксфордський професор, який у мене викладав, Карл Бенедикт Фрей. Ми перекладаємо одразу дві його книги. Перша називається «Пастка технологій» – про те, як технології впливають на економіку, демографію та соціальні відносини.

Ще одна книга – «Ліберальний націоналізм», ізраїльської дослідниці і практикуючої політикині Яель Тамір. Вона свого часу була віце-спікером Кнессету, ізраїльського парламенту і міністеркою освіти. А крім того, вона писала докторську дисертацію в університеті Оксфорду під керівництвом Ісаї Берліна (британський філософ та історик). Ця книга – це монографія, написана на основі її дисертації.

Чому такий вибір? Всі три книги є актуальними для сучасної України, тому що з одного боку Україна переживає певну кризу політичних інституцій. Відповідно, потрібні джерела для думання, що з цим робити. Так само, як і всі інші суспільства, ми перебуваємо під тиском технологій, які звісно багато чого дають позитивного, але разом з тим несуть масу ризиків і для економіки, і для ментального здоров’я, і для багато чого іншого. І третій приклад, книжка Яель Тамір, політична теорія ліберального націоналізму теж може бути корисною для українців, коли вони будуть думати про те, якою має бути політичний устрій та інституціональна система України після завершення війни.

А ви могли б розповісти, хто зараз є аудиторією «Основ? Як змінилася ця аудиторія з моменту заснування видавництва, якщо вона змінювалася? 

А.В.: Думаю, що воно точно змінилася, оскільки змінилося суспільство, його структура, смаки та рівень інтеграції в світові процеси. Хоча проблеми, які стоять перед українським суспільством, багато в чому схожі. Це – проблеми націєтворення і державотворення. Ми – молода політична нація. Саме історично і етнічно ми не молоді, а політично, в сучасному сенсі, достатньо молода нація, яка все ще перебуває в пошуку власної ідентичності та свого інституціонального устрою. 

Наша аудиторія достатньо широка. Частина, мабуть, не сильно змінилася з часів заснування «Основ». Це – студенти і фахівці гуманітарії. І, власне, та література, яку ми пропонуємо, це і літературознавство, лінія йде від Соломії Павличко, й інші напрями гуманітаристики, все це – традиційна ніша «Основ». 

Друга аудиторія, яка прийшла до нас, вочевидь, після Революції Гідності. Думаю, якраз тоді, коли «Основи» змінили свій фокус на візуальні мистецтва. Архітектура, фотографія, експерименти з ілюструванням класичних творів. Тоді до нас «прийшли» митці і всі, хто так чи інакше дотичні до індустрії візуальних мистецтв. 

Також нашою аудиторією є бізнес, переважно це малий середній бізнес, оскільки наші видання колекційні і подарункові. Ми багато уваги приділяємо тому, як видання виглядає, його дизайну, матеріалам. Наші книги естетично привабливі і бізнеси дуже люблять купувати в нас літературу для подарунків своїм клієнтам чи працівникам, цей напрямок активно розвивається. 

За віком це переважно молодь. Тут цікаво. Це дві групи людей від 18 до 25 років, зумери фактично, і від 26 до 35 років. Вони – наш кор (core- ядро). Часто це одні і ті самі люди, які умовно ввечері йдуть на Кирилівську, 41, потім приходять і хочуть читати логіко-філософський трактат Вітгенштейна або «Повстання мас» Ортеги-і -Гассета. І вони ж хочуть насолоджуватися фотографіями Саші Курмаза, наприклад. Тобто 30 років тому це були різні аудиторії, одна – дослідники в хорошому сенсі з цього слова, паперові хробаки, яких цікавила серйозна література. А сьогодні одні й ті самі люди готові читати і серйозну літературу, і цікавляться різними видами мистецтв.

А я переглядала дослідження, в яких зазначалося, що українці набагато менше читають, якщо порівнювати з тим, яку кількість книжок читають жителі країн Західної Європи. От наскільки це так, чи можете ви прокоментувати, виходячи з даних вашого видавництва?

А.В.: Це не таке просте питання. Думаю, на нього немає однозначної відповіді, адже не можна сказати, українці читають мало чи багато. Все відносно, знову ж таки, тут треба базуватися на даних і цих даних є багато і вони часто відрізняються. Якщо, наприклад, взяти статистику World Population Review, то Україна займає 43 місце між Грецією і Угорщиною. Тобто, українці читають десь 5 книжок на рік, витрачаючи на це 117 годин часу на рік, тобто півгодини в день на читання. Мало це чи багато? 

Це, наприклад, втричі менше, ніж читають у Сполучених Штатах, Індії чи Великій Британії Але це більше, ніж читають в Литві, Словенії, Естонії, Грузії, Молдові чи там Азербайджані, з якими нам простіше себе поєднувати порівнювати вірніше.

Можна сказати, що українці читають співмірно з данцями, фінами, чехами, німцями, японцями Тому все це відносно. В принципі, попит на книги є, попит на різні видання і підсумовуючи відповідь на запитання ваше про аудиторію «Основ» і на це запитання, я можу сказати, що читачі і читачки «Основ» – це не ті люди, які звикли тікати від реальності в книжки. Це радше люди, для яких книжки є джерелом та інструментом критичного переосмислення себе, середовища і дійсності навколо.

Ви згадали Штати і в США є розвинений книжковий ринок, книговидавництво там – великий бізнес. Чи можна сказати теж саме про Україну? Ви попередньо згадали, про прибуток «Основ»,  чи можете ви це прокоментувати ці цифри? 

А.В.: Якщо розглядати видавничий бізнес з точки зору виключно отримання прибутку, комерційної діяльності, то я б не сказав, що це найбільш рентабельний та вигідний бізнес. Я б ніколи не взявся за те, щоб створити видавництво з нуля сьогодні в Україні. З моєї точки зору це не вигідно. З іншого боку, якщо ми говоримо про «Основи», на мою думку, – це набагато більше, ніж бізнес та просто видавництво. Це культурна інституція, яка має свою історію і пов’язана з розвитком суспільства в останні три десятиліття. Сьогодні неможливо створити «Основи» заново,  але їх потрібно зберегти та розвивати з тих мотивів, про які я вже говорив, оскільки потреба суспільна в цих книгах величезна.

І тепер от друга перспектива погляду на ваше питання, чи може бути видавничий бізнес успішним чи прибутковим. «Основи» зобов’язані бути прибутковим бізнесом для того, щоб продовжувати виконувати свою соціальну місію насамперед. Тобто вони повинні бути здатними платити зарплату команді, платити авторам, платити за друк і видавати ті книги, заради яких вони, власне, створювалися. 

На простіший літературі можна заробити більше і швидше, ніж на складній літературі, якою займаються «Основи». Тому для нас це виклик і завдання, яке містить природнє протиріччя. Ми розуміємо, що ті книги, які я вам навіть назвав, в Україні важко продати десятитисячними накладами. Це декілька тисяч, що створює певні обмеження для рентабельності та отримання прибутку.

«Основи» дійсно видають доволі різнопланові книги. Наприклад, це може бути мультидисциплінарне дослідження Богдана Кравченка і художня книга Домонтовича «Доктор Серафікус». Чи є у вас дані, які топ-три книги були найбільш популярними за ці два роки?

А.В.: Цікавий феномен, що в нас всі книжки продаються приблизно однаково і добре. Якихось мега-бестселерів немає, хіба що «Місто» Підмогильного з ілюстраціями Павлюка, яке ми додруковували вже декілька разів. Це– одна з титульних книжок «Основ». Хоча, звичайно, ми б хотіли рухатися вперед і мати інші книжки, які будуть так само популярні.

Для нас було приємною несподіванкою, що майже розпроданий наклад книги Богдана Кравченка «Соціальні зміни і національна свідомість в Україні XX століття», хоча вона й складна і написана ще в 1985 році. Найголовніше, що це дуже якісне дослідження – монографія, написана на основі докторської дисертації пана Богдана, яку він захищав в Оксфордському університеті. Але на той час міг користуватися джерелами лише доступними на Заході. Наратив закінчується 70-ми роками, тобто в цій книжці не описані останні декади перед розпадом Радянського Союзу і Незалежності України. Ккинга певною мірою вже є якби історичним таким дослідженням і вона мега популярна. Я переконаний, що тут, мабуть, зіграв роль й дизайн. Для складного академічного видання вона дуже зручно зверстана.  

З приводу книги Богдана Кравченка, вона дійсно не проста, але унікальна Про українське суспільство аналогічних праць я більше і не зустрічала. І тим, я думаю, можливо, також в тому числі цим вона аудиторію і приваблює.

А.В.: Так, безсумнівно, це одна з головних причин, тому що літератури з політичної історії України ХХ століття в нас досить багато. А літератури з економічної і соціальної історії не те, що дуже мало, а крім книги Богдана Кравченка саме українською мовою її немає. 

Він, до речі, читає лекції на її основі зараз в Києво-Могилянській академії. На кафедрі політології, і з першого квітня розпочинається новий курс. Минулорічні лекції доступні на YouTube-каналі «Основ». В цих лекціях, крім того матеріалу, який є в книжці, є новий. Дві останні лекції присвячені економічній історії того періоду, який книжкою не охоплений. 

Ви працювали заступником голови НАЗК і загалом цікавилися державотворчими процесами в Україні. Чи могли б ви поділитися власними роздумами, який зараз стан політичної думки в Україні, на вашу думку?

А.В.: На жаль, я не бачу, не відчуваю політичної думки в Україні. Мабуть, нам треба таки більше читати, рефлексувати і перетворювати аспірації пасіонарної частини нашого суспільства, які час від часу проявлялися в революціях, починаючи від Революції на граніті, про яку писала, Соломія Павличко в «Листах з Києва», Помаранчевої революції, Революції Гідності. Ці пориви варто навчитися перетворювати в політичні інститути та політичні механізми, які будуть перетворювати бажання суспільства на якісні державні політики. От з цим у нас поки що, на жаль, велика проблема.

Як ви думаєте, чому в нас наразі превалюють політичні проекти, а не політичні партії? І взагалі, що потрібно для того, щоб в нас формувалася ідеологія, політичні партії, яким би було там по 60 років?

А.В.: Все дуже змінилося. І те, що сьогодні є політичною партією, якою вона повинна бути не тільки ідеологічно, а й організаційно. Чи повинна вона мати розгалужену офлайн мережу, скажімо, офісів чи осередків. Чи це повинна бути віртуальна партія, яка вміє добре комунікувати в соцмережах і користуватися цими засобами?

Відповіді немає не лише у мене, а й у фахівців, які займаються дослідженнями соціальних процесів, політичних процесів. Питання, чому в Україні їх немає, це питання зрілості політичної нації, зрілості суспільства, готовності не тільки обирати, а й бути обраним. Це ж двосторонній процес. Тут же важливо не тільки хто обирає, а кого ми обираємо. Це питання відсутності справжніх, політичних і адміністративних еліт на початку незалежності. Власне, та проблема, на вирішення якої було спрямовано в тому числі створення видавництва «Основи», чи започаткування перших магістерських програм в Києво-Могилянській академії, якими, до речі, теж займався Богдан Кравченко, який був одним з перших проректорів академії в 90-х роках.

Тобто це створення політично-адміністративної еліти. А для того, щоб створити політично-адміністративну еліту, треба створити інтелектуальну еліту. Це довгий час. Тобто ті суспільства, які мають партії, яким сьогодні по 60 років, як ви сказали, вони мають і еліти, яким по декілька сотень років. В Україні, на жаль, наш розвиток історичний переривався, і ми переживали дуже великі потрясіння і знищення середнього класу за допомогою того ж Голодомору. Національної еліти за допомогою того, що відбували репресії, в 30-ті роки і пізніше, навіть в 70-ті роки ще. Тому навряд чи я тут зможу запропонувати рецепти, що ми можемо зробити, чому політичні проєкти, а не політичні партії.

Крім цього в 90-х роках відбувся процес первісного накопичення капіталу тими людьми, які були дотичні до влади. І потім ці люди створили політичні проєкти. Але зараз у нас навіть політичних проєктів немає, якщо ви помітили. І я особисто як виборець з жахом думаю про наступні вибори. І мій прогноз сумний. Я думаю, якщо нам зараз не подобається парламент, його склад, то наступний може бути набагато гіршим. І ми нікуди від цього не дінемося. Тобто все це нам треба пройти і прожити. Політичні проєкти – це погано, а ще гірше, коли, шоу-бізнес перетворюється на політичне підприємництво. 

А однією з співвласниць видавництва «Основи» є Світлана Матвієнко, власниця Української школи політичних студій, в якій ви навчалися. Чи могли б ви розповісти трішки більше про цю організацію? Для кого вона, чим вона цінна? І чим вона принципово відрізняється від того ж Аспан Інститут?

А.В.: Я спершу дозволю собі невеличке уточнення, «Українську школу політичних студій» реалізовує громадська організація «Лабораторія законодавчих ініціатив». Це одна з найбільших громадських організацій в Україні на сьогоднішній день за кількістю людей, які працюють, і за фінансовими оборотами. «Українська школа політичних студій була створена» у 2005 році якраз у відповідь на виклики Помаранчевої революції. Щоб згуртувати найбільш активні сили суспільства, забезпечити їм можливості для комунікації між собою, для професійного нетворкінгу, спілкування з впливовими людьми з різних середовищ. 

З того часу Українська школа політичних студій щороку проводить відкриті набори, конкурс. Для того, щоб потрапити туди від року в рік, збільшується. Я теж мав честь бути обраним в 2017 році і є частиною спільноти «Української школи політичних студій». УШПС є серед співвласників «Основ» тому що в них схожа місія.

Я так само мав можливість навчатися на одному з семінарів «Аспен інституту», це все-таки приватна ініціатива, на відміну від УШПС, яка була створена за рішенням Комітету міністрів Ради Європи. Вона має публічну природу і тісно пов’язана з інтеграцією України і до Ради Європи, і до Європейського Союзу. Ну і звичайно цілі інші. «Аспен» – це більшою мірою клуб, там обговорюються філософські тексти. Звичайно, це дуже корисно, але я думаю, що не можна ці дві інституції порівнювати. Ну і для мене особисто, я відписався від розсилок «Аспена», адже  не всі цінності, на яких ґрунтується робота цієї інституції, близькі мені. Тому що, скажімо, там членами спільноти є люди, поруч з якими я би не хотів перебувати в одному приміщенні.  

На завершення розмови, чи можете ви порадити нашим читачам дві книги, які, на вашу думку, варто зараз прочитати. 

А.В.: З тих, які вже доступні, порекомендую до передзамовлення з художньої літератури, це класик британського модернізму Едвард Морґан Форстер. якого ми перекладаємо вперше українською мовою. Будемо перекладати всі шість його романів. Це всесвітньо відомі речі, всі романи екранізовані, деякі навіть не по одному разу. Я б рекомендував перший роман «Кімната з видом».

З дуже якісного нонфікшну порекомендував би Стівена Грінблата. Ми будемо три його книжки видавати. Перша – «Бард і його світ: як Шекспір став Шекспіром», це ж цікаве дослідження про Шекспіра.