4 роки потому, модульні будиночки продовжують рятувати переселенців під Києвом

Навесні 2022 року модульні будинки стали одним із найшвидших рішень житлового питання для людей, які втратили дім через війну. Після деокупації Київщини міжнародні партнери почали передавати Україні готові житлові модулі, які за кілька тижнів встановлювали в найбільш постраждалих громадах області. Однією з них стала Ірпінська громада.

За оцінками міста, під час бойових дій в Ірпені було пошкоджено або зруйновано понад 3 200 житлових об’єктів, а без житла залишилися понад 16 тисяч людей. Тому тут з’явилося кілька форматів тимчасового житла (про те, як це починалось ми розповідали в цьому матеріалі). В місті створювали тимчасові помешкання, частина з них – муніципальні модульні містечка, а ще частина — створені благодійними ініціативами поселення для окремих категорій переселенців. У кожного з них своя модель проживання, свої правила заселення і власний підхід до підтримки людей.

У міській раді кажуть, що через постійний попит на таке житло громада вже розглядає можливість відкриття третьої черги модульного містечка.

Зараз ми розповідаємо як живеться в таких будинках, хто отримує право на проживання, яку підтримку тут надають і чим відрізняються різні моделі модульних містечок в Ірпені.

Яке тимчасове житло є в Ірпені?

Після деокупації Київщини в Ірпені майже відразу почали розгортати різні формати тимчасового житла для людей, які втратили дім або були змушені евакуюватися.

Найчастіше — це муніципальні модульні містечка, які місто облаштувало за підтримки міжнародних партнерів. За інформацією міської ради, сьогодні в Ірпені працюють два такі містечка: на вулиці Генеральній та на вулиці Василя Стуса. Загалом вони розраховані на 534 місця, нині там проживають 483 людини, ще 50 сімей перебувають у черзі на поселення. У міськраді також зазначають, що через постійну міграцію внутрішньо переміщених осіб до Ірпінської громади закривати модульні містечка наразі не планують.

Потрапити сюди можуть внутрішньо переміщені особи, зареєстровані в Ірпінській громаді, а також місцеві мешканці, чиє житло було знищене або пошкоджене внаслідок бойових дій.

Окремо в місті працюють модульні містечка, створені благодійними організаціями. Вони значно менші за масштабом й часто мають іншу модель підтримки. Зокрема разом із житлом мешканці отримують соціальний супровід, допомогу з документами, психологічну підтримку та програми адаптації.

Один із таких проєктів починався з п’яти будиночків, згодом розрісся до сімнадцяти. Його створювали передусім для родин із дітьми з інвалідністю та сімей, які потребували не лише житла, а й постійного супроводу спеціалістів .

Тож в Ірпені сформувалося кілька моделей тимчасового проживання: міське житло для широкого кола людей, які потребують даху над головою, та менші, спеціалізовані поселення для родин із потребою підтримки.

Як живеться в модульному будиночку?

Олена переїхала до Ірпеня з Херсонської області у 2023 році. Спочатку її родина орендувала житло, а згодом дізналася про модульне містечко «Ластівка», яке тоді ще тільки готували до відкриття.

«Ми подали свої документи в соціальну службу. У вересні подали, а наприкінці осені нам повідомили, що можна прийти, написати заяву на заселення й підписати договір», — розповідає вона.

Договір на проживання продовжують кожні шість місяців. Щоразу мешканці мають повторно звертатися до соціальної служби й підтверджувати статус та право на проживання. Наприклад, засвідчувати документами про зруйноване житло. Максимального терміну перебування, за інформацією міської ради, наразі не немає, договір можуть продовжувати доти, доки залишаються підстави для проживання.

За словами Олени, проживання в модульному містечку безкоштовне: мешканці не оплачують ні житло, ні комунальні послуги. Сам простір організований блоками, в одному блоці вісім квартир. Кожна квартира це окрема студія з власною кухнею, душовою кімнатою та окремою житловою кімнатою.

«У нас індивідуальна кухня в кожного, своя душова кімната, окрема кімната. Стоїть двоярусне ліжко, полуторне ліжко, шафа. На кухні є стіл, стільці, диван, який теж розкладається», — каже вона.

На території працює дитяча кімната, де проходять волонтерські заняття, а діти можуть проводити час у спільному просторі. Є також дитячий майданчик. Побут у містечку координують комендант і старші по будинках.

«Є старша будиночка, яка координує порядок і право проживання в цих модульних будиночках. У нас усе організовано», — пояснює Олена. 

Будинки опалюються за допомогою електрики, але навіть під час тривалих зимових відключень світла проблем не було. Території двох поселень в Ірпені мають статус критично важливих, тому відключень електроенергії тут не було.

За словами Олени, частина родин виїжджає, хтось повертається у відновлене житло, хтось отримує компенсацію на відбудову помешкання, хтось знаходить інше помешкання. Натомість заселяються нові сім’ї.

«Є родини, які змінюються, є родини, які виїжджають на свої квартири. А є ті, хто ще чекають, поки відновиться їхнє житло», — говорить вона.

Чим відрізняється життя у будиночках від благодійного фонду?

Але не всі формати модульного житла в Ірпені працюють однаково. Якщо міські модульні містечка насамперед дають людям житло, то в окремих благодійних проєктах разом із будинком родини отримують ще й комплексний супровід, допомогу з документами, психологічну підтримку й адаптацію до нового життя.

Катерина, яка координує одне з таких поселень, розповідає, що проєкт починався з п’яти будиночків, а згодом виріс до сімнадцяти. Насамперед сюди заселяли родини, які виховують дітей з інвалідністю або мають дітей з особливими потребами.

Сам пошук сімей починається ще на етапі евакуації з регонів, наближених до бойових дій. З 2014 року команда працювала з родинами з прифронтових територій, а після початку повномасштабної війни евакуаційні маршрути почали й у Харківській, Донецькій, Запорізькій та Херсонській областях. Через евакуаційні команди менеджери знаходять родини, які потребують не лише прихистку, а й тривалої підтримки.

Кожну сім’ю розглядають окремо, залежно від складу родини, потреб дитини та життєвих обставин. Іноді це означає не просто поселити родину в будь-який вільний будинок, а врахувати, чи потрібен дитині окремий простір, чи можуть члени сім’ї жити разом, чи краще розмістити їх поруч у кількох будиночках.

«Не має значення, це повна родина, мама з дитиною чи бабуся-опікунка. Головне це потреба родини й дитини. Ми підбираємо житло індивідуально», — пояснює вона.

Разом із поселенням родина отримує соціальний супровід. За словами Катерини, за кожною сім’єю закріплюється кейс-менеджер, який допомагає відновити документи, оформити соціальні виплати, інвалідність або спеціальний статус, на який має право сім’я. Психолог працює над адаптацією родини до нового життя, а денний центр займається з дітьми, як із типовим розвитком, так і з особливими освітніми потребами.

«Ми дивимось, що потрібно сім’ї саме зараз, і намагаємось закрити цю потребу», — каже Катерина.

В будинках, які надає благодійний фонд, також не було проблем через відключення електроенергії. Тут встановленні потужні генератори, які покривали всі потреби мешканців у години без світла.

Проте кінцева мета проєкту це поступовий вихід родини в самостійне життя. Тут допомагають оформити все, на що сім’я має право від держави, пройти реабілітацію, стабілізувати психологічний стан, а далі знайти роботу, орендувати житло або скористатися іншими програмами підтримки.

Тому у проєкті змінили терміни тривалості проживання. Спочатку родини могли жити тут рік, але згодом команда побачила, що частина мешканців перестає рухатися далі, бо їх все влаштовує. 

«Начебто рік це багато. І людина думає: мені тут комфортно, мені допомагають, психолог є, гуманітарна допомога є, навіщо тоді кудись рухатися», — пояснює Катерина.

Тепер перший термін проживання 30 днів. Далі його можуть продовжити до 90 і більше, якщо бачать, що родина дійсно працює над наступним етапом: проходить реабілітацію, оформлює документи, шукає роботу або готується до самостійного життя, й потребує ще трохи часу та підтримки. 

«Наша задача не просто дати людині дах над головою, а допомогти їй стати на ноги», — говорить вона.

Як це працює на практиці?

До повномасштабної війни Юля жила на Донеччині й працювала на виробництві. Після початку бойових дій родина ще деякий час залишалася вдома. Коли обстріли посилилися, вони переїхали до приватного будинку в районі, де, як тоді здавалося, було трохи безпечніше. Одного дня, коли Юля була в літній кухні, пролунав вибух.

«Все, що я пам’ятаю це сильний вибух. А далі я прокинулась вже на руках у сусідів», — згадує вона.

Юля зазнала травми ноги, її доправили до лікарні, а далі почалася довга евакуація, через транзитні пункти допомоги, волонтерів і лікарні. Разом із донькою вона фактично виїжджала без речей.

«У мене була одна сумка, там паспорт і документи дитини. Це було все, що я мала з собою», — каже вона.

Згодом команда волонтерів запропонувала Юлі переїхати до модульного будинку в Ірпені. Вона каже, що після стресу, лікарень та тривалої дороги, у новому помешканні найбільше запам’ятала прості побутові речі, те, що в новому місці вже все було готове до життя.

«Було де приготувати їжу, нас чекав базовий набір речей. Можна було зробити чай. Навіть ромашковий чай стояв. У той момент це дуже заспокоїло», — згадує вона.

Перші місяці в Ірпені пішли на оформлення документів, відновлення побуту й адаптацію доньки до нового середовища. Поруч були кейс-менеджер, психолог й фахівці центру, які допомагали розібратися з бюрократичними питаннями, медичними документами, реабілітацією доньки та щоденними побутовими питаннями.

Згодом Юля сама стала частиною цієї команди, тепер вона працює кейс-менеджером з родинами, які щойно приїхали після евакуації й лише починають облаштовувати нове життя. Її робота полягає в тому, щоб бути поруч у момент, коли людина розгублена й не до кінця розуміє, що робити далі, куди звертатися по допомогу, як оформити документи, як знайти потрібного лікаря чи спеціаліста, як адаптувати дитину.

«Я добре розумію людей, які сюди приїжджають. Бо сама була на їхньому місці», — говорить вона.

Зараз Юля вже не мешкає в модульному будинку. Разом із донькою вона живе самостійно в Ірпені, працює й поступово будує нове життя.

Що далі?

Такий формат житла є потрібним і дієвим, але працює він дуже по-різному. Для когось це коротка зупинка на кілька місяців, поки триває ремонт дому або оформлюється компенсація за зруйноване житло. Для когось — це можливість оговтатися після евакуації, отримати підтримку, відновити документи, пройти реабілітацію, знайти роботу й поступово повернутися до самостійного життя. А для частини людей це помешкання, де вони живуть уже кілька років і поки не мають зрозумілого наступного кроку.

За чотири роки модульні будиночки в Ірпені перестали бути лише тимчасовим рішенням. Вони стали частиною міської інфраструктури, зі своїми правилами, спільнотами мешканців, чергою на заселення. Сьогодні тут живуть сотні людей, а ще десятки сімей чекають на можливість поселення.

Проте таке житло мусить бути лише тимчасовим. Модульний будинок добре працює тоді, коли людині потрібно дати дах над головою вже сьогодні й надати підтримку. Але далі треба працювати над відновленням власного житла, пошуками доступної оренди, соціальним житлом або використовувати інші механізми, які дозволяють рухатися далі. Проте це не має падати лише на плаче благодійних фондів. Найпершими продумувати програму адаптації та працювати над варіантами іншого, доступного житла мусять місцеві ради та державна влада. Ми вже розповідали про способи, якими працюють на житловою кризою в країні, проте за чотири роки великої війни цих механізмів поки що недостатньо.