Едем на берегах Дністра: чому варто подивитися «Тиху повінь» Дмитра Сухолиткого-Собчука, яка тріумфувала на Краківському фестивалі

На 66-му Краківському міжнародному кінофестивалі відзначили два українські фільми. Один із них — документальна стрічка «Тиха повінь» Дмитра Сухолиткого-Собчука, яка здобула нагороду «Срібний ріг» за режисуру високої художньої цінності.

Нині фільм можна переглянути в межах 23-го Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA. Чим «Тиха повінь» вразила міжнародне журі, про що розповідає ця історія та чого очікувати від перегляду — розповідаємо далі.

Про що стрічка

У центрі сюжету — закрита релігійна громада, яка оселилася серед мальовничих краєвидів Дністровського каньйону, де колись проходили фронти Першої та Другої світових воєн. Це сонячне село, сповнене дитячого сміху й великих родин. Члени спільноти свідомо відмовляються від багатьох благ сучасного світу — електроенергії, техніки та звичних для більшості зручностей, натомість створюючи все власними руками.

Водночас громада постійно стикається з нерозумінням з боку решти суспільства. Її членів називають «кашкетниками», «амішами» чи «штундами», хоча самі вони не належать до жодної окремої течії християнства і не мають усталеної самоназви.

Особливо гостро ці суперечності проявляються після початку повномасштабного вторгнення. На відміну від більшості українців, члени спільноти не готові брати до рук зброю, адже сповідують пацифістські переконання.

Та випробування для громади не обмежуються війною. Мирний плин життя регулярно порушують руйнівні повені. Природа і війна постають тут як дві невблаганні сили, здатні змінювати людські долі та забирати життя. Тож мешканці гуртуються, аби впоратися з наслідками стихії, яка трансформує їхній світ так само невідворотно, як війна змінює всю країну.

Як з’явилася ідея стрічки

Під час Q&A-сесії після показу на Docudays UA режисер розповів, що познайомився з цією громадою ще у 2003 році під час рафтингу на Дністрі. Тоді він уже загорівся ідеєю зняти про них стрічку, проте отримав відмову. Дмитро повернувся до спільноти у 2021 році, маючи, на його думку, вже достатньо професійного досвіду. Багато років він вибудовував зв’язок із людьми, аби вони відчули довіру, впустили у своє життя та дозволили його зафільмувати. Зрештою на створення фільму пішло близько п`яти років.

Початково стрічка мала стати своєрідною подорожжю в екологічну сферу, яка показує, що навіть ізольовані від світу люди стикаються з наслідками глобальних процесів. Проте після 24 лютого тема війни стала ще вагомішим акцентом.

Хоч члени громади не беруть до рук зброю, фільм показує, як вони готові бути вірними своїй країні в інший спосіб. У сценах дбайливого випікання хліба, який згодом стане частиною трапези військових на Донеччині, Сухолиткий-Собчук розкриває усвідомлену солідарність громади. Спільнота активно волонтерить і допомагає землякам, які зараз перебувають на фронті.

Візуальна картинка стрічки

Простір, де вирішила оселитися громада, стає окремим героєм фільму. Замість облич людей, які розповідають власні історії, ми часто бачимо пейзажі, що неначе говорять із нами через екран.

Безкраїй Дністер, захопливі гірські краєвиди, худоба, яка пасеться на широких полях, — кожен кадр стрічки хочеться зберегти у пам’яті, аби повертатися до нього в миті, коли не вистачає спокою. Сам режисер проводить алюзію між громадою та Едемом. У кожному кадрі відчутна повага автора до простору, який дозволив йому показати життя цієї ізольованої української спільноти.

Операторів, яким ми завдячуємо за візуальну насолоду під час перегляду, кілька: Іван Морораш, Олександр Коротун, В’ячеслав Цвєтков та сам Дмитро Сухолиткий-Собчук. А над монтажем, який перетворює природу на самобутнього персонажа, працював Микола Базаркін.

Чому фільм варто подивитися

Стрічка Дмитра Сухолиткого-Собчука з глибокою повагою показує життя спільноти, яке здається нам далеким і не зовсім зрозумілим. Вона розкриває світогляд цих людей і водночас тонко демонструє їхній конфлікт із зовнішнім світом. Картина чи не вперше будує місток між ізольованою громадою та всією країною, нагадуючи, що навіть у своїй відособленості ми залишаємося частиною одного цілого.