Як видавництво «Основи» стало прибутковим та почало успішно перевидавати ключові книги. Інтерв’ю зі співвласником – Андрієм Вишневським

Видавець «Хмарочоса» Юлія Салій поговорила з Андрієм Вишневським – видавцем та новим співвласником «Основ» про книжковий ринок в Україні та нове життя видавництва.

Два роки тому ви разом зі своїми колегами Світланою Матвієнко та Анастасією Бородіною придбали видавництво «Основи». Яких результатів вдалося досягти за цей час, чим ви найбільше пишаєтеся?

А.В.: За цей час нам вдалося перезапустити багате на історію видавництво «Основи», яке під час повномасштабного вторгнення майже зупинило діяльність. В середині 2024 року нам дісталася збиткова компанія, в якій протягом останніх років, крім директора, не було жодного штатного працівника, а у виробництві були одна чи дві незавершені книжки. Вже на кінець 2025 року в команді працювало понад два десятки людей, половина з яких – штатні працівники, і половина – постійні постачальники послуг. За рік і девʼять місяців ми видали близько майже 30 книг і ще стільки ж прийдуть з друку найближчим часом – половина з них доступна до передзамовлення, а половина ще навіть не анонсована і стане сюрпризом для наших читачів і читачок.

За цей час нам вдалося придбати іноземні права на сотню назв книжок. Якісь вже перекладені і готуються до друку на цьогорічний «Книжковий Арсенал»,  якісь – тільки перекладаються. Серед них і художня література – сучасна і класика, і якісний нонфікшн, а також традиційні для «Основ» книги з філософії, політичної філософії, історії та інших соціальних наук.

Одна наша книжка – інтерв’ю Сьюзен Зонтаґ Джонатану Котту – отримала нагороду Best Book Design 2025 року в номінації «Текстова книга» в конкурсі від Книжкового Арсеналу. Cаме ця номінація для нас важлива, тому що «Основи» традиційно були сильні в дизайні фотокниг та експериментальних видань, а тут нам вдалося отримати нагороду за дизайн звичайної книги, яка насамперед призначена для читання. В ній немає жодної ілюстрації чи фотографії, тож виключно завдяки художньому оформленню Олексія Сальникова, звісно, у співпраці з іншими членами команди, ми змогли отримати цю нагороду.

Друга нагорода – це спеціальна відзнака «Читомо» і Франкфуртського книжкового ярмарку, де цього року ми ми отримали безкоштовний стенд. Це одна з найбільших міжнародних подій у книговиданні, яка відбудеться у жовтні. На мою думку, у Франкфурт має сенс їхати тоді, коли ти можеш запропонувати іноземним видавцям цікавих українських авторів, на яких сьогодні є попит в світі. Тож ми між собою в команді жартуємо, що ця нагорода додала нам відповідальності і змушує рухатися з цим швидше, ніж ми, можливо, рухались би без неї.

За цей час нам вдалося придбати іноземні права на 96 назв книжок. Якісь вже перекладені, якісь готуються до друку на цьогорічний «Книжковий Арсенал»,  якісь – тільки перекладаються. Серед них і художня література, й класика, і якісний нонфікшн, а також традиційні для «Основ» книги з політичної філософії, філософії, історії, інших соціальних наук.

Чи можете озвучити хоча б декілька книжок іноземних авторів, які можуть бути видані «Основами», зокрема сучасних?  

А.В.: У нас готується до видання книжка Джеймі Саскінда, британського правника і письменника, яка називається “Майбутнє політики: життя у світі, трансформованому технологіями”. Це погляд з точки зору правника на те, як технології змінили взаємодію громадян і політичного процесу. Ця книжка була визнана книгою дня The Guardian та включена Лондонською школою економіки до топ-десяти найкращих книг 2019 року.  Ще дві цікавих книги – про вплив технологій на капітал, працю та владу шведсько-німецького економіста, доцента Університету Оксфорда, Карла Бенедикта Фрея: «Пастка технологій» та щойно опублікована «Як завершується прогрес».

Ще дві книги – «Ліберальний націоналізм» і «Навіщо нам націоналізм» ізраїльської політичної теоретикині і практикуючої політикині Яель Тамір. Вона свого часу була віце-спікеркою Кнессету і міністеркою освіти Держави Ізраїль. А крім того, вона писала докторську дисертацію в університеті Оксфорду під керівництвом Ісаї Берліна (британський філософ та історик). Перша книга – це монографія, написана 1992 року на основі її дисертації, а друга – пізніше переосмислення теорії ліберального націоналізму з сучасної практичної перспективи. 

Чому такий вибір? Всі пʼять книг є актуальними для сучасної України, тому що з Україна переживає зовнішнє збройне вторгнення, кризу власних політичних інституцій,  кризу людського капіталу, бурхливий розвиток інформаційних технологій та високотехнологічного виробництва. Відповідно, потрібні якісні джерела для осмислення і вдумливого планування, що з цим робити. Так само, як і всі інші суспільства, ми перебуваємо під тиском технологій, які, звісно, багато чого дають позитивного, але разом з тим несуть масу ризиків і для економіки, і для ментального здоров’я, і для демократії. Політична теорія ліберального, або громадського, націоналізму теж може бути корисною для українців, коли вони будуть думати про те, якими мають бути політичний устрій та інституціональна система України після завершення війни. Тут «Основи», по суті, повертаються до своєї первинної місії. Адже на початку 1990-х вони так само стали першим видавництвом, яке переклало ключові тексти, необхідні для націєтворення і державотворення щойно Україна здобула незалежність.

А ви могли б розповісти, хто зараз є аудиторією «Основ? Як змінилася ця аудиторія з моменту заснування видавництва, якщо вона змінювалася? 

А.В.: Гадаю, аудиторія точно змінилася, оскільки змінилося суспільство, його структура, досвід, смаки та рівень інтеграції в світові процеси. Хоча фундаментальні проблеми, які столи тоді і стоять тепер перед українським соціумом, багато в чому схожі. Це – проблеми, повʼязані з ідентичністю, постколоніальною трансформацією, демократизацією, побудовою ефективних політичних інституцій, таких як політичні партії, суди, державна служба. Ми – молода політична нація. Як етніко-культурна спільнота, звісно, ми маємо поважну історію, втім, як сучасна політична спільнота, як політична нація, ми все ще перебуваємо в процесі формування, а отже, у пошуку власної ідентичності та релевантного інституціонального устрою. 

Наша аудиторія достатньо широка. Частина, мабуть, з точки зору професійного профілю, не надто змінилася з часів заснування «Основ». Це – студенти і фахівці-гуманітарії. Люди, зайняті в академічній сфері, а також політики і управлінці. Окремим відгалуженням є літературна і літературознавча ніша, історично повʼязана з постаттю Соломії Павличко, однією з наших фундаторок.

Друга частина аудиторії прийшла до нас, вочевидь, після Революції Гідності. Думаю, якраз тоді, коли «Основи» змістили свій фокус на візуальні мистецтва, а в суспільстві назрів попит на нову естетику. Архітектура, фотографія, експерименти з ілюструванням класичних творів української літератури. Тоді до нас по книжки «прийшли» творчі люди і всі, хто так чи інакше дотичні до індустрії візуальних мистецтв, або ж просто плекає свій добрий смак.

Важливою складовою нашої аудиторії є бізнес, переважно це малий середній бізнес, оскільки ми спеціалізуємося на колекційних і подарункових виданнях. Ми багато уваги приділяємо тому, як видання виглядає, його дизайну, матеріалам. Наші книги естетично привабливі і бізнеси дуже люблять купувати в нас літературу для подарунків своїм клієнтам чи працівникам, цей напрям активно розвивається. 

За віком це переважно молодь. Це дві групи людей від 18 до 25 років, зумери фактично, і трохи старші – від 26 до 35 років. Це ядро нашої аудиторії. Часто це одні і ті самі люди, які умовно ввечері йдуть на рейв-тусовку, а потім приходять і хочуть читати «Логіко-філософський трактат Вітґенштайна», «Повстання мас» Ортеги-і-Гассета чи «Письмо і відмінність» Жака Дерріда. І вони ж хочуть насолоджуватися ілюстрованою «Подорожжю ученого Леонардо…» Йогансена та споглядати художні фотографії Саші Маслова чи Поліни Полікарпової. 

Отже, три десятиліття тому аудиторія «Основ» була набагато вужчою, адже це було насамперед видавництво академічної і професійної літератури – така собі модернізована і вестернізована «Наукова думка». Сьогодні аудиторія є набагато ширшою – за рахунок освоєння «Основами» нових напрямів в останні десять – дванадцять років. Для нас найціннішим є те, що читачі і читачки «Основ» – це не ті люди, які звикли тікати від реальності в книжки. Це радше люди, для яких книжки є джерелом та інструментом критичного переосмислення себе, середовища і дійсності навколо.

А я переглядала дослідження, в яких зазначалося, що українці набагато менше читають, якщо порівнювати з тим, яку кількість книжок читають жителі країн Західної Європи. От наскільки це так, чи можете ви прокоментувати, виходячи з даних вашого видавництва?

А.В.: Це не таке просте питання. Думаю, на нього немає однозначної відповіді, адже не можна сказати, українці читають мало чи багато. Все відносно, знову ж таки, тут треба базуватися на даних, яких є багато, і вони часто відрізняються. Якщо, наприклад, взяти статистику World Population Review, то Україна займає 43 місце між Грецією і Угорщиною. 

Тобто, українці читають десь 5 книжок на рік, витрачаючи на це 117 годин часу на рік, тобто півгодини в день на читання. Мало це чи багато? Це, наприклад, втричі менше, ніж читають у Сполучених Штатах, Індії чи Великій Британії. Але це більше, ніж читають в Литві, Словенії, Естонії, Грузії, Молдові та Азербайджані, з якими нам простіше себе поєднувати порівнювати вірніше.

Можна сказати, що українці читають співмірно з данцями, фінами, чехами, німцями, японцями. Отже, все відносно. В принципі, попит на книги є, і є попит на різні видання, всім вистачить роботи.

Ви згадали Штати і в США є розвинений книжковий ринок, книговидавництво там – великий бізнес. Чи можна сказати теж саме про Україну? Ви попередньо згадали, про прибуток «Основ»,  чи можете ви це прокоментувати ці цифри? 

А.В.: Якщо розглядати видавничий бізнес з точки зору виключно отримання прибутку, як комерційну діяльність у чистому вигляді, то я б не сказав, що це найбільш рентабельний і високомаржинальний бізнес. Я б ніколи не взявся за те, щоб створити видавництво з нуля сьогодні в Україні. З моєї точки зору, це і економічно невигідно, і в принципі нереально, якщо намагатись в Україні створити сьогодні видавництво на кшталт Oxford University Press, Phaidon чи Folio Society. Для цього немає ні ринку авторів, ні ринку професіоналів, ні ринку покупців. Хоча, в Україні доволі прибутковими є видавничі бізнес-моделі, орієнтовані, наприклад, на видання у максимально здешевленому форматі (низька якість матеріалів, невибагливий дизайн, невисокі вимоги до якості редактури, коректури і верстки) доступних для сприйняття пересічним читачем художніх і нехудожніх творів сучасних місцевих авторів та місцевої ж “невʼянучої” класики.

З іншого боку, якщо ми говоримо саме про «Основи», то це набагато більше, ніж просто бізнес чи одне з видавництв. Це культурна інституція, яка має свою унікальну історію, тісно пов’язану з розвитком українського суспільства і держави в останні три десятиліття. Ця історія також повʼязана з видатними постатями Богдана Кравченка, що зробив видатний внесок у розвиток державного управління в Україні, та Соломії Павличко, яка була за життя і дотепер залишається іконою в літературознавстві, фемінізмі і загалом гуманітаристиці. Сьогодні неможливо створити «Основи» заново, але їх потрібно зберегти та розвивати.

«Основи» зобов’язані бути прибутковим малим або середнім бізнесом для того, щоб продовжувати виконувати свою суспільну місію і задовольняти доволі високі вимоги шанувальників і шанувальниць свого продукту. При цьому видавництво повинно бути здатними достойно платити команді, авторам, перекладачам, редакторам, друканям, аби і надалі видавати, насамперед, ті книги, заради яких «Основи», власне, і створювалися. 

Ми не можемо собі дозволити слідкувати за тенденціями на українському книжковому ринку і орієнтуватись на масовий запит. Адже, це, переважно, запит на легку розважальну і квазінавчальну літературу різних жанрів доволі скромної якості, яка допомагає людям легше переживати важкі часи і стреси, пов’язані з війною, економічною кризою і всілякими іншими життєвими проблемами. Звісно, на такій літературі можна заробити значно більше і швидше. Проте, аби її видавати, не потрібно бути «Основами». А от для того, щоб бути «Основами», до того ж стало і у довгостроковій перспективі, нам доводиться відшукувати і пропонувати українському читацтву, крім своїх «профільних», типових, видань, і більш популярний та легкий продукт, за рівень якого при цьому нам не соромно.

«Основи» дійсно видають доволі різнопланові книги. Наприклад, це може бути мультидисциплінарне дослідження Богдана Кравченка і художня книга Домонтовича «Доктор Серафікус». Чи є у вас дані, які топ-три книги були найбільш популярними за ці два роки?

А.В.: Цікавий феномен: у нас всі книжки продаються приблизно рівномірно і добре. Якихось мега-бестселерів з великим відривом наразі немає, хіба що «Місто» Підмогильного з ілюстраціями Павлюка, яке ми додруковували вже декілька разів. Це – одна з “титульних” книжок «Основ», хоча за динамікою продажів її вже перевершують і “Подорож ученого доктора Леонардо…” Йогансена, і Ясунарі Кавабата, і Сьюзен Зонтаґ, і навіть наш знаменитий “Сновійко”. Певен, що головні бестселлери і лонгселлери попереду, вони вже варяться у нашому видавничому котлі.

Часом трапляються приємні несподіванки. До прикладу, однією з таких несподіванок стало те, що вже майже розпроданий наклад книги Богдана Кравченка «Соціальні зміни і національна свідомість в Україні XX століття», хоча це серйозна наукова монографія, до того ж написана ще у 1985 році, зі своїми перевагами і обмеженнями. Найголовніше, що це дуже якісне академічне дослідження – монографія, написана на основі докторської дисертації пана Богдана, яку він захищав в Університеті Оксфорду, а це означає, що вона відповідає найвищим академічним стандартам. Втім, на той час автор міг користуватися джерелами, лише доступними на Заході. Весь масив архівних матеріалів, які відкрились в Україні після 1991 року, залишились недослідженими. Наратив закінчується 1970-ми роками, тобто в цій книжці не описані останні декади перед розпадом Радянського Союзу і перша декада незалежності України. Книга певною мірою вже є якби історичним артефактом, і при цьому вона мега популярна. Переконаний, що додаткову роль у привабленні сучасних читачі і читачок зіграв дизайн. Для складного академічного видання книжка дуже зручно зверстана, табличний матеріал поданий у формі інфографіки.

З приводу книги Богдана Кравченка, вона дійсно не проста, але унікальна Про українське суспільство аналогічних праць я більше і не зустрічала. І тим, я думаю, можливо, також в тому числі цим вона аудиторію і приваблює.

А.В.: Так, безсумнівно, це одна з головних причин, тому що літератури з політичної історії України ХХ століття в нас досить багато. А літератури з економічної і соціальної історії не те, що дуже мало, а крім книги Богдана Кравченка саме українською мовою її фактично немає. 

Він, до речі, читає лекції на основі цієї монографії зараз в Києво-Могилянській академії. На кафедрі політології, і з першого квітня розпочинається новий курс. Відеозапис минулорічних лекцій доступний на YouTube-каналі «Основ». В цих лекціях, крім того матеріалу, який є в книжці, є новий. Дві останні лекції присвячені економічній історії того періоду, який самою книжкою не охоплений.

Ви працювали заступником голови НАЗК і загалом цікавилися державотворчими процесами в Україні. Чи могли б ви поділитися власними роздумами, який зараз стан політичної думки в Україні, на вашу думку?

А.В.: На жаль, я майже не бачу, не чую, не відчуваю політичної думки в Україні. Мабуть, нам треба таки більше читати, рефлексувати і перетворювати аспірації пасіонарної частини нашого суспільства, які час від часу проявлялися в революціях, починаючи від Революції на граніті, про яку до речі, писала, Соломія Павличко в «Листах з Києва», Помаранчевої революції, Революції Гідності. Ці пориви потрібно навчитися перетворювати в політичні інститути та політичні механізми, які будуть перетворювати очікування суспільства на якісні державні політики. От з цим у нас поки що, на жаль, велика проблема. Втім, я певен, що наша стратегічна культура змінюється, і ті практики горизонтальної взаємодії, мережування, соціальної солідарності, які стали видимі після відносно успішної реформи децентралізації, а також у перші місяці і роки повномасштабного вторгнення, можуть стати основою для формування свіжної політичної думки і практики.

Як ви думаєте, чому в нас наразі превалюють політичні проекти, а не політичні партії? І взагалі, що потрібно для того, щоб в нас формувалася ідеологія, політичні партії, яким би було там по 60 років?

А.В.: Все дуже змінилося. І відповідь на питання, що означає сьогодні бути політичною партією, якою вона повинна бути не тільки ідеологічно, а й організаційно, залишається відкритим. Чи повинна вона мати розгалужену офлайн мережу, скажімо, офісів чи осередків. Чи це повинна бути віртуальна партія, яка вміє добре комунікувати в соцмережах і користуватися цими засобами? Врешті-решт, це ієрархія чи ризома? Вразливість демократії як такої і її основи – виборів – перед інформаційними технологіями постає окремим, але повʼязаним питанням.

Однозначних чи вичерпних відповідей на ці питання немає не лише у мене, а й у фахівців, які займаються дослідженнями соціальних і політичних процесів. Питання, чому в Україні немає справжніх політичних партій – це питання зрілості суспільства, зрілості політичної нації, готовності не тільки обирати, а й бути обраним. Це ж двосторонній процес. Тут же важливо не тільки хто і кого обирає, а й хто прагне бути обраним. 

Це питання відсутності справжньої національної політичної і адміністративної еліт на початку незалежності. Це власне, і є та проблема, на вирішення якої було спрямовано в тому числі і створення видавництва «Основи», і започаткування перших магістерських програм у щойно відродженій Києво-Могилянській академії, яким, до речі, займався той-таки Богдан Кравченко, будучи одним з її перших проректорів.
Ті суспільства, що мають партії, яким сьогодні по 60 років, як ви сказали, мають і управлінські еліти з тяглістю у декілька сотень років. В українській історії, на жаль, ця тяглість багаторазово переривався, і ми переживали грандіозні потрясіння. Знищення середнього класу за допомогою Голодомору. Витравлення національної еліти за допомогою за допомогою політичних репресій аж до 1980-х років.

Крім цього, в 1990-х роках відбувся процес первісного накопичення капіталу людьми, які мали доступ до влади у перехідний період. І потім ці люди створили політичні проєкти. Але зараз у нас навіть таких політичних проєктів уже немає, якщо ви помітили. Політичні проєкти – це погано, а ще гірше, коли, шоу-бізнес перетворюється на індивідуальне політичне підприємництво, що підміняє собою нормальний політичний процес, для цілої країни.

На завершення розмови, чи можете ви порадити нашим читачам дві книги, які, на вашу думку, варто зараз прочитати. 

А.В.: З тих, які вже доступні, порекомендую до передзамовлення з художньої літератури, це класик британського модернізму Едвард Морґан Форстер, якого ми перекладаємо вперше українською мовою. Будемо перекладати всі шість його романів. Це всесвітньо відомі речі, всі романи екранізовані, деякі навіть не по одному разу. Я б рекомендував почати з першого роману – «Кімната з видом».

З дуже якісного нонфікшну порекомендував би Стівена Грінблата. Ми будемо три його книжки видавати. Перша – «Бард і його світ: як Шекспір став Шекспіром», це одне з найкращих досліджень про Шекспіра, викладених у доступній і захопливій формі.