Як сучасний і класичний балети по-різному створюють красу

Сьогодні балет існує одразу у двох вимірах. Один тримається на академічній точності, дисципліні та століттями відшліфованій формі. Інший — постійно шукає нову пластику, експериментує з простором, сенсами й способом говорити з глядачем мовою тіла. Саме в діалозі між класикою та сучасністю народжується найцікавіше: вистави, які одночасно бережуть традицію й дозволяють їй звучати по-новому.

27 травня на сцені Національної опери України цей діалог втілиться у прем’єрному вечорі студентів Київського державного фахового хореографічного коледжу імені Тетяни Таякіної. Глядачі побачать сучасний балет «Малевич. Супрематичний рух», створений спеціально для студентів коледжу, а також другу дію легендарної «Жізелі» за участі студентів і випускників.

За цим вечором стоять, зокрема, директорка коледжу Катерина Кухар, яка формує його стратегічний розвиток, хореограф-постановник Ярослав Кайнар, що перекладає ідеї Малевича мовою руху, а також художня керівниця Ольга Морозенко, яка зберігає академічну точність і дисципліну класичної школи.

Напередодні прем’єри ми поговорили про те, як класичний і сучасний балети по-різному створюють красу, чому «Жізель» залишається актуальною понад 180 років і як сьогодні формується нове покоління українських артистів балету.

Чому класика досі актуальна

На думку Ольги Морозенко, саме класичний балет формує школу, дисципліну, смак, розуміння лінії, музикальності та культури руху.

«Це той фундамент, який згодом дозволяє артисту розвиватися і в сучасній хореографії, і в нових мистецьких формах. Мені здається, дуже важливо, створюючи нове, не втрачати цього прекрасного минулого. Адже сучасне мистецтво може рухатися вперед лише тоді, коли пам’ятає своє коріння», — розповідає Ольга.

Водночас Ярослав Кайнар наголошує: хоч класика і є основою, що виховує тіло, дисциплінує та дарує контроль над ним, важливо, аби вона не перетворювалася на музей і не муміфікувалася сама в собі, а жила в діалозі з теперішнім часом.

Для Катерини Кухар класичне мистецтво — це те, до чого хочеться повертатися знову і знову.

«У ньому живе пам’ять поколінь, шляхетність форми та особлива краса, яка ніколи не втрачає своєї сили. І, мабуть, саме тому навіть через сотні років люди все одно затамовуватимуть подих під час “Жізелі”, де особливо вражають великі масові сцени», — говорить Катерина.

Чому «Жізель» існує вже понад 180 років 

Балет «Жізель» французького композитора Адольфа Адана на лібрето Анрі де Сен-Жоржа, Теофіля Готьє та Жана Кораллі створений за легендою, яку переказав Генріх Гейне. У ній ідеться про дівчат-віліс, яких зрадили наречені. Померши до весілля, вони перетворюються на мстивих і безжальних духів.

Прем’єра романтичного балету вперше відбулася у 1841 році на сцені Паризької опери, і відтоді «Жізель» не сходить зі сцен провідних театрів світу.

На думку Катерини Кухар, вистава живе вже понад 180 років, бо говорить про речі, які не старіють: зраду, каяття, відчай, кохання, людську слабкість і силу прощення.

«Хіба це не про сучасний світ? Змінюються епохи, костюми, декорації, але людські почуття залишаються незмінними. І поки людина здатна любити, помилятися, втрачати й прощати — “Жізель” житиме на сцені».

Ольга Морозенко окремо наголошує на значенні кордебалету другої дії.

«Це один із символів класичного балету. Саме ці сцени назавжди залишаються в пам’яті й дуже тонко передають атмосферу та сенс усієї вистави. Це особливий світ — глибокий, містичний, трохи потойбічний, ніби існує між реальністю та чимось невидимим. І значною мірою цей світ створює саме кордебалет. Коли дівчата виходять у білих костюмах, у напівтемряві, під світлом прожекторів, народжується справжня магія».

На її думку, саме через цю масштабність, єдність і сценічну красу народжується той образ «Жізелі», який уже багато поколінь вражає глядачів.

Як сучасний і класичний балет створюють красу

Для Катерини Кухар сучасний танець і класичний балет створюють красу абсолютно по-різному. На її думку, сучасне мистецтво постійно шукає нову мову й нові форми, змінюючись разом із часом, настроями та внутрішнім станом людини.

«Наприклад, сучасний балет “Жізель” Акрама Хана в Англійському національному балеті й класична “Жізель” у будь-якому театрі світу — це зовсім різні акценти. Акрам Хан зробив класичні мізансцени простішими й людянішими. Він поставив наголос на жести, дотики, виразні емоції, а не на виворітні п’ятки та високі développé. Від його вистави стає моторошно, і до горла підступає клубок».

А класичний балет — це не лише про танець, а й про традицію, сталі величини та речі, що не втрачають своєї цінності незалежно від епохи.

«У світі, де все змінюється надто швидко, класика стає чимось вічним — тим, що дає відчуття опори та справжності».

Ярослав Кайнар натомість вважає, що сучасний балет не обов’язково про створення краси: «Певної естетики — так. Але краса взагалі дуже суб’єктивне поняття. Класика точно працює з уявленням про гармонію через симетрію, піднесеність і певну ідеалізацію образів. Але це — вітер часу, в якому народився класичний балет».

На його думку, сучасний балет працює із земними образами. Він про чесність, яка не підміняється гонитвою за недосяжною ідеальністю, про вразливість, асиметрію та внутрішню напругу, що змінює звичну для класики плавність ліній.

Чи можна порівнювати класичний балет і сучасний

Катерина Кухар розповідає, що класичний балет — це дисципліна, доведена до абсолюту. Світ жорстких канонів, виснажливої праці та майже математичної точності.

У ньому краса народжується через подолання: біль, контроль, бездоганність лінії. Балет вимагає підкорення правилам — ніби мистецтво починається саме там, де закінчується людська слабкість.

Сучасний танець, навпаки, не про ідеальну форму, а про внутрішню правду. Тут недостатньо лише техніки — потрібно вміти настільки розчинитися в русі, щоб тіло втратило свою матеріальність.

«Це зовсім різні казки. Для мене класичний балет — це архітектура, де кожен рух вибудовувався століттями. А сучасний танець — стихія: жива, мінлива, іноді хаотична, але абсолютно чесна. І саме в цій різниці народжується неймовірна краса танцю як мистецтва», — зазначає Катерина.

Ярослав Кайнар переконаний: важливо не протиставляти ці напрями, адже це дві різні мови, які можуть гармонійно співіснувати.

«Класичний балет — це система, традиція, канон, вивірена форма, що формувалася століттями. Сучасний балет більше про пошук. Він спирається на класичну школу, але ставить зовсім інші питання: що тіло відчуває, як реагує, де його межі. Для мене класика — це вертикаль, жорстка структура, вісь. Сучасний балет — це горизонтальний простір, поле, у якому ця структура може дихати, змінюватися, ставати більш особистою. Вертикаль і горизонталь — як хрест у нашому балеті про Малевича», — розповідає хореограф.

Як створювали «Малевич. Супрематичний рух»

Балет «Малевич. Супрематичний рух» — це сучасна постановка про народження порядку з хаосу, де рух стає мовою створення світу. Вистава пропонує нове прочитання постаті Малевича як творця, який формує реальність через форму й колір. Дія розгортається у метасвіті: від безмежної темряви до появи структури, кольору та взаємодії.

Ярослава Кайнара зацікавила сама постать художника — його сміливість відмовитися від очевидного: «Малевич не просто створював зображення — він змінював сам спосіб бачення. Його роботи ніби запитують: що буде, якщо прибрати зайве? Що залишиться, якщо відмовитися від сюжету, предметності, побутової логіки?»

Для хореографа це стало сильним імпульсом:

«У танці я теж часто працюю з питанням: що є суттю руху? Чи може простий жест бути сильнішим за складну комбінацію? Чи може пауза звучати гучніше за дію? Малевич дав мені хореографічний поштовх думати про рух як про форму, а про форму — як про живу енергію».

У цій виставі Малевич постає не просто художником, а провідником у світ чистих форм, що оживають завдяки мові тіла.

«“Малевич” — це не біографічна історія і не ілюстрація картин. Радше трохи медитативна подорож у простір форми, кольору, думки й руху».

Для Ярослава важливо, щоб глядач не намагався буквально розшифрувати виставу, а читав її через власні відчуття.

Особливості українського сучасного балету

Ярослав Кайнар вважає, що сьогодні український балет ще перебуває в процесі пошуку мови, здатної точно відображати те, чим живе сучасне суспільство.

«Сучасний балет може говорити про наш час через тіло. А тіло сьогодні багато про що пам’ятає: про втому, напругу, тривогу, втрату, силу, потребу в близькості та свободі».

На його думку, сучасний балет не обов’язково має прямо коментувати події: «Він може працювати глибше — з тим, як ці події змінюють людину зсередини. Як змінюється її дихання, постава, здатність довіряти простору, іншій людині, власному тілу. Саме через це танець може бути дуже точним мистецтвом часу. Він не пояснює — він проявляє».

Чому важливо відкривати кафедру сучасного балету

Катерина Кухар переконана: це не просто новий напрям навчання, а відповідь на виклики часу: «Сьогодні світова хореографія стрімко змінюється: майже 70% репертуару провідних театрів світу створено саме мовою сучасного танцю. І ми не можемо готувати нове покоління артистів лише до вчорашнього дня».

За її словами, класична школа залишається фундаментом, але сучасний артист має бути пластичним, універсальним і здатним працювати з різною хореографією. Для дітей це важливо ще й тому, що сучасний танець вчить не лише руху, а й свободі мислення.

«Мені здається, справжня освіта сьогодні повинна не лише берегти традиції, а й відкривати двері в майбутнє. Саме це ми й намагаємося зробити».

Ольга Морозенко переконана, що саме в поєднанні традиції та сучасності — майбутнє українського балету: «Ми формуємо майбутніх амбасадорів української культури, які представлятимуть Україну на світовій сцені. Саме тому важливо, аби наші учні та студенти вміли працювати і з класикою, і з новими формами».

Як працювати зі студентами, які звикли до академічної школи 

Ярослав Кайнар ділиться, що для студентів академічної школи сучасна пластика часто стає викликом, адже вона вимагає не лише володіння тілом, а й готовності відпустити контроль. Академічна школа дає потужну базу: дисципліну, координацію, витривалість і розуміння форми. Але сучасний рух вимагає ще й готовності дозволити тілу шукати, помилятися, бути неідеальним.

«Ми працювали через різні якості руху, імпровізаційні завдання, образи, взаємодію з простором і групою. Мені було важливо не “зламати” їхню академічну підготовку, а розширити її. Я хотів, щоб вони зрозуміли: сучасний танець — це не відсутність техніки. Це інша логіка техніки. Інший спосіб мислення тілом, уміння помічати, відчувати, реагувати й бути відповідальними».