Still Joy – from Ukraine into the world підкорює Венеційську бієнале

Цьогоріч у межах Венеційської бієнале PinchukArtCentre презентує особливий проєкт — Still Joy («Тиха тривка радість»). Це не просто мистецька експозиція, а потужне висловлювання про силу людського духу, що народжується на межі життя і смерті. Проєкт, кураторами якого виступили Бйорн Гельдхоф та Олександра Погребняк, об’єднав голоси українських ветеранів, сучасних вітчизняних художників і відомих міжнародних митців, готується стати однією з найбільш обговорюваних подій форуму. Ми поспілкувалися з Бйорном Гельдхофом про те, як «солодка архітектура» і спогади солдатів допомагають світові по-новому відчути Україну.

Бйорн Гельдхоф

Ашфіка Рахман, «Than Para — Немає землі без нас», 2025 — дотепер. «Радість», 2026. PinchukArtCentre. Фото: Ela Bialkowska, OKNO Studio

ELLE: Проєкт Still Joy («Тиха тривка радість») представляє Україну світові в межах Венеційської бієнале. Чому, на вашу думку, важливо показати Україну саме через таку специфічну лінзу — крізь призму «стійкої радості»? Що цей ракурс означає особисто для вас і чому саме ця історія актуальна зараз?

БЙОРН ГЕЛЬДХОФ: Я вважаю, що сьогодні надзвичайно важливо змінити той фокус, через який європейці та західний світ загалом дивляться на Україну. У світі триває багато воєн, і це означає, що ми повинні говорити про себе інакше. Ми хотіли підкреслити, що Україна має що запропонувати світові й радість — одна з цих речей. Ми не можемо сприймати Україну лише як жертву або як країну, що виключно обороняється. Це також місце, де живе багато радості. Навіть якщо ми не завжди говоримо про неї вголос, ця радість — те, що об’єднує багатьох українців; це те, що дає сили жити далі.
У Венеції ми не говоримо про «просту» радість. Ми говоримо про радість у найскладніших обставинах, які тільки можна уявити. Контекст цієї радості задають солдати, люди, які повернулися з полону, та ветерани. Вони зберігають здатність радіти й цим дають нам право на це почуття. Коли ви привозите до Венеції виставку, що балансує на межі життя і смерті, ви відкриваєте той самий радикальний людський акт — спільне переживання радості. Це найкращий спосіб посилити голос України, адже ми дозволяємо світу побачити нас в іншому світлі та налагодити глибший зв`язок.

Жанна Кадирова, «Біженці», 2023. Фото надані художницею та Galerie Rudolfinum

ELLE: Організувати виставку під час війни в Україні — завдання не з легких. Які виклики або проблеми були найбільшими під час транспортування та підготовки робіт для Венеції?
Б.Г: Наша команда — справжні професіонали, і я не можу сказати, що ми зіткнулися з якимись непереборними труднощами саме зараз. Від початку повномасштабного вторгнення ми встигли реалізувати багато проєктів як в Україні, так і за кордоном. Цей досвід дав нам необхідні компетенції, щоб долати будь-які виклики. Тому на цей момент організаційні складнощі не видаються більшими, ніж ті, з якими ми працювали раніше.

Тасіта Дін, «Якби я була в Адлоні», 2025. «Радість», 2026. PinchukArtCentre. Фото: Ela Bialkowska, OKNO Studio

ELLE: Ключовими постатями проєкту стали Гліб Стрижко та Наталія Гуменюк. Як їхні історії вплинули на концепцію виставки?
Б.Г.: Насправді ми мали певні розмови з Наталією Гуменюк, але зрештою вирішили рухатися дещо іншим шляхом. Основою стали історії, які зібрав Гліб Стрижко. Ми попросили його розпитати своїх друзів — військових, колишніх військовополонених, ветеранів — про те, що для них означає радість.
Саме ці розповіді стали відправним пунктом. Ми надали цим свідченням такої ж ваги, як і творам мистецтва. У виставковому просторі вони мають фізичне втілення завдяки українській художниці та архітекторці Богдані Косміній, яка надала цим історіям візуальної форми. Моя співкураторка Олександра Погребняк і я були переконані: не нам визначати, що таке радість. Це право належить воїнам і ветеранам, бо вони віддають найбільше. На основі їхніх визначень ми й вибудували всю експозицію.

Алевтина Кахідзе, «Радість», 2026. «Радість», 2026. PinchukArtCentre. Фото: Ela Bialkowska, OKNO Studio

ELLE: Як вам вдалося вибудувати діалог між українськими та відомими іноземними художниками в одному просторі?
Б.Г.: Нашим дороговказом, як я вже казав, стали цитати солдатів. Виставка — це розмова, що відкривається між різними позиціями: словами військових, роботами міжнародних та українських митців. Спільним знаменником є те, що здатність радіти притаманна кожному, незалежно від того, де ви перебуваєте.
Але ми не трактуємо радість поверхнево. Ми дивимося на неї так, як солдати, — як на складне, багатогранне явище. Радість може бути сумною, вона може межувати із втратою або бути глибоко духовною. Коли ми почали працювати з художниками, вони також заглибилися в ці складні сенси. Іноземні митці, як і українські, дуже гостро зреагували на цю тему, зробивши її частиною своїх робіт.

Роман Хімей та Ярема Малащук, «Відкритий світ», 2025, двоканальне відео. «Радість», 2026. PinchukArtCentre. Фото: Ela Bialkowska, OKNO Studio

ELLE: Інсталяція Сімоне Пост має дуже несподіваний вигляд — така собі «солодка архітектура» в старовинному приміщенні. Чому вона використала саме цукерки? Здається, це буде один із найпривабливіших об`єктів виставки.
Б.Г. Це дійсно дивовижна робота. Сімоне створює нову реальність, використовуючи солодощі як будівельний матеріал. Цей твір говорить про нашу втрачену здатність почуватися вільними, наче діти, про ту втрачену невинність у сприйнятті світу. У київській частині виставки ми починаємо з питання «Що таке радість?» і припускаємо, що вона може бути прихованою. Але робота Сімоне Пост — це нестримна радість. Вона відтворює свою дитячу квартиру, повністю зроблену із солодощів. Це спогад, але водночас у ньому є щось «неправильне». Це той тип радості, який ми іноді забороняємо собі, бо він суперечить нашим уявленням про те, що доречно відчувати під час війни. Сімонe вказує саме на цю втрату радикальної свободи в переживанні світу. Я сподіваюся, що, проходячи крізь цю інсталяцію, люди знову відкриють у собі цю щиру, майже дитячу радість, якою варто ділитися щодня.

Раян Ґандер, «Хіба щось може тривати вічно», 2026. «Радість», 2026. PinchukArtCentre. Фото: Ela Bialkowska, OKNO Studio

ELLE: Підзаголовок виставки — «З України у світ». Як люди з інших країн можуть зрозуміти це специфічне українське відчуття радості в такі часи?
Б.Г.: Повністю — ніяк. І ми не ставимо собі за мету, щоб вони зрозуміли це в усій глибині. Коли Гліб говорить про свій досвід, іноземець не зможе відчути це так само, і це нормально. Нам не потрібно, щоб вони розуміли все ідентично до українців. Нам потрібно поділитися своєю радістю.
Назва Still Joy має три виміри: Радість, що триває: попри війну, вона все ще є. Тиха радість (Still): вона може бути приглушеною, але вона присутня. Непохитна радість: та, яку неможливо витіснити за жодних обставин. Для Заходу це певною мірою провокація: ми кажемо, що відчувати радість — це нормально, навіть коли світ навколо палає. На Заході людям часто бракує цієї «емансипації радості», вони почуваються обмеженими через глобальні кризи. Наш меседж: радість не відокремлена від травм чи труднощів. Вона живе всередині них. Ділячись нею, ми встановлюємо справжній зв`язок.

Тасіта Дін, «Сакура (Близнюки Мукогаока)», 2025. Ашфіка Рахман, «Than Para — Немає землі без нас», 2025 — дотепер. «Радість», 2026. PinchukArtCentre. Фото: Ela Bialkowska, OKNO Studio

ELLE: Ви тривалий час працюєте з українським мистецтвом. Як ви вважаєте, чи бачить світ сучасне мистецтво України як самостійну потужну школу, чи лише як реакцію на війну?
Б.Г.: На Заході дедалі більше цінують українське мистецтво за його глибину. Звісно, зараз важко розглядати його окремо від контексту війни, і це природно, адже мистецтво твориться тут і зараз. Але це також шлях заявити про Україну як про сильний, незалежний культурний суб`єкт з неймовірним потенціалом. Українські митці сьогодні — це амбасадори своєї країни. Вони демонструють, що навіть після років повномасштабної війни українці здатні мислити й діяти критично. Це свідчення неймовірної сили та життєздатності демократичних цінностей, які втілені в українському мистецтві. Представляти його на глобальному рівні надзвичайно важливо.

Пьотр Армяновський, «Я і Маріуполь», 2017. ©
 Фото: Сергій Іллін