Сила таланту: Оксана Линів — про відповідальність і внутрішню гармонію, що допомагає залишатися собою на сцені та в житті

Оксана Линів давно у топі найкращих диригентів світу. За понад двадцять років міжнародної кар’єри харизматична українка неодноразово ставала «першою жінкою» там, де раніше були лише чоловіки: Грацька опера в Австрії, Байройтський фестиваль Вагнера в Німеччині, Болонський театр в Італії. Цього 2026 року Оксану запросили очолювати журі конкурсу для жінок-диригентів La Maestra в Парижі.

ELLE: Ви часто стаєте першою — першою жінкою-диригенткою на великих світових сценах. Що ви відчуваєте у звʼязку з цим?

Оксана Линів: Для мене це насамперед велика відповідальність, адже кожен мій дебют відкриває дорогу майбутнім поколінням. З іншого боку, я часто думаю і про жінок минулого, які виборювали своє місце в мистецькому соціумі, право на професію та сприйняття. Так, я відчуваю, що ми як сучасні мисткині маємо творити не лише в імʼя майбутнього, а і в імʼя минулого, повертаючи памʼять тих, хто так і не отримав шанс до повноцінного самовираження.

В цілому система класичної музики залишається досить патріархальною. Найпрестижніші та лідируючі позиції директорів та головних диригентів по всьому світу більше ніж на 90% досі обіймають чоловіки. Візьмемо, наприклад, дискусію навколо престижного Новорічного концерту Віденської філармонії. Досі жодна жінка не удостоїлася честі диригувати цей концерт, хоча оркестр вже кілька разів запрошував жінок диригувати симфонічними концертами у своїх сезонах. Сімона Янг стала першою жінкою, яка диригувала тетралогію «Кільця Нібелінгів» Вагнера, — безумовно, продиригувати програму з вальсів та польок не є складнішим, тим не менше це рішення досі відкладається.

Навіть відомий німецький диригент Крістіан Тілеман так прокоментував мій запланований дебют на фестивалі Вагнера у 2021 році: «Якщо у світі ще залишався чоловічий рай, то це була оркестрова яма Байройтського театру, але й там вже скоро настануть «Сутінки богів», так як там за пульт стане перша жінка». Але інтендантка фестивалю Катарина Вагнер послідовно впроваджує інновації, і у 2024 році в програмі Байройту стояло вже троє жінок диригентів, більше ніж чоловіків.

ELLE: Бути диригентом — це професія про контроль чи довіру? Що для вас важливіше за пультом?

О.Л.: Для мене ключовим фактором є моя ґрунтовна підготовка до кожного проєкту. Я наведу таке порівняння. Диригент — це архітектор, який приходить до команди, й він вже має мати план, за яким буде будуватися споруда, але в нашому випадку не з каменю, а зі звуків.

Навіть якщо музиканти вперше бачать тебе як диригента, то оркестр з перших двадцяти тактів відчуває, чи ти розумієш сенс, будову, розвиток твору, над яким ви працюєте, чи ти можеш запропонувати цікаву інтерпретацію. Так з’являється довіра колективу до диригента, а в диригента до музикантів. І це завжди двосторонній контакт заради музичної ідеї, яку ми разом втілюємо. Нашою метою є показати найкращий результат, а репетиції є важливим спільним етапом підготовки. Диригент комунікує з оркестром вербально та невербально — жестами й поглядами. Кожен рух руками, кожен словесний коментар мають покращувати звучання та розвивати спільне музикування.
І важливим компонентом успіху є те, що від цього процесу всі мають отримувати задоволення. Коли щось вдається на репетиції, то це сприймається як велика радість, викликає захоплення та підсилює натхнення. Тоді сам концерт як публічний виступ стає кульмінацією цього процесу, коли наш запал поширюється на публіку, яка стає свідком та учасником співтворчості.

Я дуже люблю виступати в різних залах з різними колективами. Й тут велику роль відіграє і набутий досвід. Коли ти молодий диригент, ти переживаєш більше стресу перед приїздом в нову країну, перед початком роботи з колективом, якого ти ще не знаєш. На сьогодні я вже понад 12 років регулярно виступаю на міжнародних сценах і виробила навик швидко знаходити контакт з різними оркестрами. В цьому мені допомагає розуміння, що існують певні риси, які притаманні абсолютно всім класичним музикантам світу, але й є певні особливості менталітету в кожній країні.

ELLE: Торкнемося жіночого лідерства в академічній музиці. Який міф про жінок-диригенток вам найбільше хотілося б зруйнувати?

О.Л.: Найперше це стосується міфів про репертуар. Один із найвідоміших в світі професорів з диригування Йорма Панула в одному інтервʼю стверджував, що якщо жінка й стає за пульт, то має диригувати «жіночий» репертуар, наприклад, Моцарта чи Дебюссі.
Інший приклад з мого особистого досвіду — на врученні премії міста Дюйсбург ведучий сказав: «Пані Линів, у 2021 році ми всі прикипіли до радіо-трансляторів в очікуванні, чи зможе жінка продиригувати Вагнера?»

В цих двох прикладах чітко проглядається популярний стереотип, що жінка апріорі не може занурюватися в складні драматичні теми та передавати глибокі філософські ідеї, які закладені в творах Вагнера, Малера, Брукнера. Я відповідаю на це власною творчістю, зокрема, я є другою жінкою у світі, хто виконав повну тетралогію Вагнера «Кільце Нібелунгів». У 2021 році, про який згадував ведучий, мій портрет зʼявився в галереї диригентів Байройтського фестивалю, в одному ряду з 92 чоловіками-диригентами, які працювали там впродовж попередніх 145-ти років, серед них такі імена, як Карл Бьом, Артуро Тосканіні, Герберт фон Караян.

При тому, що я беруся за складні «чоловічі» завдання, для мене як особистості важливо залишатися у диригуванні самою собою, не копіюючи навмисне чоловічий стиль в рухах та поведінці. Цьому передувала довга і складна дорога наших попередниць.

Ще 80 років тому сама поява жінки на подіумі вже ставала сенсацією. У перших рецензіях на виступи жінок-диригенток часто не можна було знайти й слова щодо обговорення музичної сторони концерту — замість того описували їхні одяг або взуття, чи вони виступали на підборах, у сукні, чи у «чоловічому» фраку, наскільки граційними чи різкими були їхні рухи і тому подібне… Зараз такі коментарі рахувалися б некоректними.

ELLE: Ви працюєте з музикою, створеною в різні епохи й реальності. Як змінилося ваше прочитання академічної музики під час повномасштабної війни в Україні?

О.Л.: Я вважаю, що класична музика здатна давати нам безцінні духовні імпульси та повертати нас до саморефлексії. Музичні шедеври розгортають конфлікти протилежностей, показують боротьбу добра і зла. Зараз ми відчули цю битву на собі, вона набула для нас гострішого значення, ґрунтуючись на реальному досвіді сьогодення.

Я згадую виконання символічної Девʼятої симфонії Бетховена, тема фіналу якої стала Гімном Європейського союзу. Це був червень 2022 року, незадовго після початку повномасштабної війни, я повинна була виконувати її в Болоньї. У фіналі є момент, де Бетховен закликає до всесвітньої любові, з текстом «Обійміться, мільйони», а я розумію, що в цю секунду на мою рідну країну летять бомби.

Усвідомлення того, що Бетховен, розуміючи недосконалість людської природи — тяжіння до війни та розбрату, все одно закликав нас у майбутньому вирости духовно, — звучало в тому моменті як потрясіння. Таким разючим був контраст між Бетховенським ідеалом та реальністю.

Людство, замість того, щоб об’єднуватися у цінностях та інвестувати ресурси у такі важливі виклики сьогодення, як захист екології, розвиток соціальної сфери, боротьбу з голодом та бідністю, продовжує егоїстично боротися за владу, прикриваючись фіктивними цілями та знищуючи собі подібних.

Наше виконання Девʼятої симфонії в Болоньї стало частиною фільму німецького міжнародного мовника Deutsche Welle до 200 років від написання твору, й я памʼятаю, що ледве могла стримувати сльози, коли давала інтерв’ю. В такий трагічний час цей шедевр отримав нове значення.

ELLE: Українська музика дедалі активніше звучить на світових сценах. Які сенси про Україну для вас сьогодні найважливіше доносити через музику?

О.Л..: Для мене важливо показати, що Україна бореться за загальнолюдські цінності, що ми маємо європейську приналежність, але були штучно відрізані від західної традиції через залізну завісу радянського союзу. Більшість іноземців ще донедавна не ідентифікували, де розташована Україна, для багатьох було сюрпризом, що існує українська мова та окрема культура, відмінна від «росії».
Моєю метою є, щоб європейський слухач, пізнаючи українські твори, розумів їхню словʼянську традицію, але міг знайти для себе щось нове, відмінне від російського кліше.

Важливо також комунікувати, що теперішня війна є боротьбою за українську ідентичність і право на свободу, що українці не згідні жити під російською окупацією.

Культура є лицем держави і неможливо недооцінювати важливість присутності українських артистів на престижних міжнародних майданчиках. Це підсилює статус України в світовому масштабі.

ELLE: У напруженому гастрольному ритмі, постійних перельотах і репетиціях  як відновлюєте внутрішній баланс?

О.Л.:Тиша — це основна умова для моєї роботи, яка потребує самозанурення та багатомісячної підготовки до кожного виступу. Напевно, збоку складно уявити нашу професію, але мій календар передбачає постійну роботу практично без пауз. Наприклад, у 2025 році я мала 71 виступ у тринадцяти країнах світу.  Це означає, що в перервах між репетиціями до поточного виступу ти вже готуєш програму на наступний концерт. Наступного дня після важливого дебюту зазвичай чекає переїзд в нову країну і початок нової роботи.

Тому, коли я отримую свій графік на рік, заздалегідь позначаю для себе декілька вільних днів вдома. Це як мій «святий час», який призначений для нових партитур. Для мене такі дні дуже цінні — як можливість повного занурення у матеріал та нагода побути наодинці з собою. Коли гарна погода, я можу піти з книгами та партитурами в сад або працювати , насолоджуючись краєвидом на березі Рейну.

ELLE: Ваш образ — стриманий, елегантний і дуже цілісний. Як формувався ваш стиль: у повсякденному житті та на сцені?

О.Л.: Для мене насамперед дуже важливо, щоб у моєму образі на сцені та під час репетицій нічого зайвого не відволікало від музики, а тримало фокус на самому виконанні.

Часто в інтервʼю до мене або моїх колег звучать питання, чи має диригентка виступати в сукні чи брюках. Я для себе особисто вирішила, що мені ближчі брючні костюми. Диригування в чомусь схоже на спорт і в певні моменти вимагає різких енергійних жестів, а сукня автоматично обмежувала б мене в поставі, забовʼязувала до елегантності, і це було б фактором, який би відволікав мене від інтерпретації.

Весь мій концертний одяг створений однією дизайнеркою сценічних костюмів Жанною Малецькою, яка працює головним конструктором Львівської державної національної опери. Вона створила найперший мій костюм для випускного державного іспиту у Львові в 2003 році, і з того часу наша співпраця залишилася незмінною. Я завжди чекаю на той момент, коли можу повернутися до Львова, і ми будемо розробляти нові образи, обмінюючись враженнями про останні премʼєри, обговорюючи нові творчі ідеї.

У концертному одязі для мене крім крою, крім ідеального силуету, який дарує можливість свободи рухів, також є важливою якість тканини. Це повинен бути натуральний шовк, віскоза або вовна.

У повсякденному житті, зважаючи на насичений графік, я невибаглива і використовую практичні та одночасно елегантні речі. Потрібно враховувати, що дуже часто ти знаходишся під прицілом фотокамер, адже професія диригента передбачає постійний медійний супровід. 

Окреме місце у моєму гардеробі займає вбрання на вихід. Їдучи, наприклад, на два місяці в Америку, я повинна заздалегідь знати, чи передбачаються якісь гала-вечори, офіційні прийоми після премʼєри, прес-конференції, щоби запакувати в валізу відповідні речі з сенсами. Наприклад, для гала-вечора після премʼєри опери Турандот в Метрополітан я планую взяти сукню з натуральному шовку з розписами в китайському стилі, але в українських жовто-синіх кольорах.

ELLE: Будь ласка, розкажіть про річ або деталь, яка супроводжує вас на важливих виступах та має талісманне значення.

О.Л.: Найбільш цінним талісманом для мене є мої диригентські палички — це особлива модель, яку я замовляю з Японії вже понад 20 років. Вони мають особливу форму, не задовгі і є дуже легкими — все це впливає на мій диригентський жест і дає мені свободу руху.

ELLE: Якщо готові розкрити певні таємниці, розкажіть, будь ласка, про ритуали,  які допомагають вам налаштуватися перед виходом на сцену.

О.Л.: Звичайно, для мене важливий момент тиші та зосередження, коли ти маєш налаштуватися на звучання та сенс певного твору. В день концерту я люблю ще раз перечитати для себе якісь цікаві деталі про композитора, про обставити його життя під час написання цієї музики. Це дає мені відчуття звʼязку, наче автор перебуває з нами під час виконання його твору. В цьому полягає безсмертність — генії, які давно пішли в засвіти, продовжують звертатися до нас через свої твори.

ELLE: Ви з чоловіком, Андрієм Мурзою,  — успішні музиканти, постійно у русі. Що допомагає вам зберігати гармонію у стосунках?

О.Л.: Моделі стосунків у парі можуть бути різні, але важливо, щоб людей обʼєднували насамперед спільні цінності та бачення життя.
Багато сильних жінок можуть підтвердити, що тривалі повноцінні стосунки можливі лише з сильними самореалізованими чоловіками, які не будуть ревнувати жінку до роботи або її успіхів у карʼєрі.

З Андрієм ми знайшли модель, яка підходить для нас двох. Я думаю, що у нашому випадку найважливішим фактором є вдале планування — ми визначаємо час, який ми проводимо разом, і час, який присвячуємо роботі.

Протягом року ми плануємо разом поїздки, намагаємося відвідувати важливі виступи одне одного. Також ми заздалегідь плануємо дві коротких відпустки у році, на літо та на зиму. Літо зазвичай насичене роботою — це виступи на фестивалях, тож не можемо собі дозволити багато часу на відпочинок. А зимою коротка відпустка допомагає відновити сили й зарядитися на другу половину концертного сезону.

Крім того, нас повʼязує багато спільних творчих проєктів. Андрій є членом команди заснованого мною Молодіжного симфонічного оркестру України в якості коуча та керівника навчальної частини. Я долучаюся як диригент до заснованого ним Міжнародного Одеського конкурсу скрипалів. До того ж, декілька разів упродовж року ми виступаємо разом на міжнародних сценах.

ELLE: Ви як людина світу, народжена в Україні, про яку Україну мрієте?

О.Л.: Звичайно, насамперед я мрію про мирну та незалежну Україну. Країну, яка буде побудована на моральних та суспільних демократичних цінностях, де будуть підтримувати сімʼї, молодь, розвиток науки та культури. Підтртммуватимуть своїх та пишатимуться надбаннями співгромадян. Мрію щоб ті, хто виїхав, ніколи не забували про своє українське коріння, а їхні здобутки, в яких би державах вони не відбувалися би, — служили для розквіту всієї нації і підсилення наших позицій у світі. Я хочу, щоб Україна стала сильним партнером для інших світових держав, і щоб наш вклад в розвиток для людства був потрібним та оціненим іншими.

Текст: Мирослава Макаревич