117 днів у відкритому океані: історія виживання та кохання подружжя Бейлі

Мерилін і Моріс Бейлі — британське подружжя, яке після кораблетрощі провело на плоту в Тихому океані 117 днів. Без зв’язку, майже без запасів їжі й на межі фізичного виснаження, вони змушені були покладатися лише на кмітливість і силу своєї любові, щоб вистояти там, де шанси на порятунок здавалися примарними. 

Як саме подружжя опинилося в океані та що призвело до катастрофи — розповідаємо в нашому матеріалі. А повну історію Бейлів читайте у книзі «Шлюб у морі», яку українською видало видавництво Stretovych.

«А що, якби ми продали будинок, купили яхту і жили на ній?»

Саме з цієї фрази Мерелін усе й почалося. У той момент це звучало як повне божевілля. Продавати будинок, який вони щойно купили… Та, безперечно, це був єдиний спосіб мати власний човен. Ціни на яхти росли швидше, ніж заробітна плата, а вони відкладали лише крихітну частинку заробітку Моріса. Та водночас вони не належали до категорії людей, що зопалу продаватимуть свій дім. Принаймні не Моріс. Його гнітили домашні справи та робота, але що поробиш — таке життя. Вони досягли того, чого мали б: безпеки на власному клаптику землі. З так важко здобутої стабільності не насміхаються. І вже точно її не продають. 

У запалі ідеї Мерелін була годна вернути гори. Плани виринали, наче давно узгоджені та беззаперечні. Човен вартує щось близько 3000 фунтів стерлінгів, як і бунгало. Щойно вони все продадуть і виплатять іпотеку, зможуть одразу ж почати будівництво яхти. Доведеться діяти поволі, відкладаючи все, що зароблять. А потім, ну... тоді вони обійдуть під вітрилом пів світу і допливуть аж до Нової Зеландії. 

Вони, наче першовідкривачі, блукатимуть незвіданими землями на іншому кінці світу. І якими землями: суворими, порожніми, дикими. Та не лише Новою Зеландією. Подумати лиш про подорожі, про всі місця, де вони могли б зупинятися дорогою: Канарські острови, Кариби, Галапагоські острови. Наче справжнісінькі мандрівники, дослідники, вільні — як це дає змогу лише човен — плисти куди й коли заманеться. Ніхто не наглядатиме за ними, не знатиме, де вони. Можна було б залишити Англію і взагалі ніколи не повертатися. 

Залишити Англію і ніколи не повертатися. Для Моріса це було одкровенням. Почати спочатку. Позбутися всього, що уособлювала Англія: його минулого, родини, самого себе. Думка, що можна стати кимось іншим деінде, зробилася непоборною. Моріс подав резюме на посаду у Веллінгтоні та отримав попередню пропозицію. «Коротко кажучи, — писав він пізніше, — її аргументи нарешті мене здолали». 

Зрештою вони продали все своє майно, щоб збудувати яхту. Покинули всіх, кого знали, щоб жити на плаву, на самоті, вільними від зобов’язань і спільноти, від будь-яких прив’язок до місць чи людей, від щоденних принижень буденного життя та неписаних правил, вагу яких, мабуть, достатньою мірою відчуваєш лише в місці, де виріс.

Початок подорожі

Рано-вранці 28 червня 1972 року, коли затягнуте хмарами небо було ще геть темним, Колін і Джун (друзі подружжя) прийшли проводити їх з причалу на Гамблі. Джун передала Мерелін коробку домашніх тістечок, а чоловіки потиснули один одному руки. За прощанням спостерігали лише чайки: вони кружляли та кричали. Моріс відкинув останній швартовий, і вони рушили за течією. 

Щойно «Оралін» вийшла в бурхливі, сірі води Солента, небо почало світлішати по краях. Моріс плив якомога повільніше, намагаючись закарбувати у пам’яті мить, що, поза сумнівами, була найважливішою у його житті. Він озирнувся на село Бурследон на схилі пагорба, на котеджі із червоної цегли та їхні білі вікна з піднімними рамами, на дерева, що буяли зеленню і темними силуетами вимальовувалися на тлі неба. Нічого із цього він більше не побачить. Момент відправлення завжди розкладає все по поличках, але для відплиття на човні це особливо характерно. В одну мить ти прив’язаний до землі мотузкою, а вже в наступну — ні. Ти належиш до нації та її народу, аж ось зв’язок слабшає. 

Еміграція поєднує дві сили: ви прагнете до мети попереду чи того, що вимальовуєте у своїй уяві як мету, та водночас звільняєтеся від того, що лишаєте позаду, чи то пак, думаєте, що лишаєте. Відпливаючи, вони чітко усвідомлювали, що їхнє старе життя завершується, а починається нове. 

Нарешті мрія втілена у життя

На кораблі усе підкорялося чіткому ритму, який задавало сонце. На світанку — сніданок, тоді — робота: прибрати з палуби летючу рибу, що, здавалося, вночі сипалася з неба дощем. Окрім того, ранок завжди приносив термінові завдання: протерте вітрило, осад у паливному баку, протікання на палубі. У спекотні дні пообіді вони відпочивали, грали в шахи, читали. Кожна вільна полиця була забита книжками. У яхт-клубах дорогою вони обмінювали їх на нові. Мерелін займалася шиттям: вишивала сигнальні прапори та прапори країн, які вони відвідають, щоб вивішувати в іноземних гаванях на знак ввічливості 

На заході сонця вони готували яхту до ночівлі. Мерелін куховарила, вони вечеряли. Щойно ставало темно і небо вкривали зірки, вони гасили всі вогні на борту, окрім єдиної гасової лампи. Під час вахти обоє намагалися якомога менше шуміти, щоб не будити того, хто спить. Кожен день був спекотним і бездоганним. Чисте небо, легкий вітерець. Вони перестали одягатися, не носили навіть рятувальних жилетів. Не бачили в цьому сенсу. Тричі дощило, і це було їхньою єдиною можливістю помитися. Щойно вони бачили, як збираються хмари, швидко намилювалися та стояли під зливою, сподіваючись, що вона буде достатньо тривалою, щоб змити з їхніх тіл піну.  

День, який все змінив

На світанку 4 березня 1973 року Мерелін спустилася в камбуз. Сонце зійшло, краї хвиль ловили перше світло нового дня. Вона увімкнула плиту, а тоді пішла будити Моріса. Торкнулася його плеча. Гуркіт пролунав такий, що книги посипалися на підлогу. Вони відчули жорстокість цього удару своїми тілами. Моріс за секунду злетів трапом: так рухаються люди у критичних ситуаціях, не усвідомлюючи себе в моменті. На палубі крутився туди-сюди гік, а вітрила тріпотіли в безладі, мов білі простирадла на мотузці для білизни. І кит, він теж був тут, метушився, стікаючи кров’ю в океан. 

Якусь мить вони спостерігали, як тварина бореться з болем. А тоді, ошалілі, узялися качати та кричати, намагатися закрити чи забити отвір, зробити будь-що, аби лиш вода не залила човен. Рішення покинути яхту було ухвалене в одну мить: вони просто зустрілися поглядами. І, звісно, повідомити вони нікого не могли — радіопередавача ж бо у них не було. 

Далі все зводилося до тихого прагматизму. Спущений на воду рятувальний пліт; надута шлюпка. Збір контейнерів з водою. Решту, що можна було врятувати з домівки, яка ішла під воду, розіпхали по сумках — бляшанки з їжею, олівці, паспорти, бортовий журнал і щоденники. Мерелін фотографувала, як човен повільно тоне. Вони не вимовили ані слова, заціпенілі від втрати, що накривала їх. Роки праці, яхта, яку любили як дитину, зникала під водою, нахиляючись мірою занурення.

«Оралін» навіть не була особливо пошкодженою, лише перекошеною та покинутою. Можливо, вона й досі там, унизу. Принаймні її частинки. Деревина згнила, метал заіржавів. Сіль роз’їла все. Бактерії, риби, рачки й молюски спожили те, що можна було. Та залишаться частинки — малесенькі, незнищенні предмети. Вона стане власною екосистемою, і глибоководні істоти житимуть серед її решток. Вважають, що на дні моря близько трьох мільйонів затонулих кораблів: цілий світ тіней, здебільшого незвіданий.

Як подружжя виживало у відкритому океані та чим завершилася їхня історія — читайте у книзі «Шлюб у морі».