Чому ми більше не хочемо читати про ідеальних героїнь — і які історії це ілюструють

Сильна, але безпечна. Розумна, та не зухвала. Пристрасна, але й морально бездоганна водночас. Література довго погоджувалася лише на «хороших» героїнь, не дозволяючи їм перетнути жодної межі. Сьогодні ми втомилися від ідеальності й дедалі частіше закохуємося в суперечливих, владних, навіть холодних жінок — і саме їх обираємо за взірець.

Такий злам має довгу передісторію — тож пригадаймо, з чого все починалося, й погляньмо на роман Меріенн Ґордон «Золочена корона», що може слугувати гарною ілюстрацією сучасного тренду.

Кадр з фільму «Бідолашні створіння»

Гендерна оптика

Чоловікам дозволили бути морально сірими, егоїстичними та суперечливими набагато раніше, ніж жінкам, — від Одіссея й Гамлета до байронічного Чайльд-Гарольда та Мелвіллового Ахава. Одіссей бреше й хитрує, проте його підступність називають мудрістю; Ахілл прирікає на смерть власних товаришів через вражене самолюбство — і лишається героєм епосу. Шекспірів Макбет — узурпатор і вбивця, та йому все ж дано монологи, глибину й співчуття глядачів.

Кадр з фільму «Одіссея»

Натомість головна героїня мала бути доброю, милосердною й морально бездоганною: вірна Пенелопа, що двадцять років чекає на Одіссея, лагідні казкові принцеси на кшталт Попелюшки чи Білосніжки, ніжна Козетта у «Знедолених», віддана Наталка Полтавка. Усі вони існували, щоб любити, прощати й чекати, а доброчесність була єдиною дозволеною їм формою сили. Будь-яка тінь, кинута на таку героїню, автоматично робила її «негативним персонажем». А щойно жінка переступала межу, надто в коханні чи прагненні незалежності, оповідь майже завжди знаходила для неї покарання (скажімо, отруєння для Емми Боварі). 

Складні чоловіки були героями, яких досліджують; складні жінки — трагічними злочинницями, яких належало усунути. Почасти це є наслідком тривалого домінування чоловіків у літературі: саме вони проводили межу між філософською та патологічною неоднозначністю.

Винятки, звичайно, траплялися. Шахрайка Молль Франдерс у Дефо, підступна маркіза де Мертей із «Небезпечних зв’язків», цинічна Беккі Шарп із «Ярмарку суєти» чи свавільна Кетрін із «Буремного перевалу» — усі вони були амбітними, складними та небезпечними. Та майже кожну з них показово карали волею автора, або ж подавали як лиходійку чи повчальний приклад: так чи інакше за неоднозначність доводилося платити високу ціну.

Кадр з фільму «Буремний перевал»

Запит на жінку, що грає за власними правилами

Зміни прийшли у XX–XXI століттях, коли справедливість почала помалу відновлюватися з масовим долученням жінок до літературного процесу. Антигероїня перестала бути «застереженням» і поволі перетворилася на об’єкт захвату — спершу в літературі, а згодом у кіно та серіалах. Сучасна аудиторія дедалі частіше маркує суперечливість жінок як орієнтир: вони можуть помилятися, вдаватися до маніпуляцій, розбивати серця — і попри це залишатися живими, психологічно достовірними та справжніми. «Незручна» персонажка в художньому творі стала феміністичним висловлюванням, доказом того, що жінка має право на суб’єктність у власній історії.

Кадр з фільму «Бідолашні створіння»

Цей злам яскраво ілюструє роман «Золочена корона». З дитинства Геллевір має здатність повертати до життя мертвих — щоправда, за ціну, яку призначає володар Потойбіччя, постать, зіткана з непроникної темряви. Коли єдина спадкоємиця трону, принцеса Саллівейн, гине, Геллевір примушують стати її персональною воскресителькою. Дівчина віддає майбутній володарці країни все більше частинок себе — і наслідком цього стають почуття, сильніші за страх чи відданість. Так темне фентезі Меріенн Ґордон перетворює давній сюжет про самопожертву на історію двох глибоко неоднозначних жінок.

Геллевір — некромантка, яка веде торги зі Смертю й бере на себе тягар чужих фатальних помилок; Саллівейн — не лагідна панянка, а майбутня королева, що вчиться бути жорстокою заради трону. Вони далекі від зразковості, і саме тому за їхніми долями цікаво спостерігати. Здатність подобатися більше не є визначальною рисою персонажки — значно важливіше бути цілісною. Запит на «правильну» жінку поступився місцем інтересу до тих, хто живе за власними правилами й не приносить за це вибачень. Геллевір не вдає святу навіть перед собою:

«Чорне проти білого, рівняння, позбавлене будь-якої моралі. Найлегший у світі вибір».

Кадр з фільму «Чорний лебідь»

Право на помилку, влада й самопожертва

Свобода жінки — це не лише вибір чинити правильно, а й право зробити неправильний вибір і жити з його наслідками. Геллевір раз по раз ухвалює сумнівні рішення: рятує тих, хто становить загрозу, віддає частинку себе там, де варто було б відступити, перетинає межі, яких сама боїться. Авторка не карає її за недосконалість і не вимагає покаяння — натомість демонструє, що дорослість, чоловіча чи жіноча, полягає в умінні нести вагу власного вибору. 

У світі, де від жінок досі очікують зручності та правильності, така героїня звільняє: дозволяє читачкам помилятися без сорому й не зводити власну цінність до чужих очікувань. Помилка тут — не вирок, а частина шляху. Постать із Потойбіччя каже Геллевір (і нам також):

«У тебе є вибір, і одного разу ти пошкодуєш, що не зробила його».

Кадр з фільму «Керол»

«Золочена корона» — роман про любов і самовіддачу, але водночас і про владу, яку дає нам той, хто нас кохає. Почуття Геллевір до Саллівейн зростають разом із залежністю: що більше дівчина рятує принцесу, то більше втрачає себе, а ніжності неминуче доводиться співіснувати із самозреченням. Те, що між ними спалахує справжнє почуття, лише загострює питання: де любов межує з утратою себе? Влада в романі теж має високу ціну — за корону хтось завжди розплачується багатством, родиною чи навіть душею. Такі історії працюють як дзеркало: спостерігаючи, скільки героїня готова віддати за любов і обов’язок, ми мимоволі запитуємо себе, де пролягають наші власні межі й чи не плутаємо ми самознищення з відданістю. Ще одна репліка володаря Потойбіччя звучить як застереження кожному, хто кохає надміру:

«Одного дня в ній може зостатися більше твоєї душі, аніж у тобі самій».

Кадр з фільму «Портрет дівчини у вогні» 

«Золочена корона» — не казка про порятунок, а розмова про ціну буття собою. Меріенн Ґордон створює персонажок, яким дозволено бути темними, суперечливими й вільними, і саме тому вони ближчі нам за будь-яку ідеальну принцесу. Книжка не дає простих відповідей, зате повертає жінці право бути неоднозначною — право, яке чоловічі герої мали ще від часів Гомера. Можливо, ми більше не хочемо читати про бездоганних, бо нарешті дозволили недосконалість самим собі.