Крізь імперії, війни та тисячоліття: як вижила мозаїка і як її створюють у наш час

Мозаїка здається чимось декоративним — красивими картинками з кольорових камінців. Насправді ж за кожним таким зображенням стоять складні технології та роки навчання майстрів. Давні римляни прикрашали мозаїками будинки та басейни, візантійці перетворили їх на сяйливі шедеври зі скла й золота, а українські митці ХХ століття створили одну з найяскравіших мозаїчних шкіл Європи. 

Як це мистецтво пройшло шлях від античних палаців до фасадів сучасних міст читайте в уривку книжки мистецтвознавці Катерини Липи «Живопис: що є що». Вона розповідає про те, як орієнтуватися посеред усього різноманіття живопису — від ікон і мозаїк до вітражів і картин. На прикладі творів українських митців авторка описує стилі й техніки, а також пояснює, як художники працюють із кольорами, текстурами й образами.

Перші мозаїки, картинки з камінчиків різних відтінків, з’явилися у Дворіччі у ІІІ тисячолітті до нашої ери. Може, були і раніше, але археологи поки що не знайшли. Спочатку зображення викладали з гальки різних відтінків. Пізніше м’який, легкий в обробці мармур стали нарізати крихітними кубиками. Про всяк випадок зауважу, що мармур буває не тільки білосніжний. Залежно від того, які мінерали домішалися до нього у процесі утворення, мармур трапляється і чорний, і сірий, і навіть зелений та червоний, причому має безліч різних відтінків. А можна було ще й пофарбувати білий чи сіруватий вапняк у будь-які кольори. Крихітні шматочки матеріалу, з якого викладають мозаїку, називають тесерами.

Хоч гальку, хоч кольоровий мармур вкладали у сирий будівельний розчин не рівними рядами, а за формою зображуваного предмета —  достоту як мазки фарби в розписі. Особливо любили мозаїки давні римляни —  підлоги, стіни, внутрішні поверхні басейнів прикрашали доречними картинками. На вході до оселі могли влаштувати мозаїчний «килимок» з написом «Обережно, собаки!» і зобразити песика. Підлогу і стінки басейнів оздоблювали різноманітні риби, нереїди та всілякі морські дивовижі, коливання води створювало ілюзію руху, і купіль перетворювалася на підводний світ — майже справжній. На стінах давньоримського житла могли бути різні милі тваринки — котики і пташки, — квіти, натюрморти, а могли з’явитися і складні багатофігурні композиції, як-от «Битва Олександра Македонського з Дарієм» у Помпеях.

Фрагмент давньоримської мозаїки «Тріумф Нептуна». ІІІ століття. Музей мистецтва та археології (Франція)

Однак найрозкішніші мозаїки створили у Візантії та навколишніх країнах, що перебували під її культурним впливом. Тут тесерами були вже не камінчики, а кубики кольорового скла — смальта. Справа потребувала майстрів найвищої кваліфікації, бо належало не просто рівненько порубати мармур чи вапняк, а зварити скло, забарвити невеликі порції в різні кольори, вилити гарячу скляну масу на рівну поверхню, а після вистигання нарізати дрібними кубиками. А щоб створити сяйливе золоте тло, між двома шматочками прозорого скла вкладали крихітні пелюстки золота. Живописні можливості мозаїки анітрохи не поступалися можливостям фарб, які легко змішати на палітрі, щоб отримати потрібний відтінок. 

До прикладу, смальта мозаїк Софії Київської має 177 відтінків. І ці найтонші градації кольорів слід було отримати не у процесі праці, як це буває з розписом, а наробити заздалегідь. До речі, дрібна смальта, з якої викладали обличчя, руки і стопи на стінах і склепіннях Софії Київської, має розмір приблизно 4 × 7 мм. Для зображення одягу, предметів, орнаментів тесери були більші, але не набагато.

Димитрій Солунський. Мозаїка з Михайлівського Золотоверхого собору, Київ. ХІІ століття

І це тільки підготовка матеріалу! А для того, щоб уже робити мозаїку, потрібно було покласти на стіну перший шар тиньку — вирівняти поверхню. Зверху клали ще один шар, на який наносили контурний малюнок. Цей шар міг бути рельєфним — щоб світло відбивалося від смальти нерівномірно і цікавіше мерехтіло. 

Наприклад, тинькова основа під постаттю Оранти у центральній апсиді Софії Київської має три великі горизонтальні «хвилі». Нам їх здалеку не видно, око сприймає лише розпливчасте сяйво. Далі починалася справжня гонитва. Поверх малюнка клали наступний шар тиньку — фрагмент, з яким мали працювати впродовж робочого дня. На ньому дуже швидко прописували фарбами майбутнє зображення. Для чого? Щоб не заплутатися в тонких відтінках кольорів смальти, викладаючи мозаїку. Потім жвавенько, поки тиньк не засох, треба було викласти планований на сьогодні фрагмент. І не просто повтикати шматочки скла у розчин — смальту клали під невеличким кутом до поверхні, адже вона мала відбивати світло з різних джерел: лампад, свічок, врешті, з вікон (а освітлення з рухом сонця протягом дня змінювалося). Саме за рахунок нерівного викладання створено ті дивовижні ефекти мерехтливого сяйва, що вражають нас — як і предків тисячу років тому. 

Отже, для створення мозаїки зі смальти потрібно було не тільки вправного художника, а і чимало добряче навчених працівників- виконавців. Зрозуміло, що таку дорогу втіху могли дозволити собі лише імператори Візантії та київські князі. Траплялися з техніками мозаїки і дивні речі. Хто б міг подумати, що монументальний живопис може щось запозичити в декоративного мистецтва, а точніше — у меблів? Здавалося б, меблі частіше оздоблювали живописом, техніку якого вже відточили деінде. Але із цього правила є симпатичний виняток — так звана флорентійська мозаїка.

Флорентійська мозаїка, Tripoto

Проблема заляпаної криворукими гостями скатертини не вчора виникла. Оскільки клейонку ще не вигадали, багаті італійці доби ренесансу замовляли на столи «вічні» скатертини —  вправні майстри прорізали у дерев’яній стільниці заглиблення і вклеювали в них тонкі пластини кольорового каменю (мармуру, яшми, лазуриту та ін.), утворюючи вибагливі орнаменти. Ганчірочкою після пиятики протерли — і «скатертина» знову чиста. Ще краще виходило, коли стільниці робили з мармуру. Тут уже й до монументального мистецтва недалеко: прилаштувати таку стільницю на стіну — і вийде панель. 

Орнаменти, натюрморти, геральдичні композиції, навіть портрети — чого тільки не малювали на стінах і підлогах за допомогою барвистих відшліфованих камінчиків різної форми (не кубиків!), що часом нагадували мазки пензля. Утім флорентійська мозаїка стала радше винятком, бо загалом доба ренесансу не була щасливою для мозаїчних технік — їх витіснили стінні розписи. Мороку з камінчиками та смальтою відкинули майже на пів тисячі років. Потроху згадувати про неї почали за доби історизму, коли архітектура, а разом з нею і монументальне мистецтво, надихалася стародавніми зразками. Тож на фасадах різних громадських споруд (і храмів, і адміністративних будівель) з’явилися мозаїчні композиції, часто- густо ще й на золотому візантійському тлі. 

На зламі ХІХ–ХХ століть у світі запанував стиль модерн (він же — сецесія і ар-нуво), який іще більше вподобав цю техніку, але застосовував її зовсім по-новому. Мозаїці виявилися підвладні практично будь-які композиції, без жодного натяку на історичні аналогії. Золоте тло перестало бути сакральним — воно замерехтіло на фасадах прибуткових будинків і дорогих магазинів. Водночас каталонець Антоніо Гауді переконливо продемонстрував, що мозаїку можна робити не тільки з акуратно нарізаних камінчиків чи смальти, а і з нерівних шматків барвистої кераміки, та ще й розміщувати не на площинах, а на будь яких криволінійних поверхнях. Мозаїка отримала небачену доти свободу висловлювання і… 

Мозаїка в техніці Trencadís, яка є характерною рисою архітектури Антоніо Гауді

Через пів століття трапилося дві світові війни, тож використання й розвиток нових ідей у коштовній техніці довелося добряче відкласти — аж поки світ знову став фінансово спроможним. У 1960–1970-ті роки мозаїки з’явилися знову. Зазвичай їх виконували з кераміки та каменю, а не зі смальти. У більшості країн вони були рідкістю, замовники монументального мистецтва віддавали перевагу розписам. Але в Україні мозаїки склали розписам гідну конкуренцію, і навіть, здається, перемогли. Принаймні кількісно. 

Найвідоміші українські мозаїки ХХ століття найчастіше створювалися на рельєфних поверхнях із кольорової кераміки. Часом певні елементи виконували у формі цілісного керамічного рельєфу, вкритого лискучою поливою, і монтували у загальну композицію. Такі композиції можна побачити в підземному переході під майданом Незалежності в Києві. Вітчизняні мозаїки ХХ століття були потужним трендом у монументальному мистецтві. Вони надзвичайно різноманітні, але, попри відмінності тем і авторського бачення, демонструють належність до єдиної школи.

Галина Зубченко, Григорій Пришедько. «Ковалі сучасності». Мозаїка на фасаді Інституту ядерних досліджень НАНУ (Київ)

У наш час мозаїки роблять із будь-яких перелічених вище матеріалів — кераміки, натуральних камінців, шматочків скла. До того ж часто їх поєднують. Ще й додають усе, що технічно можливо втулити і що вписується в задум твору: шматочки дзеркала і металу, уламки битого посуду. А справжня смальта — от чого нема, того нема, бо немає нині таких багатих і амбітних замовників, якими були київські князі ХІ–ХІІ століть. 

Сучасні маркетологи та виробничники намагаються допомогти споживачам, які мріють мати вдома мозаїчні панно, наче цезарі чи князі. Кольорові прямокутники кераміки, з яких складається мозаїка, — ті самі пікселі, тож зовсім не складно написати програму, яка розіб’є ескіз на дрібні квадратики, розрахує кількість деталей і дасть завдання роботу маніпулятору, який збере зображення докупи. Виходять симпатичні декоративні панно, які продаються у тих самих місцях, що й кахлі для різного хатнього оздоб лення і сантехнічні прилади. Але, на відміну від справжніх творів мистецтва, зроблених вручну, вони існують не в одному примірнику й не здатні породити емоційний відгук, як не можуть викликати якісь почуття та химерні особисті асоціації, наприклад, шпалери. Тож стати цезарем чи київським князем на мінімалках не вийде.