Українці будували імперію, але залишались робітниками. Професор, політолог Богдан Кравченко про внутрішній колоніалізм

Чому одна з найбагатших аграрних територій Європи століттями залишалася бідною? Чому українці, які будували російську та радянську імперії, самі опинялися на нижніх щаблях соціальної драбини? І чому держава, яка здобула незалежність у 1991 році, мала в Міністерстві юстиції лише 120 працівників, з населенням 52 мільйони людей?.

Відповіді на ці запитання – не в політичних маніфестах, а в економічній і соціальній історії.

Саме її дослідив Богдан Кравченко, професор, політолог, людина, яка захистила докторську в Оксфорді, заснувала знакове видавництво «Основи» разом із Соломією Павличко, а після здобуття Незалежності буквально з нуля будувала українську державність: створила перший Інститут державного управління при Кабінеті Міністрів.

Його книга «Соціальні зміни і національна свідомість в Україні в ХХ столітті», написана ще в 1985 році англійською мовою, досі залишається єдиною повноцінною економічною та соціальною історією України.

Українською мовою книга була перевидана видавництвом «Основи» минулого року.

У розмові з Богданом Кравченком видавець «Хмарочоса» Юлія Салій поговорила про те, що безпосередньо стосується міст і їхнього розвитку.

Як царська, а потім радянська політика свідомо формували соціальну структуру українських міст: хто в них жив, хто керував, хто мав доступ до освіти і кар’єри.

Чому Донбас десятиліттями не отримував інвестицій, і як це стало однією з причин робітничих протестів 1990-х.

І чому рівень урбанізації та писемності в Україні XVII століття був вищим, ніж у XIX.

Парадокс, який багато пояснює про те, що з нами сталося.

Окремо про сьогодення.

Україна зараз будує державу вдруге.

І знову – майже з нуля, але вже в умовах війни та євроінтеграції.

Кравченко, який пройшов цей шлях у 1990-х, має що сказати про те, де ми зупинились, що втратили і що варто було б не повторювати.

У своїй книзі «Соціальні зміни і національна свідомість в Україні XX століття ви описуєте економічні та соціальні трансформації у українському суспільстві за часів Російської імперії, а потім – Радянського союзу і вводите поняття «внутрішній колоніалізм».

Чи могли б будь ласка розповісти про це явище детальніше для наших читачів і пояснити, чим цей вид колоніалізму відрізняється від інших існуючих в минулому видів із «заморськими колоніями».

Слово колоніалізм типово пов’язане із заморськими колоніями, які ніколи не були інтегровані і не стали юридичною частиною митрополії, натомість залишалися окремими утвореннями і мали окрему колоніальну адміністрацію.

Єдиним винятком є Франція, яка приєднала Алжир, але громадянство все одно було тільки для французів, а не для національного населення, яке складало там 90%.

Між іншим, Росія, коли окуповувала Центральну Азію, оголосила, що все місцеве населення, а їх було п’ять мільйонів, були іноземцями.

Хоч вони були приєднані до Росії.

Коли ми дивимося на радянський період та говоримо про Україну як колонію, багато людей думає, що ви розповідаєте? Пройшов період модернізації, Україна не виглядає як Африка.

Проте внутрішній колоніалізм стосується імперської влади, яка проковтує суміжні території навколо себе, які мають іншу національність і етнічну ідентичність, і інтегрує їх в єдину державу.

Так що радянська Україна була інтегрована в єдину державу.

Коли йдеться про радянську модернізацію, були дві школи – домінуюча Західна школа, яка надихалася структурним-функціоналізмом, та радянська теорія.

Цей процес призведе до конвергації (процес зближення, сходження) соціальних структур.

Це означає, що з часом Україна і Росія стануть по соціальній структурі дуже схожі.

За цих умов в розподілі праці будуть важливі професійні навички, а не походження.

Ми можемо подивитися на процес, який відбувався в Англії з Шотландією та Ірландією, де процес зближення соціальних структур тривав декілька сотень років.

Але один дослідник побачив, що після 300 років в соціумі була колосальна різниця.

Бо внутрішня колонізація ставить країну в іншу парадигму розвитку.

Модернізація не призводить до конвергенції багатонаціональних держав, а зростання контакту між центром і периферією не призводить до зближення соціальних структур.

Економічний розвиток залишається нерівномірним.

За цих умов центр нав’язує та закріплює монополію своїх переваг через політику, спрямовану на збереження цієї нерівності, тож це нерівна інтеграція.

В результаті виникає культурний поділ праці.Так що ця так звана конвергенція не є та, що українці мають ті ж самі можливості, що росіяни, а фактично існує культурний розподіл праці.

І оскільки ця соціальна стратифікація є культурним розподілом праці, вона буде викликати спротив з боку корінного населення.

Проте було проблеміою, а як це довести? Ми можемо побачити цифри, де 50% капіталу, який формувався в Україні між 59-м-70-ми роками, був виведений за межі і не поверненим.

Ми знаємо, що оскільки Москва контролювала 80% економіки України, вона відповідала за розподіл доходів.

Наприклад, на Донбасі гірнича промисловість залишалася без інвестицій.

Це викликало багато нарікань, що з Донбасу «витягували гроші», не інвестували, що призводило до погіршення умов безпеки праці і було однією з головних причин для робітничих протестів 90-х років.

В основному Москва контролювала вищу освіту в Україні, визначаючи політику набору, навчальні програми.

В бюрократичній системі Радянського Союзу, будь-яка висока посада вимагала диплом із вищою освітою.

Разом з тим, в ті часи в Україні було лише вісім університетів.

Я знайшов дані для соціальної мобільності українського робітничого класу.

Так що вже тоді більшість робітників були українцями.

Українська молодь (65%), закінчувала повну середню освіту з надією, щоб вступити до ВИШу.

Це був найвищий показник в Радянському Союзі.

А далі, українці просто не потрапляли до закладів вищої освіти.

А коли в тебе немає вищої освіти, не має можливості професійно зростати.

Що цікаво, що з 15 республік українці були на 14 місці за рівнем отримання вищої освіти.

Гірші показники були лише в Таджикистані.Це стало великою проблемою і призводило до розчарування та злості.

Тобто, мова і культура – були фактором соціального становища.

В результаті,соціальна структура була такою, що росіяни виходили з робітничого класу і йшли на вищий прошарок адміністрації.

Кожний другий росіянин в Україні мав посаду чиновника, управлінця в адміністративній сфері.

Кожний другий українець був робітником.

У книзі ви наводите дані, що індустріалізація і стрімкий розвиток Сходу України відбувалася не просто на замовлення Російської імперії, а й за рахунок російських робітників, які заселялися у великі промислові українські міста.

Та разом з тим, як нам говорити про складне спільне з Росією (Радянським союзом) минуле і зокрема те, що українці тривалий час були інтелектуальними кадрами для імперії і Союзу?.

В індустріалізації України в XIX столітті, Росія не грала ніякої ролі.

Тут відбувалася децентралізація, бо приїхав іноземний капітал, містер Г’юз, який і розвинув вугільну промисловість (ред.

збудувавши підприємство «Новоросійське товариство» у Юзівці, нині Донецьк), й інші інвестори, які розвивали металургію.

Отримана продукція йшла до Росії, щоб будувати залізниці, вагони і таке подібне.

Де Росія дійсно відігравала роль, так це російські робітники, які приїхали на Донбас.

І це пов’язано зі структурою кріпацтва.

В Україні кріпацтвом була панщина, де умовний «я» мушу працювати.

Оскільки наші чорноземи дуже родючі, поміщику було важливо, щоб він отримав якнайбільше землі, а умовному мені дав якнайменше, тож я не мав можливості розвивати інші навички, крім як багато працювати на землі.

В Росії була зовсім інша система кріпацтва, бо російська земля була не такою родючою.

Там був оброк – поміщик вимагав відсоток від прибутку.

І можна було їхати до міста, там працювати і віддавати відсоток від своєї зарплати.

В результаті майже половина російських кріпаків не працювали в сільському господарстві, а працювали по містах і навіть на деяких підприємствах.

Тож коли відбулося відкриття шахт на Донбасі, російські селяни вже мали навики, яких не було в українців, і тоді вони стали основною масою робітників.

Очевидно, що українці зробили внесок в Російську державу.

Ми всі знаємо про Прокоповича.

Кирило Розумовський був президент Російської академії і так далі.

Ну і що? Це так само, як деякі шотландці були дуже відомі в творенні Британської імперії.

Також в XVI-XVII столітті українська соціальна формація дуже відрізнялася від російської.

В нас була Києво-Могилянська академія.

Більшість населення в Україні в той час жило по містах, в нас було багато міщан.

А далі в Україні відбулася деурбанізація, – наш рівень писемності був вищий в XVII столітті, ніж в XIX столітті.

Тож в ті часи, коли Російська імперія почала розвиватися, єдині кадри, які мали освіту, – були українці.

А в радянський період, вже інша справа.

Відбувалося колосальне недофінансування українських дослідницьких інститутів, Академії наук.

Попри це один із перших у світі, в континентальній Європі, комп’ютер був зроблений в Києві в 1951 році.

Енциклопедія Кібернетики була видана першою в 1973 році українською мовою, а не російською.

Це було можливо, бо це було нове.

Влада ще не зрозуміла, як це можна контролювати.

Зараз можна виділити два типи міфотворчості «на експорт», що таке Україна.

Перший, який транслює Інститут національної пам’яті, що сучасна Україна є наступницею УНР.

Другий – що сучасна Україна, це, за духом, наступниця Козацької держави.

Чи можете поділитися власними роздумами з приводу представлених концепцій і їх актуальності для представлення нашої країни в сучасному світі.

Відверто, я не дуже розумію цю дискусію.

В нашій історії була Київська Русь, Галицько-Волинське князівство, Гетьманська держава, Українська Народна держава, УНР.

УНР мала міжнародне визнання й до дванадцяти дипломатичних представництв.

Проте УНР була дуже слабкою на півдні і на сході України і більш вагомою – в центральній Україні.

Я не думаю, що треба якось доводити, що ми є продовження УНР.

Ми продовження довгої традиції держав.

Між іншим, Німеччина об’єдналася тільки в XIX столітті, і ніхто її не питає, а чим ви були до того? Формально, і це було символічно, УНР навіть мав український уряд в екзилі в Мюнхені.

Більшість із нас, українців на Заході, в Канаді, ніколи не чули про це.

Ми знали, що Микола Плав’юк є головою Світового Конгресу українців, а що він також був прем’єр-міністром українського уряду в екзилі? Це була новина.

Коротко кажучи, в серпні 2022 року Плав’юк передав свої повноваження Кравчуку і крапка.

Я думаю, що є щось набагато важливіше від цього, а саме – наслідки і вагомість запорізьких, козацьких традицій.

Вони зіграли вагому роль у формування українських політичних цінностей.

Коли ми говоримо про цінності, ми не говоримо про УНР.

А козацькі традиції є дуже вагомі, вони сформували цілу низку цінностей, які стали частиною політичної культури України, – волелюбність, прагнення до незалежності, боротьба проти пригноблення, самостійність, відповідальність, самоуправління та участь в прийняті рішень, рівність між членами спільноти, товариська солідарність.

Захищати свободу зброєю, це є цінності, ця традиція, яка грала важливу роль.

Не забудьте, що в 1990 році на Запоріжжі на острові Хортиця відбулися дні козацької слави.

Це була одна з найбільших маніфестацій в Україні.

Там було майже 500 тисяч учасників.

Кравченко повернувся до України напередодні здобуття нею незалежності.

В цей період він брав активну участь у розбудові державотворчих процесів в Україні та створенні інститутів.

Зокрема, під його керівництвом було засновано перший Інститут державного управління при Кабінеті Міністрів.

Тепер хотілося б перейти від історичних наративів до сучасності.

Ви були засновником Інституту державного управління і місцевого самоврядування при Кабінеті Міністрів, який згодом став Національною академією державного управління при Президентові України.

Яку роль цей інститут відіграв у державотворчому процесі України? Як його робота вплинула на інституційну розбудову держави? Що означає для країни припинення його роботи?.

Я приїхав в Україні за рік до Незалежності і мене дуже вразило становище державного управління.

Варто розуміти, що в Радянському Союзі не існувало такої категорії, як державний службовець, як не існувало і окремого закону для державної служби чи трудового законодавства, бо вся власність була державна, а комуністична партія існувала на всіх рівнях.

Тож в цій системі держава як така й міністерства не були й дуже потрібні.

Навіщо потрібне Міністерство юстиції, якщо немає справедливості? Зокрема, в республіках, коли всі великі повноваження були в Москві.

Наприклад, Міністерство фінансів в республіці могло бути умовно поштовою скринькою, де отримували документи, щоб перекласти з російської на українську мову.

До слова, я знаю одного киргиза, який сидів в «Госплані» в Киргизстані і вони нічого не робили, їм лише надсилали документи з Вірменії, де потрібно було змінити слово «Вірменія» на «Киргизстан».

Тож коли Радянський Союз розвалився, в Україні тоді проживало десь 52 мільйони людей, з них лише 12 тисяч працювало в центральних органах влади.

До прикладу Греція, яка в той час мала населення 10 мільйонів, а в центральных органах влади працювало 60 тисяч.

Тож держава і державна установи були дуже дуже маленькі.

В нас не було Центрального банку, податкової служби.

На території України було півтора мільйонне військо, але не було Міністерства оборони.

Міністерство фінансів було маленьке, в Міністерстві юстиції працювало 120 людей.

Частково ми отримали міністерства, які працювали в плановій економіці, і їх потрібно було змінювати.

І люди, які в них працювали не готові були виконувати завдання в ринкових умовах.

Також потрібно було створювати нові та думати про економічну політику, макроекономічну стабілізацію, про нові схеми соціальних виплат пенсій і ніхто не був до цього готовий.

Я мав нагоду працювати в ті часи з президією Верховної Ради, знав Леоніда Кравчука і його оточення.

Тож зайшла мова, що нам потрібно створити Інститут державної управління і самоврядування при Кабінеті міністрів, щоб готувати якісні кадри, які розуміються на економіці, праві, державному управлінні, менеджменті і які знають іноземні мови.

Все це ми моделювали за прикладом французької École nationale d’Administration (Національна школа адміністрування).

Це цікава система, яка була створена в часи, коли в Франції був хаос і прем’єр-міністр змінювався ледь не кожні три місяці.

Тож вони створили школу адміністрування, щоб держава мала умовний стержень, «хребет» з компетентних державних високопоставлених службовців.

Тож ми хотіли мати щось схоже, перший набір складався лише з 110 людей.

Також ми мали філії в Дніпрі й у Львові, велику програму підвищення кваліфікації.

Слухачами були чинні державні службовці, яких відібрали на конкурсній основі.

Всі отримували зарплату і були зобов’язані працювати в уряді хоча б п’ять років.

Президентська адміністрація могла обирати кандидатів першою, Кабінет міністрів обирав другий і так далі.

Питання працевлаштування навіть не стояло, всі «студенти» отримали роботу, багато хто почав працювати в інших містах.

Таким чином у уряді швидко створився кістяк з компетентних людей.

Кожна європейська держава має таку систему підготовки кадрів.

Сьогодні Україна унікальна тим, що цієї системи в нас не існує (ред.

Національну академію державного управління закрили в 2021 році).

Між іншим на радянському просторі Україна була першою республікою, яка мала таку школу.

Це була перша колишня Радянська Республіка, яка мала «Закон про державну службу».

Коли Леонід Кучма став президентом, голова його адміністрації Дмитро Табачник, який виходить був російським агентом, закрив Інститут і забрали його в підпорядкування від Кабінету місністрів до Адміністрації президента.

Таким чином, з’явилася Академія державного управління при президентові.

Змінилася і сама модель, відбулася так звана вузифікація.

Був такий момент, коли на душу населення Україна мала найбільше магістрів державної служби в Європі.

Таке тиражування не мало сенсу.

В той час, як Україна має складні виклики сьогодні, – наприклад, європейська інтеграція, в нас немає ніяких кадрів і відповідної системи підготовки.

І можна спостерігати дуже недобру тенденцію, що експертиза перейшла до громадських організацій, які часто створені на європейські кошти.

Дуже добре, що вони є і працюють, але це не може бути заміною розвитку компетентних кадрів в Уряді.

Демократія без них не існує, а тому я б робив великий наголос саме на створенні політичних партій.

Запис Українці будували імперію, але залишались робітниками.

Професор, політолог Богдан Кравченко про внутрішній колоніалізм спершу з'явиться на Хмарочос.