«Підкорити оперу — надзвичайно непросто»: як створювали «Дон Жуана» в Дніпровській опері

15–16 травня у Дніпровському національному академічному театрі опери та балету відбулися прем’єрні покази опери «Дон Жуан», над якою працювала команда митців із Києва та Дніпра.

Це історія про спокусу й пристрасть, владу та підкорення, зневагу до моральних меж і відчуття безкарності. А ще — про стрімкі злети, що здаються безмежними, і неминуче падіння, коли людина втрачає ґрунт під ногами.

Нова постановка «Дон Жуана» вражає сміливою режисурою, модерновою сценографією, динамічним темпом і вишуканими костюмами. Окремої уваги заслуговує український переклад Миколи Лукаша, який не лише точно передає зміст лібрето, а й зберігає музичність, ритм і характер оригіналу.

Про те, як створювалася сучасна інтерпретація класичної опери Вольфганга Амадея Моцарта на лібрето Лоренцо да Понте, ми поговорили з режисером В’ячеславом Жилою, сценографом Романом Михайловим і художницею з костюмів Тетяною Іваночко.

Чому історія Дон Жуана досі актуальна 

Дон Жуан — легендарний іспанський розпусник, який став героєм близько 150 художніх творів. Уперше цей образ з’явився в літературі ще у XVII столітті: у 1665 році французький драматург Мольєр написав комедію «Дон Жуан» за мотивами іспанської легенди про аристократа Дон Жуана Теноріо, чиї любовні авантюри та дуельні пригоди залишалися безкарними завдяки заступництву близького друга — короля дона Педро.

Та що саме змушує митців знову й знову повертатися до цього образу?

«Це історія про вчинки та їхні наслідки, спокусу та спокуту — що може бути актуальніше?» — ставить риторичне запитання режисер В’ячеслав Жила.

В’ячеслав Жила

Він додає, що Дон Жуан цікавий йому одразу з кількох поглядів. Передусім — як антигерой: аморальний у своїх вчинках, але дивним чином здатний викликати співчуття.

«Як так виходить, що ти починаєш співчувати йому? Чому раптом вболіваєш саме за нього? У чому його магія? І що таке мораль? Це перша тема, яка мене по-справжньому захопила в цій історії», — говорить режисер.

Іншим важливим аспектом для нього став патріархальний погляд, із якого традиційно розповідають цю історію. Саме це підштовхнуло режисера до дослідження жіночої перспективи.

«Друге, що стало для мене відкриттям і що я продовжую досліджувати: ми живемо в абсолютно патріархальному світі й насправді майже нічого не знаємо про жінок. На дослідження жінки, жіночої природи, спровокувала мене саме ця опера».

У прочитанні В’ячеслава Жила Дон Жуан і його вірний слуга Лепорелло потрапляють у своєрідний «дзеркальний» простір, де звичні закони більше не працюють. Усе тут здається знайомим, але водночас — викривленим. Люди втрачають індивідуальність і починають існувати за однаковими правилами.

«У світі догори дриґом Дон Жуан уперше стикається з наслідками власного життя: жінки, яких він колись не помічав і не розрізняв, тепер налаштовані проти нього. Замість байдужості — переслідування, замість пристрасті — загроза. Фінал абсолютно епічний: акцентовано напружена музика Моцарта та майже 50 виконавців на сцені», — ділиться режисер.

Який він — сучасний Дон Жуан 

Режисер розповідає, що сучасний Дон Жуан, як і класичний герой опери, залишається неоднозначним персонажем: активним, щирим, спраглим до життя. Але є важлива відмінність — якщо раніше почуття інших людей його не хвилювали, то тепер ігнорувати їх більше неможливо.

Щоб передати внутрішній світ героя, команда багато працювала і з його зовнішнім образом. Художниця з костюмів Тетяна Іваночко зізнається: саме костюм Дон Жуана створювали найдовше, хоча зрештою він став одним із найлаконічніших у виставі.

«Костюм досить класичний, але це саме те, що потрібно. Він у нас персонаж швидкий, живий — і саме цим мав виділятися серед інших. Це жива людина, яка перебуває в контакті зі своїми бажаннями, якими б вони не були. Серед людей, які грають образи, обмежують себе, вибудовують надбудови над власною особистістю, він залишається справжнім. І чим більше цих надбудов та менше справжньої людини — тим виразнішим стає костюм», — пояснює Тетяна.

Наприклад, Дон Оттавіо — наречений Донни Анни — постає доброю та порядною людиною, але водночас майже позбавленою власного голосу. Його виразний синій костюм із фактурними плечима створює образ поважного чоловіка, але водночас ставить запитання: а що насправді ховається за цією бездоганною оболонкою? 

Зробити класичну оперу сучасною 

На думку В’ячеслава Жили, сучасний глядач сам формує запит на сміливе, активне й небуквальне прочитання класичної опери. Саме тому в постановці, де команда разом із артистами театру намагається розкрити внутрішні суперечності Моцарта та пороки, про які композитор натякає у своїй музиці й біографії, на сцені раптом з’являються швидкісні велосипеди, які влаштовують перегони.  

За словами Тетяни Іваночко, В’ячеслав Жила любить створювати на сцені світи, які не є буквально впізнаваними чи побутовими. Йому близькі ілюзія, фантасмагорія, ефект перенесення та відчуття паралельної реальності.

«І саме це ми всі разом намагалися створити — простір, який існує ніби поза конкретним часом, але водночас емоційно дуже впізнаваний».

Сучасне прочитання помітне й у костюмах. Тетяна Іваночко розповідає, що в роботі над образами їй допомогло захоплення не лише театром, а й фешн-індустрією, а також досвід роботи в архітектурі та девелопменті.

«Я свято вірю й уже не раз переконувалася в цьому на практиці: щоб створити щось класне в одній сфері, потрібно надихатися чимось абсолютно іншим, інколи навіть протилежним. Бо якщо шукати натхнення лише в театральних костюмах, щоб створити інші театральні костюми, то рано чи пізно ризикуєш отримати copy-paste», — ділиться художниця.

Тетяна Іваночко

Спочатку театр ставив перед Тетяною завдання створити історичні костюми. Але, на її думку, сьогодні неможливо творити так, як кілька століть тому: змінилися матеріали, змінився світ, ритм життя і саме сприйняття форми. Тож буквальне відтворення історичних образів вона одразу відкинула.

«Тому за основу ми взяли історичні костюми тієї доби, але подивилися на них із сучасності. Якими вони могли б бути сьогодні. Нам хотілося трохи гіперболізувати ці образи, підкреслити їхню архітектурність, додати об’єму», — розповідає дизайнерка.

Що можуть розповісти костюми

Першим образом, який створила Тетяна для цієї опери, став костюм Ельвіри — у ніжних пурпурово-рожевих відтінках.

«Ще минулого року ми з режисером Славою Жилою сиділи у прекрасній майстерні Романа Михайлова й вигадували цей новий світ. У Роми тоді стояла незакінчена картина в абсолютно божественних рожево-пурпурних кольорах — і саме вона стала для мене відправною точкою для цього образу».

Тетяна зізнається, що любить працювати з кольором, тому більшість персонажів у виставі практично «залиті» одним відтінком і настроєм.

«Є багато деталей, які мені особисто дуже подобаються, але як саме вони спрацюють на розкриття персонажа, ми побачимо вже на сцені. Часто буває так, що ти задумуєш одне, а в результаті це починає працювати зовсім інакше. І це не про “краще” чи “гірше” — просто над виставою працює величезна кількість людей, і вся ця жива енергія існує тільки в моменті», — ділиться художниця з костюмів.

Серед інших героїв окремо вирізняються Мазетто та Церліна. Це прості люди, тому й їхні образи створені з простіших тканин і мають більш лаконічний крій. Водночас металеві браслети Мазетто натякають на його не надто добропорядний характер.

Весільна сукня Церліни, яка традиційно мала б бути білою як символ невинності, у виставі — сіра й подерта. Так художниця підкреслює справжні бажання героїні та її внутрішню суперечливість.

У Ельвіри є ще одна важлива деталь — комір, який ніби заважає їй самій. Він символізує втрату контакту із собою та постійну гру в образ.

Цікаво трансформується і костюм Командора: у першій дії він з’являється в коричневому вбранні, а після його смерті цей колір ніби переходить до Донни Анни — як символ успадкованої влади та контролю.

«І ще мені дуже подобається збивати надмірний пафос, поєднувати складне й просте. Тому, наприклад, у нас є декілька пар взуття із Zara», — додає Тетяна.

Зробити костюми не лише ефектними та символічними, а й комфортними для сцени допоміг швейний цех театру.

«Там працюють справжні чарівниці, професіоналки своєї справи. Навіть зі складними тканинами та непростим кроєм вони змогли зробити так, щоб костюми були і зручними, і довговічними».

Візуальний простір

Для Романа Михайлова ця вистава стала першим досвідом роботи як сценографа. У створенні сценічного простору він спирався на власні художні практики — живопис, графіку та інсталяцію, намагаючись вибудувати цілісний і впізнаваний візуальний світ.

Роман Михайлов

Митець свідомо відмовився від надмірної кількості бутафорії та складних декорацій, щоб розширити простір сцени й досягти відчуття монументальності. Головний акцент, за його задумом, має залишатися на музиці та акторах.

Окремо Роман працював і над афішею вистави — чорно-білим графічним зображенням людини, яка падає. За словами художника, цей образ можна трактувати по-різному: як падіння або як політ.

«Хоча мені як художнику, який працює з людськими емоціями та внутрішніми станами, ближче думати, що це падіння старого “я”, знищення власних вад, переоцінка, неминуча загибель аморальної частини себе й відродження — народження нового циклу», — говорить Роман.

Труднощі у створенні

Для В’ячеслава Жили «Дон Жуан» став першою оперною постановкою, і вже сам цей факт був серйозним викликом. На відміну від драматичного театру, де основою є літературний текст, в опері головним стає музичний матеріал. Тож, зіткнувшись із цим форматом, режисеру довелося терміново пригадувати сольфеджіо й учитися читати клавір, а не лише лібрето.

«Моцарт шифрує (у прямому сенсі) особливу семіотику музики та подієвий ряд формується через такти та темп твору», — пояснює режисер.

Він також ділиться, що важливу роль у роботі над постановкою відіграла підтримка директора-художнього керівника театру Ростислава Карандеєва.

«Підкорити оперу — надзвичайно непросто, хоча ми з командою готувалися до цього проєкту цілий рік. Солісти та диригент відкрили мені незвіданий світ високого музичного мистецтва, сповнений своїх правил і законів — приймаю це повністю та поглинаю в себе», — ділиться В’ячеслав Жила.

Чого очікувати від опери

В’ячеслав Жила розповідає, що прагнув зачарувати глядача різними засобами сценічної виразності. У цьому постановці допомагають пластика Ольги Семьошкіної, сценографія Романа Михайлова та костюми Тетяни Іваночко. А музика Вольфганг Амадей Моцарт у виконанні оркестру та солістів під диригуванням Ігоря Пучкова створює для глядачів справді гіпнотичний ефект.

«Я ж ставлю собі за мету, аби слухач підсвідомо співпереживав героям опери, збуджував свою фантазію ефектністю сценічних знаків та образів, а головне — отримав естетичне та фізичне задоволення, а, можливо, й катарсис від того, що побачить на сцені», — підсумовує режисер.