100 тисяч костюмів: Частина історії української культури, яку не повернути

У ніч із 14 на 15 червня Росія завдала нещадного удару по українській столиці – Києву. Епіцентром тяжких втрат стала територія Національного заповідника «Києво-Печерська лавра». Це й не дивно: вороги ціляться у те, що безцінне – в пам’ять нації.

Знищення павільйону костюмного цеху Національної кіностудії імені Олександра Довженка відчулося подією меншого масштабу, на жаль. «Втім, ці обидві варварські атаки рівноцінні за оцінкою – це непоправна втрата для культури», – каже мистецтвознавиця Зоя Звиняцьківська.

Генеральний директор Національної кіностудії імені Олександра Довженка Андрій Дончик повідомив, що внаслідок атаки серйозних пошкоджень зазнала вся територія студії. 

«Перший удар пошкодив центральний корпус кіностудії – пам’ятку архітектури та інженерної спадщини. Вибуховою хвилею там знищено майже всі вікна, подекуди разом із рамами. Загалом йдеться приблизно про 300 вікон лише в цій будівлі», – розповів генеральний директор на брифінгу, який відбувся 16 червня на території Національного заповідника «Києво-Печерська лавра». Про наслідки обстрілів читайте детальніше тут.

Найбільшої втрати кіностудія зазнала через пряме влучання у костюмний цех, де зберігалася одна з найбільших в Україні колекцій сценічного та кінематографічного вбрання. Керівниця пресслужби кіностудії Юлія Радостіна оцінює втрати у 80% всіх наявних костюмів. «У сховищі перебувало близько 100 тисяч костюмів, створених для українських фільмів різних періодів, а також десятки тисяч одиниць взуття, головних уборів та реквізиту. Ми були впевнені в безпеці цієї колекції, адже будівля мала потужні залізобетонні конструкції. Проте влучання було прямим. Почалася пожежа, яка тривала майже до сьомої ранку. Коли працівники студії потрапили на місце, стало зрозуміло, що врятувати вже нічого неможливо – від сховища залишилися руїни», – зазначив Андрій Дончик.

Насправді знищений російським ударом костюмний цех був не просто величезним складом із костюмами. Це частина великого виробничого комплексу, який виник разом із самою кінофабрикою, а згодом – Національною кіностудією імені Олександра Довженка.

За словами Юлії Радостіної, у роки найбільшого розквіту студія мала власний пошивний цех – фактично окрему фабрику, де щодня працювали десятки людей (для порівняння, нині у цеху числяться двоє осіб). «Це було не ательє – це була фабрика. Працював справжній конвеєр: художники малювали ескізи, їх затверджували, а потім майстри відшивали кожен костюм. Після завершення зйомок усе це передавалося на зберігання до костюмного цеху», – розповідає вона.

Саме завдяки тому, що протягом десятиліть кіностудія Довженка залишалася центром кіновиробництва в Україні, тут накопичилася унікальна колекція. Зберігалися не лише костюми, а й взуття, прикраси, головні убори, аксесуари та інші елементи образів, створених спеціально для конкретних фільмів.

Серед них – речі зі знаменитих стрічок «Пропала грамота», «За двома зайцями», «Ярослав Мудрий», «Богдан Хмельницький», «Молитва за гетьмана Мазепу», «У бій ідуть лише «старики», а також роботи Сергія Параджанова.

Особливо болючою втратою Радостіна називає ексклюзивні прикраси, виготовлені спеціально для фільму «Захар Беркут». «Їх створювали саме для цих зйомок. Це були не куплені десь речі, а спеціально відтворені майстрами прикраси. Ми навіть не давали їх в оренду, хоча до нас зверталися», – каже вона.

Із занепадом державного кіновиробництва після здобуття Україною незалежності змінилася й роль костюмного фонду. Те, що десятиліттями створювалося для зйомок, поступово стало одним із небагатьох джерел доходу кіностудії. Костюми, взуття, аксесуари та реквізит регулярно здавали в оренду театрам, телевізійним проєктам і новим кіновиробникам.

«Це був наш заробіток. Можливо, не такий великий, як колись, але оренда костюмів і реквізиту постійно приносила кошти», – розповідає Юлія Радостіна. Саме тому, пояснює вона, ідея «евакуювати» колекцію, яка після російського нападу неодноразово звучала в соцмережах, виглядає значно простішою на словах, ніж на практиці.

«Сто тисяч костюмів – це не пакети, які можна скласти в машину. Вони всі висіли на вішалках, були доглянуті, випрасувані, потребували певної температури та умов зберігання. І при цьому постійно перебували в роботі», – каже вона. На її думку, безпечного місця для такої колекції в Україні просто не існувало. «Ми ж не знаємо, куди прилетить наступного разу. Від ракет не втечеш. Це як запитати: а чому не перевезли Києво-Печерську лавру?»

Водночас частину колекції вдалося зберегти, оскільки костюми зберігалися у кількох різних приміщеннях. Окремо Андрій Дончик наголосив, що вдалося уникнути ще більшої втрати для українського кінематографа: «За кілька метрів від місця влучання розташоване сховище плівок, де зберігається близько 600 фільмів кіностудії Довженка. Значна частина з них досі існує лише на плівці та ще не оцифрована. У сховищі також вибито вікна і двері, однак сама колекція не постраждала».

Потребу невідкладної цифровізації та збереження того, що лишилось, гостро розуміють і на державному рівні. Команда Мінкульту продовжує розвивати Реєстр Музейного фонду України – сучасної інформаційно-комунікаційної системи, яка забезпечує збирання, зберігання, накопичення, захист, облік, відображення, оброблення, переміщення та надання реєстрових даних про музейні предмети й музейні колекції, що є державною власністю та належать до державної частини Музейного фонду України. 

«Запровадження Реєстру Музейного фонду України є важливим кроком до цифрової трансформації музейної сфери. Особливого значення реєстр набув в умовах повномасштабної війни. Він допомагає державі зібрати єдину базу музейних цінностей, що належать державі, відстежувати культурні цінності, зберігати інформацію про їх стан та мінімізувати ризики втрат. Також система забезпечує належний облік музейних предметів та контроль їх переміщення. До електронної системи музейних фондів вже приєдналися 466 музеїв. Вона містить дані про 122 985 експонатів», – сказала віцепрем’єр-міністр з гуманітарної політики України – міністр культури України Тетяна Бережна.

Особливої ваги цій історії додає й особистісний досвід самої Юлії Радостіної. Вона була продюсеркою різдвяної історичної казки «Пекельна хоругва, або Різдво козацьке», для якої спеціально пошили десятки костюмів. Після завершення зйомок вони певний час зберігалися в її будинку за містом, а торік були передані до костюмного фонду кіностудії Довженка. «Я стояла після атаки й дивилася на згарище, розуміючи, що там були й наші костюми. Тож ця втрата стала для нас не просто професійною – вона дуже особиста», – каже вона.

Костюмний фонд жив щоденним життям: речі постійно брали в оренду, повертали, доглядали за ними, розвішували, готували до нових проєктів. А орієнтуватися в цьому величезному масиві допомагали люди, які працювали тут десятиліттями. «У нас є пан Анатолій і пані Людмила. Достатньо назвати їм фільм – і вони одразу скажуть, де лежить потрібний костюм чи аксесуар. Це справжні хранителі часу», – розповідає Юлія Радостіна. Саме вони пам'ятали історію тисяч речей, створених для українського кіно, і знали фонд не за каталогами. Після російського удару втрачено не лише матеріальні об'єкти, а й простір, в якому ця жива пам'ять десятиліттями знаходила своє місце.

На запитання Укрінформу про страхування колекції, наявність каталогу цих предметів, Юлія каже, що вони чують ці питання, які після обстрілів їм масово ставлять у соцмережах. «Якраз нова команда прийшла, і перше, чим ми почали займатися, це готувати каталоги. Каталоги і по музею Олександра Довженка, який у нас на території, і каталоги по костюмерному цеху, реквізиторському, транспортному цехах. Все, що у нас було, ми планували каталогізувати і на кожну річ створити к’юар-код. А зараз ці плани порушені. У нас не буде костюмів в тому каталозі, в тому обсязі, який ми планували».

ЧОМУ КАТАЛОГІЗАЦІЯ ВАЖЛИВА?

Ось як пояснює наявність цих питань дослідниця моди й мистецтвознавиця Зоя Звиняцьківська. Величезна трагедія, яка сталась днями, підняла пласт питань, які фахівці ставили вже давно, якби вони були вирішені – частини втрат можна було уникнути. Десятиліттями у нас костюми, одяг і кіно- та театральні аксесуари не сприймались як культурна спадщина. «Насправді проблема значно глибша, починалася раніше, коли було занедбано речі, які стали частиною історії культури України, якими вони, безперечно, є», – каже вона.

Втім, мистецтвознавиця застерігає від іншої крайності: не кожен предмет із костюмного фонду автоматично є музейною цінністю. Значну його частину складали робочі костюми й реквізит. 

Але були й унікальні речі, виготовлені руками видатних художників і майстрів спеціально для культових українських стрічок. Вона нагадує про знаменитий білий сердак Івана Миколайчука з «Тіней забутих предків» – автентичну народну річ, знайдену спеціально для фільму, яка давно стала самостійним культурним символом і зберігалась у приміщенні кіностудії, її знайшли у 2016 і відтоді вона стала культовою, експонується на виставках. Саме про «сердак Миколайчука»  питали у співробітників після обстрілу. На щастя, він вцілів.

«Так, втрати непоправні. І ще проблема в тому, що ми не знаємо всього, що там було», – каже дослідниця. «У нас дуже редуковане уявлення про те, що таке культура. Картина в музеї – це культура, а чашка, сукня чи костюм – начебто ні». 

Дослідниця наводить приклад іншого, європейського підходу. «Якщо ми захоплюємося культовою сукнею, створеною Юбер де Живанші для Одрі Гепберн у «Сніданку у Тіффані», то лише тому, що за ними стоять всесвітньо відомі імена дизайнерів. А імен українських художників по костюмах ми просто не знаємо», – каже Зоя Звиняцьківська.

За словами дослідниці, серйозні культурні установи мали б не лише зберігати такі фонди, а й створювати при них окремі музеї зі штатними фахівцями, електронними каталогами та чіткою системою атрибуції. 

Пародоксально, але саме зараз, коли українське суспільство активно повертає собі власну кінематографічну спадщину й заново відкриває фільми Сергія Параджанова чи Юрія Іллєнка, виявилося, що матеріальні свідчення цієї історії залишалися майже без захисту. «Кіно – це не плівка і не костюми. Це враження, які отримує глядач. Воно нематеріальне, як музика. Але музику ми не можемо зберегти – ми зберігаємо ноти. Так само костюми для кіно – це своєрідні ноти. Саме вони допомагають відтворити історію створення фільму і зрозуміти, як народжувалося це мистецтво», – підсумовує Зоя Звиняцьківська.

Росіяни б'ють по нашій пам'яті, історичній пам'яті, і це боляче. 

Як зазначає Юлія Радостіна, вже зараз Міністерство культури та Нафтогаз обіцяють максимальну підтримку щодо відновлення і допомоги. «Ще до нас звертаються звичайні люди, організації, фестивалі, з якими ми дуже дружимо. Всі готові підтримати: хтось фінансово, хтось з віником чи лопатою в руці, чи прийти прибирати, розібрати завали». Кіностудія відкрила благодійний рахунок, куди можна перерахувати кошти на допомогу.

«На превеликий жаль, коли ми говоримо про втрати музеїв, вони завжди непоправні. Якщо було знищено експонат в Херсонському чи Бердянському, чи Маріупольському музеї, ми не можемо написати нову картинку. Витвір мистецтва, в тому числі мистецтва одягу, мистецтва костюму є унікальним. Навіть якщо в нас є ескіз, якщо є люди, які це робили, ми не можемо заново відшити костюм: ми не бачимо з ескізу, з якої тканини це робилося, які там є приховані елементи, ми багато чого не знаємо», – пояснює Звиняцьківська.

Досвід світових музеїв моди з реконструкціями, зокрема й культових предметів одягу, виносить однозначний вердикт: жодне відтворення не є досконалим і навіть близько не дорівнює оригіналу. 

Для України це особлива, нічим незамінна втрата саме тепер, коли суспільство нарешті почало повертати собі власну кіноспадщину та усвідомлювати її справжню цінність. Знищені костюми не просто ілюстрували давно зняте кіно – вони фіксували й зберігали національний код, який сьогодні допомагає тримати камертон спротиву. 

Ярина Скуратівська, Київ

Перше фото з фейсбук-сторінки Кіностудії Довженка. Руїни згорілого цеху.