Які думки промайнули у мене як редакторки глянцю під час перегляду «Диявол носить Prada»

Я працюю у глянцевих виданнях з 2014 року. Памʼятаю, як одного дня наша видавчиня зібрала редакцію на термінову нараду, щоб оголосити… що ми всі звільнені й журнал закривають. Тому перегляд «Диявол носить Prada 2» почався для мене не з яскраво-червоної сукні з тафти від Balenciaga, у якій Міранда ефектно зʼявляється на імітованому Met Gala, а з несподіваних флешбеків. (До речі, Анна Вінтур поводиться стриманіше на червоних доріжках, ніж Міранда, хіба ні?).

Тоді видавчиня сказала нам: «Вам пощастило. Бо ви перші. За вами закриються інші, тож у вас буде більше часу й шансів знайти собі нове місце». Ще не раз протягом фільму я ловитиму себе на думці, що не відчуваю, ніби історія відбувається тут і зараз — у світі, де ринок моди та медіа вже давно перекроєний під цифрову реальність, а кожен редактор виконує безліч функцій і завантажений значно більше, ніж у минулі «кращі часи». Швидкість, з якою рухаються медіа та мода, космічна.

«Глянець ніхто не купує» — ця фраза справді звучить у фільмі. Але є одне «але»: його читають навіть більше, тож тепер видавці одержимі метриками — цифрами переглядів, переходів, онлайн-купівель. А ті, хто, як Емілі, перейшов на бік брендів, прекрасно знають, як усе працює зсередини, тож розуміють, на які важелі тиснути, щоб отримати своє.

Розмову про секонд-хенд у фільмі я очікувала з першої хвилини. Нещодавно промайнула новина, що Vinted (популярна платформа, де люди продають одне одному вживаний одяг) вийшла на третє місце у Великій Британії серед модного ритейлу. Зірки змагаються за архівні наряди Mugler, покоління Gen Z відшукує бренди, які ми у нульових вважали дурним тоном, а Енді вихваляється вінтажним Margiela, знайденим в італійському магазинчику. Їй дуже личать білі брюки barrel leg від Nili Lotan та синій піджак. Як на мене, це найкращий образ героїні у фільмі (окрім сірої максісукні Chanel часів Лагерфельда), який повністю характеризує її стиль і характер — йти проти тенденцій просто тому, що в неї виховали гостре відчуття справедливості.

По ходу фільму в мене знову зʼявляється відчуття, що історія мала відбутися щонайменше десять років тому. Нам нагадують про ностальгію за «Сексом і містом», коли Енді виходить з підʼїзду нью-йоркського будинку, в якому могла би жити Керрі. Роки йдуть, а Емілі й досі носить ті самі яскраво-блакитні тіні. Чи не єдиний референс на сучасність — це кмітлива асистентка Енді з покоління Gen Z. Її персонажу та різниці поколінь могли би дати більше екранного часу.

Стилістка фільму, Моллі Роджерс, багато років працювала з Патрісією Філд — тією самою, що створила образ Керрі Бредшоу. Моллі — ветеранка цього бізнесу, і вона дуже хотіла віддати шану геніальним дизайнерам нашого часу — Джорджо Армані, Жан-Полю Готьє, Ріку Оуенсу, Дріcу ван Нотену. Їхні наряди тут і там розкидані по фільму — як той жакет із китицями на Міранді. Для Енді стилістка вибирає ефектні речі, але, на мій погляд, вони зовсім не личать цьому характеру — синя сукня Paco Rabanne, прозора блуза Armani Privé з декоративною краваткою і пайєтки, пайєтки, пайєтки. Здається, багатьох під час перегляду «заколисало» від них. Чи варто говорити, що редактори глянцю не носять пайєтки щодня, навіть на тижні моди? Ще одна улюблениця стилістки — елітарна дизайнерка Габріела Гірст. Саме її сукню Енді обирає для Гемптонсу. Вона коштує близько 8000 доларів, до речі.

Gabriela Hearst

Наратив фільму будується навколо твердження, що глянцева журналістика — несправжня. Для тих, хто працював у глянці, це навіть трохи образливо. У 1960-х Marie Claire був першим глянцем, який підняв тему заборони абортів. Як під час Другої світової війни, так і під час війни в Україні, глянець завжди був відображенням реальності. Цікаво, чи настільки ж образливо це звучить для людей, які працюють у консалтингових агентствах, щодо марності їхньої праці? Бо жарт про це теж є у фільмі.

Поки сюжет усе більше скочується у бондіану, я думаю про те, що Анну Вінтур навряд чи «рятують» асистентки. Коли потрібно бути жорсткою та вирішити долю дизайнера, обкладинки чи події, я впевнена, Анна сама робить кілька дзвінків. Вона вирішує, в якій їй бути ролі й як довго, і навіть після відставки спокійно може консультувати людей з індустрії ще багато років.

З роздумів мене вириває фраза чоловіка Міранди про затримку рейсу з Копенгагена. Не знаю, чому Голлівуд останнім часом так часто згадує данську столицю. У мультику «Зоотрополіс 2» на питання звірят, куди веде труба, їм відповідають, що в Копенгаген. Чекаємо, коли настане час «Емілі у Копенгагені» (після Греції, мабуть). Лілі Коллінз і так є частою гостею нордичної столиці.

Нарешті, фільм наближається до фіналу, і крапка в ньому — як бальзам на душу для тих, хто по-справжньому був закоханий у першу частину «Диявол носить Prada». Той самий синій светр, але… трохи DIY, і він перетворився на жилет. Моя подруга, що сидить поруч, каже: «Знаєш, цей фільм не для тих, хто працює у моді. Він для тих, хто уявляє моду саме так — як щось небуденне, ексцентричне, далеке від життя». Я згодна з нею, але не згодна з фільмом. Мода — про життя, самопочуття, відчуття моменту, про faux pas і про задоволення змінюватися й щось змінювати. І нехай навіть нове — це добре забуте старе.