Архітектура, що вийшла з-під контролю: історія соціального житла в Латинській Америці

Соціальне житло в модернізмі уособлювало ідею, що архітектура може змінювати міста й спосіб життя. Архітектори, які у середині XX століття впроваджували ці проєкти у Латинській Америці, думали, що зможуть вирішити житлові проблеми місцевого населення.

Що з того вийшло, проаналізували журналісти видання ArchDaily на прикладі модерністських проєктів у Мехіко, Ріо-де-Жанейро та Боготі.

Ноноалко-Тлателолко у Мехіко: мали намір змінити стиль життя

Житловий район Ноноалко-Тлателолко у Мехіко звели у 1960-х роках. Він об’єднав 102 житлові будинки, школи, інфраструктуру, зелені зони та розділені системи пішохідного й автомобільного руху.

Архітектор Маріо Пані презентував комплекс як спосіб розв’язання проблеми перенаселення та масової міграції з сіл — спосіб замінити занедбані нетрі. Але по факту один спосіб життя архітектори замінили іншим. Щоб збудувати тут житло, примусово виселили близько 70 000 мешканців.

Сьюдад-Кеннеді у Боготі: район відрізали від міста

Житловий район Сьюдад-Кеннеді у Боготі побудували на території колишнього аеродрому Течо. Життя організували довкола блоків, якімістять всю інфраструктуру: зони відпочинку та сервіси. Алеш мешканців осель фактично відрізали від міського життя.

З часом дороги, що з’єднували блоки, перетворилися на жваві торговельні коридори, зони стихійної торгівлі та хаотичного ущільнення, що розвивалися за власними законами.

Мешканці масово перебудовували перші поверхи під крамниці, торговці займали тротуари, а економічна активність зосередилася вздовж доріг у спосіб, який не мав нічого спільного з оригінальним кресленням.

«Сьюдад-Кеннеді доводить: коли сучасне житло відвертається від вулиці, воно не знищує міське життя, а лише перенаправляє його. З часом активність, яку витіснили за межі суперблоків, повернулася у вигляді торгівлі та самочинного освоєння простору, переформатувавши проєкт зсередини», — пише видання.

Педрегулью Ріо-де-Жанейро: планували змінити культуру сусідського життя

Житловий комплекс Педрегулью (Ріо-де-Жанейро) спроєктував Аффонсо Едуарду Рейді під керівництвом Кармен Портінью. Проєкт втілили в життя у 1946 році.

Він об’єднав під одним дахом квартири, школу, медичний центр, спортзал та громадські пральні, які функціонували навколо довгого вигнутого житлового блоку, вписаного в схил пагорба. Архітектори були переконані, що спільні громадські простори змінять усталену культуру сусідського співіснування.

Цю візію в життя мала втілити громадська пральня. Проте мешканці вперто продовжували сушити речі на вікнах, що підкреслювало розрив між колективним життям, як його уявляли архітектори, і приватним побутом, як його практикували реальні люди.

«Ноноалко-Тлателолко, Сьюдад-Кеннеді та Педрегулью створювалися не просто задля забезпечення квадратними метрами. Кожен із цих проєктів пропонував свій маніфест організації міського буття: як люди мають співіснувати, як повинні працювати громадські зони та яке саме суспільство має виховати архітектура модернізму. Проте в кожному з випадків місто відповіло архітекторам зовсім не так, як передбачали їхні креслення», — підсумовують журналісти ArcDaily.

Водночас модерністські проєкти зробили видимими проблеми: вимушене переселення, неформальна забудова, які досі актуальні у Латинській Америці

Коментарі:

*Ці коментарі модеруються відповідно до наших правил ком’юніті