Нова чуттєвість в роботах українських фотографів

Щороку в червні світ відзначає Місяць гордості, який нагадує нам про такі важливі цінності, як свобода, видимість та рівність. На прохання редакції vogue.ua українські фотографи діляться світлинам, в яких вони досліджують тему гендеру, говорять про квір-людей, нову чуттєвість, видимість та вразливість – в країні, де триває жорстока війна за власне існування.

Саша Курмаз

"Квір-люди є частиною мого кола — це мої близькі друзі та колеги, тому їхня присутність у моїх творах є закономірною і органічною. Ба більше, як людина і як художник, я відчуваю особисту відповідальність за те, щоб робити спільноту більш видимою, легітимізувати її в публічному полі та не дозволяти витіснити на маргінес. Квір-українці живуть поруч із нами, воюють на фронті, створюють сучасну культуру. Вони є невіддільною частиною нашого суспільства і нашої спільної боротьби за свободу".

Антон Шебетко

Це робота із серії фотоперформансів "Автопортрет / Україна", створеної у 2020 році, яка, на жаль, залишається актуальною й сьогодні. Ключовим елементом серії є великий прапор, що поєднує дві ідентичності: квір-людини та українця. Він складається із шести окремих полотен, які відтворюють кольори класичного веселкового прапора. Водночас смуги, що відповідають кольорам українського прапора, є дещо довшими. Ці дві ідентичності перебувають у стані конфлікту; вони, як і сам прапор, не є цілісними та завершеними, оскільки разом їм непросто знайти баланс і гармонію.

Тіло тут виступає фундаментом і опорою, тоді як прапор та сама дуальність цих ідентичностей — певною мірою катом і тягарем. Це робота про особистий конфлікт, який є частиною ширшого питання про права та зобов’язання, які людина й держава мають або повинні мати одна перед одною.

Чи може держава декларувати своє існування через громаду, якщо вона не зацікавлена в забезпеченні рівних прав для всіх її членів? Де проходить межа між індивідуальним і колективним? Чи може існувати держава без людей і ким є людина, яка не відчуває приналежності до спільноти? Зрештою, ця робота – про питання без відповідей.

Julie Poly

"Ця світлина – продовження моєї серії "Укрзалізниця", яке я зняла на початку 2025 року, уже під час повномасштабної війни, за підтримки RIBBON International. Їх показували на виставці The Stammering Circle (кураторка Марта Кузьма) у Jam Factory Art Center у Львові.

Потяг для мене – це простір розмитих меж, де приватне й чуже опиняються поруч і зникає звична дистанція між людьми. Колись ця близькість була майже еротичною. У 2025 році я повернулася до серії, коли повномасштабна війна тривала вже майже три роки, і залізниця стала зовсім іншою. Тепер це артерія країни, якою рухаються евакуйовані, поранені, військові, ті, кого війна зірвала з місця. У цьому щоденному русі квір-люди просто є, зокрема в армії. При цьому одностатеві пари в Україні досі не можуть ні одружитися, ні укласти партнерство. Якщо людина гине на фронті, її партнер чи партнерка не мають законного права навіть забрати тіло й поховати її. Саме тому про це треба говорити.

Поцілунок на пероні. Класичний сюжет прощання з листівок, який зазвичай знімали тільки з гетеропарою. Тут замість неї дві жінки. Для мене цей кадр – про відданість і ніжність".

Вік Бакін

"У фотопроєкті To Be Who We Want To Be, що переважно складається з портретів людей, я деколи фотографую прості натюрморти. Ось один з них. Я обрав це фото, тому що мене цікавить видимість без нав’язаних способів зчитування — коли присутність не зводиться до готових інтерпретацій або категорій. Мені важливо показувати людей як індивідів, а не як носіїв кліше чи очікуваних образів.

TBWWWTB — це довготривалий фотопроєкт про квір-людей в Україні. Він виник із бажання документувати соціальний світ, який для мене є важливим, при цьому уникаючи візуальних кліше. Я фотографую людей як окремих індивідів, а не як символи категорій — їхня квір-ідентичність може бути присутньою, але не визначає того, як вони виглядають або як їх читають.

Фотографія зроблена в під’їзді житлового будинку. Дерев’яна різьблена качка — особиста річ одного з героїв мого проєкту. Вона стояла на чистому підвіконні як єдиний об’єкт у цьому просторі, ніби випадково зміщений у середовище, якому не належить.

Коли я дивлюся на це фото, я відчуваю спокій і легку напругу. Мене цікавить, як звичайна річ може зберігати присутність людини і залишатися видимою без пояснення. У цьому є продовження мого питання про те, як цей спосіб бачення не зводиться до очікуваних способів його зчитування".

Алім Якубов

"У центрі моєї фотографії – люди та їхні історії. Важливе місце в моїй роботі посідають теми гендеру, ідентичності та queer-досвіду. Через особисті історії людей і спільнот, які часто залишаються недостатньо представленими в публічному просторі, я досліджую питання видимості, визнання, людської гідності та права бути собою. Зокрема у контексті війни, військової служби та повернення до цивільного життя.

Проєкт "ЛГБТІК+ на захисті України" розповідає історії квір-військових, які захищають Україну. Я відібрав саме ці фотографії, бо вони для мене дуже особисті. У процесі зйомки люди в кадрі перестають бути просто героями проєкту – між нами зникає будь-яка дистанція. Слухаючи їхні розповіді, я проживаю ці історії разом із ними, і саме цей живий, справжній зв'язок мені хотілося передати. З деякими героями ми продовжуємо спілкуватися та підтримувати контакт і досі".

Hnat

"Я переважно фотографую квір-людей. Вони є серцем моєї творчості. Але передусім ніколи не фотографую гендер чи сексуальну орієнтацію – я фотографую людей. Для мене фотографувати квір-людей означає не робити їх "іншими", а нормалізувати існування квір-людей і показувати їхні життя як звичайні, інтимні та людяні. Я завжди вважав себе спостерігачем. Фотографія дозволяє мені бути свідком і зберігати унікальні історії людей, які опиняються переді мною.

Я завжди хотів фотографувати дрег. Коли кілька моїх друзів погодилися стати частиною цього фотопроєкту і я зрозумів, що мене цікавить не стільки сам перформанс, скільки люди, які стоять за ним і процес підготовки. Дрег неможливо звузити до одного образу – він існує на перетині ідентичності, перформативності, вразливості та самовираження. Через камеру я прагнув передати цю багатогранність, коли знімав процес від самої підготовки до фінального готового образу. Кожен раз, коли дивлюся на кадри цієї зйомки, то насамперед бачу сміливість – людей, які не бояться бути саме тими, ким вони хочуть бути".