Шість разів поцуплене. Детективна історія "Остромирового євангелія"

Завдяки ж сумлінності переписника (і, по суті, автора книги — як штучного артефакту щонайменше) ми знаємо не лише те, що виготовив його диякон Григорій, а й точний, до дня, час початку та завершення його роботи – 21 жовтня 1056 року та 12 травня 1057 року відповідно. 

Манускрипт, що зараз перебуває в Російській національній бібліотеці у Санкт-Петербурзі

Ну, й навіть з назви манускрипту (за яку варто "подякувати" ще й історикам, для яких вона виявилась просто зручною) зрозуміло, для кого він, власне, призначався – для Остромира, близького родича великого князя київського Ізяслава Ярославича, якого в 1054 році призначили новгородським посадником. 

Лист із нотатками диякона Григорія

Щоправда, ми не можемо достеменно сказати, чи вдалося Остромиру хоча б потримати рукопис в руках. Бо в той самий рік, коли Григорій завершив свою роботу, або ж в наступному, посадник загинув — у війні з сусідніми племенами естів (яких в літописах іменують чуддю). Після ж його смерті євангеліє опинилося в новозбудованому Софійському соборі Новгорода — саме тому його іноді називають ще й "Софійським євангелієм"

У цьому, звісно, не було нічого дивного. Адже євангеліє – особливо для часів середньовіччя — насамперед богослужбова книга. Створене ж Григорієм було ще й апракосом – тобто тексти в ньому були впорядковані не у звичній для нас послідовності, а відповідно до тижневих церковних читань, починаючи зі пасхальної неділі. Вочевидь для служб у соборі "спадок" був щонайменше помічним.

Читайте також: Порцелянові перегони

Окрім давнини, "Остромирове євангеліє" є насправді цікавим і як літературна пам’ятка. Адже більшість тогочасних книжок старослов’янською мовою були переписані з болгарських (або ж македонських) оригіналів. Натомість деякі особливості твору Григорія дозволили деяким сучасним авторам — зокрема Юрію Дибі та Ігорю Мицьку – припустити, що переписник міг використовувати як зразок текст, створений в скрипторії бенедиктинського монастиря у чеській Сазаві. Можливо привезений ченцями-вигнанцями до Русі.

Час від часу проривається у тексті диякона й жива мова тогочасного Києва. І характерно, що мова ця містить чимало рис, притаманних навіть сучасній українській — таких, як фрикативне "г" та типове "и", не кажучи вже про окремі слова, зрозумілі українцям взагалі без перекладу. Не менш показово й те, що прагнучи все ж дотримуватися старослов’янської "неповноголосної" норми в цитатах з євангелій, у "післямові" Григорій "дає себе волю" із "Новігородом" та "Володимиром".

Все це дозволяє розглядати "Остромирове євангеліє", поруч зі створеними трохи пізніше "ізборниками" Святослава (що теж мають дуже характерні "післямови"), як перші пам’ятки власне української літератури – принаймні ті, що дійшли до нас. 

Сторінка з "Ізборника" 1073 року із зображенням князівської родини. Звертають на себе "типово українські" вуса князя та одяг його дружини

Щоправда, й доля цієї книги є доволі типовою для українських пам’яток. І більше нагадує кримінальну хроніку – в тій її частині, де йдеться про крадіжки.

Ні, з Русі її вивезли цілком легально. Та й до "успадкування" євангелія Софією Новгородською питань немає. А от далі…

Ми не знаємо достеменно, коли "Остромирове євангеліє" опинилося в Москві. Можливо, його прихопили з собою священники чи бояри, депортовані з Новгорода ще Іваном III. 

Але більшість дослідників дотримується версії, що викрали книгу з Софійського собору під час погрому міста Іваном IV.

Читайте також:Філософія корупції. Урядовий "експеримент" Френсіса Бекона

Звідки походила книга, в Москві знали добре, відповідний запис був зроблений у ній самій вже у XVII сторіччі, характерним для того часу скорописом. А в документах її вперше згадали вже на самому початку XVIII сторіччя — в описі майна Воскресенської церкви. Показово, що євангеліє знаходилося у "великій скрині, замкненої висячим німецьким замком". Не схоже, що його використовували за призначенням.

У 1720 році про існування книги дізнався Петро I. Він нею зацікавився… і привласнив. Наказавши відправити її до петербурзької Кунсткамери, де вона, мабуть, мала стати експонатом, поруч із заспиртованими виродками в слоїках та іншими дивовижами. Але не сталося – вкрадене євангеліє кудись зникло "по дорозі". Майже на сторіччя.

І лише в 1805 році, коли особистий секретар Катерини II розбирав мотлох, що залишила після себе імператриця, він знайшов євангеліє в її гардеробі (!). Що покійниця з ним робила, якщо книга опинилася серед одягу, так і залишилося загадкою. Припускають лише, що хтось із придворних її "знайшов" (а радше знову таки вкрав) і надіслав володарці, як сувенір. А вона її тримала біля себе як "інтелектуальну" прикрасу. 

Для читання перед сном і навіть для молитви вона навряд чи підходила – зрештою сама Катерина II називала своїм молитовником "Дух законів" Монтеск'є. Прибріхувала, зрозуміло, але французькою вона й справді читала краще, аніж старослов’янською із вкрапленням українізмів.

Читайте також:Гра з вогнем, або Розвага "господарів життя", що ледь не коштувала Франції незалежності

Онук Катерини II, Олександр I вирішив все ж помістити "Остромирове євангеліє" до публічної бібліотеки. Втім, вже невдовзі воно опинилося… вдома в куратора відділу рукописів Олександра Єрмолаєва. З поясненням, що таким чином намагався вберегти його від крадіїв!

Згодом до бібліотеки книгу таки повернули. Зробили нову палітурку і розкішний (за смаками того часу) срібний оклад. Який вже за радянських часів ледь не став причиною остаточної втрати пам’ятки. Бо в 1932 році робітники, що прийшли налагоджувати в бібліотеці зламаний водопровід, зацікавилися саме коштовним оздобленням. 

Фасад Російської національної бібліотеки у Санкт-Петербурзі

На щастя (хай як дивно це звучить в цьому контексті), рукопис просто вирвали з окладу та закинули на шафу. Де його й знайшли ошелешені працівники бібліотеки. Пошуки вкраденого окладу, між іншим, так і не дали результату.

Натомість в Росії донедавна мали змогу пишатися євангелієм, створеним київським дияконом, як "найдавнішим збереженим російським рукописом". Зараз вже ні, бо у 2000 році знайшли так званий "Новгородський кодекс". Він не має точного датування, але судячи з певних ознак, і справді був зроблений раніше. Тепер саме його оголосили "найдавнішим". 

От тільки "Остромирове євангеліє" ніколи новгородською пам’яткою й не було – воно не містить жодних місцевих ознак. Його виготовив київський переписник для посадовця з Києва. Та головне – який стосунок Новгород XI сторіччя, а тим більше тогочасний Київ мають до Москви?

Спеціально для Еспресо

Про автора. Олексій Мустафін, український журналіст, телевізійний менеджер, політик, автор книжок науково-популярного спрямування

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.