«Світ ловив мене, та не спіймав»: як філософія Григорія Сковороди стала натхненням нової роботи творчої спілки Phil It

В ніч на 7 травня 2022 року російський обстріл знищив Національний літературно-меморіальний музей Григорія Сковороди у селі Сковородинівка на Харківщині. Саме в цю дату творча спілка Phil It презентує свою нову роботу Le chant de la sirène («Пісня сирени»), поштовхом для якої стали роздуми над словами Сковороди: «Світ ловив мене, та не спіймав». 

Назва роботи має подвійне значення: це і звук повітряної сирени, який став частиною нашої щоденної реальності, і образ сирени як міфологічної істоти — сильної, магнетичної та майже сакральної. 

Пилип Коляденко та Емілія Шепель, які працювали над роботою, діляться з Elle залаштунками своєї творчості та ексклюзивними плівковими кадрами, знятими під час створення цієї історії. 

Ви кажете, що цей реліз для Phil It незапланований. Як з’явилася ця робота і чому ви випускаєте її саме зараз?  

Пилип: Це справді не була історія, яку ми планували як реліз. Вона з’явилася з повного спокою та тиші — як ескіз, як настрій, який просто не відпускав. Спочатку мелодія була майже інтимна, без чіткої форми. Але з часом ми почали обговорення з командою, зʼявились цікаві ідеї реалізації, з’явився вальс, з’явилося відчуття цілісності. І в якийсь момент ми зрозуміли, що важливо саме зараз показати цю роботу, бо її настрій та сенси, відображають наше життя саме зараз. Це дуже чесний стан. Без продуманих стратегій. Просто вчасно. Просто життя. 

Емма: Загорілися ідеєю тут і зараз, тож дуже хотілося її скоріше реалізувати. Вона не відпускала до останнього моменту, поки ми не почули та не побачили її такою, якою вона тепер є. 

У пісні є епіграф — відома думка Сковороди «Світ ловив мене, але не спіймав». Про що це у вашій особистій та творчій реальності?  

Пилип: Для мене це про здатність залишатися собою, навіть коли навколо дуже багато впливів та чинників. Світ постійно пропонує тобі ролі, сценарії, навіть звучання. І іноді це дуже привабливо.  

Емма: Для мене ця сильна фраза про внутрішній спокій, який намагаєшся не губити в цьому хаосі світу та про вибір, який робиш з власного відчуття, а не з тиску чи страху. Абсолютно так само це стосується вибору у творчості: чути себе, а не тренди, робити те, що забажається.

Чому саме французька стала мовою цієї історії?  

Пилип: Французька мова тут з’явилася інтуїтивно. Вона дуже музична, пластична, і в ній є ця м’яка дистанція, яка дозволяє говорити про особисте трохи інакше.  І, мабуть, вона допомогла зберегти відчуття сну або марева — ніби це не зовсім пряме зізнання, а щось між словами і музикою. Французьке кіно з мого дитинства. 

Емма: Дуже люблю французьку мову за її мʼяке та ніжне музичне звучання. Подобається її вивчати, звучати нею, тож коли Пилип запропонував саме французьку — це було очевидне «так» з моєї сторони

Назва Le chant de la sirène («Пісня сирени») несе подвійний сенс. В чому полягає ця крихка межа між сенсами?  

Пилип: Сирена — це завжди щось подвійне. Це і краса, і небезпека. І поклик, і ризик. Межа дуже тонка: між тим, що тебе надихає, і тим, що може тебе зруйнувати. У цій історії сирени — це не обов’язково щось зовнішнє. Це можуть бути внутрішні голоси, бажання, стани. І питання не в тому, щоб їх уникнути, а в тому — чи не втратиш ти себе, коли підеш за ними.

У муд-відео зафіксовані прості теплі моменти. Що для вас сьогодні створює відчуття «нормального життя»?  

Пилип: Зараз «нормальне життя» — це дуже прості речі. Світло, розмови, дорога, музика поруч.  Це моменти, коли ти не поспішаєш і не намагаєшся нічого довести. Коли є відчуття присутності — тут і зараз.  І, мабуть, саме ці моменти зараз найбільш цінні.

Емма: Моє відчуття «нормального життя» складається не з чогось одного великого, а з пазлів, які дають психіці відчуття: «я живу, а не просто виживаю».

Це можливість творити без постійного внутрішнього тиску, це простір, де можна бути собою, це маленькі ритуали: кава, музика, прогулянка, ранкове світло, улюблене місце.

Ці плівкові фото зроблені Пилипом додають дуже особистий погляд. Ви певний час не знімали і знов повернулися до фотографії. Що змінилося і що це для вас зараз?  

Пилип: Процес та увага до моментів, які надихають мене. Плівка змушує не поспішати, дивитися уважніше, чекати. І в цьому є дуже багато спокою.  Мені здається, я повернувся до фотографії не як до інструменту, а як до способу бути присутнім.

Загалом плівкові фото для вас — це теж про помічати красу у звичайних моментах?  

Пилип: Про світло, яке випадково впало, про рух, який не повториться.   Плівка дуже чесна — вона не намагається нічого прикрасити, і саме тому в ній є щось живе.

Емма: Так, це якраз про фіксування тих самих простих красивих моментів, які наповнюють мене. На плівці нічого не відредагуєш, тож через це мені врази цікавіше передати нею стан або кадр так, як бачать мої очі.

На кадрах — Львів й Київське море, а які місця чи міста є для вас найромантичнішими?  

Пилип: Це більше не про конкретні міста, а про стан.  Іноді це може бути велике місто, іноді — зовсім порожнє місце. Романтика з’являється там, де є тиша, простір і відчуття, що час трохи сповільнився. А взагалі, як я завжди вважав, настрій роблять не місця, а люди. 

Емма: Романтика для мене живе не в містах або місцях, вона в атмосфері: холодне повітря, тепле світло, красивий захід сонця і на фоні музика чи навпаки — тиша зі звуками природи, або це може бути шум міста… Це місця, де хочеться залишитися довше, ніж планував.

Що вам, як митцям, сьогодні дає надію та натхнення не зупинятися попри все?  

Пилип: Розуміння, що навіть щось вкрай рідне та глибинне для тебе може відгукнутися в комусь іншому.  І, напевно, віра в те, що щирість все одно знаходить свого слухача. Це і є причина рухатися далі.

Емма: Надію дає сама здатність людини відчувати. Попри втому, страх і шум світу, люди люблять, створюють, шукають красу і сенси. Значить, щось усередині нас усіх досі живе. Поки люди здатні щось відчувати — мистецтво матиме сенс.