«Я наче півтори години побула із сином»: як мистецтво допомагає будувати місток між військовими та цивільними

Театр ветеранів, Театральна майстерня Трійки та колаборації військових з національними театрами: сьогодні українська сцена дедалі частіше звертається до досвіду військових. Режисери й творчі команди переосмислюють класичні сюжети та створюють нові історії, щоб через мистецтво говорити про втрату, пам’ять, близькість і повернення до цивільного життя.

У таких виставах сцена перетворюється на простір діалогу між військовими та цивільними. Аби зрозуміти, як це працює, ми поспілкувалися з бійцем Третього армійського корпусу та заслуженим актором України Євгеном Авдєєнко. Він бере участь у проєктах Театральної майстерні Трійки — моновиставі «Ненароджені для війни» та постановці «Все буде добре, але не одразу», що досліджує взаємини між військовим і цивільним світами у форматі сценічного діалогу разом з акторкою Анною Яновіцькою.

Театральна майстерня Трійки була створена, щоб розповідати живі й чесні історії про війну та людей, яких вона змінила. Водночас культура тут стає не лише способом осмислення досвіду, а й інструментом підтримки: усі кошти, зібрані під час показів, спрямовують на актуальні потреби Третього армійського корпусу.

Яку роль мистецтво може відіграти у порозумінні між військовими та цивільними?

Мистецтво відіграє дуже важливу роль у взаємодії між військовими та цивільними. По-перше, мистецтво — це емоції. Навіть якщо зазирнути в історію, то війни завжди були присутні в мистецтві: у літературі, живописі, театрі, музиці, кіно.

Наприклад, якщо взяти літературу — вона завжди була джерелом опису історичних подій. Ті ж визвольні змагання, щоб не йти глибоко: Євген Маланюк — учасник тих подій, сотник армії УНР і водночас автор прекрасних віршів, через які ми дізнаємося про тогочасну реальність та маємо доступ до того, як він її відчував і проживав. Так, це мілітарна поезія, вона про ту реальність, у якій жив Євген. Або Юрій Горліс-Горський та його роман «Холодний Яр», через який ми теж відчуваємо, підключаємо серце й душу та проживаємо ці події по-своєму.

Так само і сьогоднішня війна: про неї знімають кіно, ставлять театральні вистави. У такий спосіб — через мистецтво — ми розмовляємо з цивільними, і вони переживають по-своєму певні речі, які вже прожили військові. І можливо, завдяки цьому їхнє розуміння розширюється.

Чому для цього діалогу ви обрали саме театр? У чому для вас його перевага? 

Бо театр — це про «тут і зараз». Те, що глядач бачить на сцені, він або вона проживає саме в цю мить. Театр — це завжди жива структура. Антиприклад — кіно. Його зняли й випустили у світ: як змонтували, таким воно вже і залишиться. А театр — інший. Кожна вистава щоразу відбувається по-різному. Текст той самий, але сама вистава завжди інша, бо на сцені грає жива людина.

Найголовніше в театрі — коли глядач у залі відчуває, так би мовити, дихання артиста. Через кіно, на жаль, цього не передати. Театр — жива матерія, і саме в цьому його особливість.

Що для вас є найвищим показником успіху вистави? Що людина має відчути, сказати чи зробити, аби ви зрозуміли, що ваша місія виконана?

Найвищий показник успіху вистави — це повна зала і коли після показу люди залишаються, щиро дякують, обіймають, посміхаються крізь сльози й говорять про дуже щемкі речі. Це дорогого варте.

Особливо коли йдеться про людей, які втратили на війні сина, батька, брата чи сестру. Такого насправді було і є дуже багато. Наприклад, в Одесі після вистави «Ненароджені для війни» мама одного із загиблих Героїв України — Фарша  (Фарш — позивний героя. — Ред.) підійшла до мене, обійняла й сказала: «Дякую. Я наче півтори години побула із сином».

Таке непросто сприймати. Виставу грати нелегко, але ще важче буває після її завершення, коли підходять мами й дружини загиблих героїв. Непросто чути від них такі слова. Але це і є найвища оцінка того, що ми робимо.

Або, наприклад, у Дніпрі серед глядачів були хлопці з ампутаціями, і вже наприкінці один із них сказав: «Я ще повернусь у стрій». Ось це для мене — найвища оцінка.

Або коли після вистави в Полтаві людина написала мені в Instagram: «Дякую… флешбек». І я зрозумів, що це військовий. Далі в переписці він розповів, що на війні втратив зір і всю виставу просто слухав. І це те, що справді чіпає за серце.

Як відрізняються реакції та відгуки військових та цивільних, які приходять на ваші вистави? 

У залі в нас зазвичай більшість тих людей, яким не байдуже, що відбувається: ті, чиї рідні та близькі воюють або воювали, ветерани й чинні військовослужбовці на реабілітації. Наші вистави так побудовані, що вони — і для цивільних, і для військових.

Різниця у сприйнятті є — зазвичай вона проявляється в словах, які звучать після вистави. Наприклад, буває так, що після показу до мене підходить мати чи дружина, яка втратила рідну людину на війні, і каже: «Тепер я ніби зрозуміла, що і як він проживав там, на війні». Військові ж зазвичай говорять про флешбеки — мовляв, дякую, я ніби перенісся туди, в окоп.

Тобто кожного це зачіпає по-своєму, б’є в різні точки. Наприклад, після вистави в Одесі один із глядачів сказав: «Дякую. Це як ковток “Прозорої”, коли не пив добу» («Прозора» — бренд води, яку постачають на передову. — Ред.).

Розкажіть про участь у виставі «Ненароджені для війни». Як ви стали її частиною? 

Наприкінці квітня — на початку травня 2024 року я вже перебував у групі хорунжих. Тоді ми були на Харківщині після Авдіївської кампанії. Саме тоді до мене звернувся мій друг Зміст (Зміст — позивний. — Ред.) з питанням, чи не хотів би я взяти участь у проєкті, який тоді лише народжувався. Це мала бути вистава про спогади та історії наших бійців.

На той момент для мене це було дуже неочікувано, бо тоді я вже практично не грав — востаннє це було 19 лютого 2022 року. Потім я взяв у руки зброю і з театром не те щоб попрощався, але радше ставився до нього як до чогось, що «колись ще буде — уже після перемоги».

Тоді мене попросили записати для режисера Анатолія Нейолова на телефон щось на кшталт проби — якийсь емоційний епізод. Це була історія з-під Бахмута, коли я перебував в артилерії. Я записав відео, а вже пізніше, наприкінці травня, коли був у відпустці, ми познайомилися з Анатолієм особисто й почали безпосередньо працювати над проєктом.

Ми одразу знайшли спільну мову з режисером — зрозуміли плюс-мінус, якою буде тема і на чому все триматиметься. Про гумор та інші важливі деталі ми теж швидко домовилися. Почали працювати, хоча це не завжди було просто, бо такий процес — завжди виклик. Я хвилювався, буду відвертим.

Грати в моновиставі — це справжній виклик. Розкажіть про цей досвід і що було найскладнішим. 

Моновистава — це справді виклик. Думаю, актори мене зрозуміють, бо це про здатність тримати увагу глядача протягом тривалого часу, а також постійно утримувати фокус на своїх персонажах і власній грі. Це непроста робота, і я дуже хвилювався, працюючи над виставою. 

Відверто кажучи, ми з режисером були також й драматургами, бо не було готового матеріалу текстового і потрібно було все це збирати по фрагментах. Пам’ятаю, як звертався до своїх побратимів, хорунжої служби, подруги Мамайки, до Олександра Алфьорова, Аніматора і свого друга Африки (Мамайка, Аніматор, Африка — позивні. — Ред.), який, на жаль, уже загинув, до різних підрозділів і просто просив: «Накидайте, будь ласка, живих історій». І далі ми вже компонували це все у виставу.

Тексти постійно змінювалися: сьогодні ми робимо так, а завтра розуміємо, що краще інакше. Я також додавав власні історії та деталі — наприклад, спогад про ранок 24 лютого, коли прощався з дружиною й дітьми.

Однією з головних складнощів було опрацювати такий великий обсяг матеріалу й запам’ятати величезну кількість тексту. Бували моменти, коли ми просто заходили в глухий кут і не розуміли, як рухатися далі. До того ж усе це відбувалося під час відключень світла: ми працювали в підвалі «Чорного квадрата», я і режисер надівали налобні ліхтарики й так репетирували. Саме в таких умовах і народжувалося наше мистецтво. Так, було непросто, але я бачу і знаю, що результат того вартий.

Якби глядач міг забрати із собою лише одну-єдину думку після вистав «Ненароджені для війни» та «Все буде добре, але не одразу», якою б вона була?  

Обидві вистави — і «Ненароджені для війни», і «Все буде добре, але не одразу» — для мене насамперед про надію. І я знаю, бо про це говорили самі глядачі — як в Україні, так і за кордоном, де ми показували виставу, — що для них це теж про надію.

Також для мене це своєрідна присвята. Кожну виставу я завжди присвячую своїм побратимам, які віддали найдорожче — власне життя. І ще для мене дуже важливо, що мої діти побачили виставу «Ненароджені для війни» в Чернівцях — саме цю виставу, де їхній тато стоїть на сцені.

У цих виставах багато гумору. На вашу думку, в чому секрет балансу між комічним і драматичним, щоб гумор не знецінював біль, а допомагав його пережити? 

Це те, про що ми буквально домовилися з режисером: усе тут має бути насичене гумором. Так, це специфічний гумор, бо це специфічна мілітарна культура. Так званий окопний гумор десь жорсткий, десь цинічний, але без нього ніяк. Щоб «кукуха не відлетіла», треба зберігати здатність жартувати й сміятися. Я добре пам’ятаю це зі свого досвіду.

І саме гумор відтіняє та підкреслює драматичні моменти в обох виставах — тут завжди поруч ідуть життя і смерть, драма і сміх.

Як робота над цими виставами вплинула на вас особисто?

Для мене це дуже важливий досвід. Він сильно вплинув на мене як професійно, так і особисто. Як актор, думаю, я вдосконалив у собі вміння тримати увагу глядача — те, що особливо необхідне в моновиставі. Також це був новий досвід роботи з таким нестандартним підходом.

Ще один важливий момент — робота з матеріалом. Дуже багато історій не увійшли до вистав, але всі вони були пропрацьовані, пропущені через себе. Можливо, в певному сенсі я став більш сентиментальним.

Під час роботи над матеріалом я зустрічався з багатьма побратимами й укотре переконався, що в нашому Корпусі — неймовірні хлопці та дівчата. Тому я вдячний нашому керівництву за те, що вони взагалі наважилися робити таку історію, як театр. Це дуже круто, і це те, чим ми відрізняємося, — внутрішня культура Третього армійського корпусу, де є можливість так проявлятися.