Вони не могли не подружитися: яким був суперечливий і багатогранний соратник Леся Курбаса Анатоль Петрицький

Анатоль Петрицький — український художник і сценограф, один з найпомітніших представників мистецького середовища 1920–1930-х років. Він працював над оформленням вистав Молодого театру й театру «Березіль», співпрацював із Лесем Курбасом і створив сотні сценографічних та живописних робіт. 

Як і багато митців епохи, Петрицький змінився під впливом радянського тиску, що робить його складною постаттю. З одного боку — Анатоль, який захоплювався імпресіонізмом, творив авангард і футуризм, жив у Будинку «Слово» в Харкові. З іншого — Анатолій Галактіонович, радянський чоловік у костюмі, який отримав Сталінську премію та створював роботи на смак тогочасної влади. 

Авторка Валентина Клименко написала книгу «Історії українських митців», яка дає нам із вами змогу побачити Анатоля Петрицького очима людини XXI століття. Уривок з неї читайте далі, а повне видання можна передзамовити на сайті Projector Publishing. 

Вони не могли не подружитися: освічений, вихований, артистичний, харизматичний, із зовнішністю героя-коханця Курбас був живим втіленням образу Актора, яким його уявляв собі малий вихованець притулку Толік Петрицький. 

«Курбаса я знав з перших днів, як він з’явився на нашій Україні. Я з ним дружив, сварився, любив його, інколи ненавидів, так само і він мене любив, ненавидів і так далі. Не раз ми з ним, тобто не те що не раз, часто цілими ночами гуляли», — скаже потім Петрицький на вечорі пам’яті Леся Курбаса в 1962 році, влаштованому Лесем Танюком. 

Анатоль Петрицький

До того ж вони всі жили поруч: Петрицький у флігелі на Паньківській, Курбас і подружжя акторів Софії Мануйлович та Степана Бондарчука — на перпендикулярній Маріїнсько-Благовіщенській (тепер Саксаганського), актори Поліна Самійленко та Йона Шевченко — на Фундуклеївській (тепер — Богдана Хмельницького).

1917 року «Студія» Курбаса трансформується в товариство на вірі «Молодий театр» — горизонтальну структуру, де актори-засновники театру є головними розпорядниками й управлінцями, і всі колективно вирішують творчі питання. Як вирішувалося питання зі сценографією?

Головним художником «Молодого театру» в 1917 році стає 23-річний Петрицький. Він пропрацював на цій посаді лише два роки, але, як сказав Лесь Курбас,

«художник в українському театрі з’явився тоді, коли в “Молодий театр” прийшов Анатоль Петрицький».

Анатоль Петрицький, Гнат Юра та Олександр Юра-Юрський розглядають ескізи до вистави «Вій» за п`єсою Остапа Вишні. Харків, 1924, Національний музей історії України

Дебютом художника у «Молодому» була вистава «Театр О. Олеся», яка складалася з трьох етюдів — «Осінь», «Танець життя», «При світлі ватри». Це була спроба символічного театру, до того ж у співпраці з живим українським класиком. До Курбаса драматичні етюди Олеся вже ставили в Театрі Садовського і в Українському національному театрі, але обидві постановки показали, що традиційний театр не може впоратися з модерною драматургією, яка йшла в руслі європейських трендів, — критики зауважували вплив духу Метерлінка на Олесеві етюди. 

Об’єднати три самостійні етюди, створити символічні образи й не витратити багато грошей Петрицький спромігся, обгорнувши сцену темним сукном, у глибині з одного боку він помістив засніжене вікно із гілкою, яка в найдраматичніші моменти зловісно стукала у вікно, а з другого — комин. Зелений промінь місяця, що заглядав у вікно, і червоний промінь від вогню у комині створювали на сцені світлову партитуру, за якої герої переважно виглядали силуетно.

Для етюду «Танець життя» Петрицький створив панно, на якому танцювали-перепліталися-зміїлися червоно-багрові лінії, які пробуджували тривогу і зловісні передчуття у глядачів: давалося взнаки знання художником декоративних прийомів і знайомство з новітнім абстрактним мистецтвом. Режисура і сценографія у цій виставі грали в унісон — український режисерський театр постав у новій естетичній концепції.

За принципом «Дайте мені відро і мітлу, і я вам оформлю спектакль» і діяв Петрицький у ті бідні часи. У листопаді 1918 року «Молодий театр» відкрив другий сезон у Києві постановкою давньогрецької трагедії Софокла «Едіп-цар». Коли відкрилася завіса, глядачі побачили у глибині сцени-подіуму шість античних колон і пообіч сцени ще дві, поміж середніми колонами була натягнута червоно-багряна завіса із золотим меандром, яка ритмічно рухалася під спів хору, а посередині — жертовник. Лаконічна декорація була схожа на рамку, в якій змінювалися картини-мізансцени, а умовна давньогрецька стилістика відсилала до класичної трагедії у Фівах.

Якби глядач мав змогу відкрутити картинку на кілька тижнів назад, то побачив би, як актори театру поміж репетиціями, колективними декламаціями, дихальними вправами, лекціями про Давню Грецію сиділи в театрі й гуртом латали старі мішки та зшивали з них полотна для декорацій. Нервовий і темпераментний Петрицький з незмінною цигаркою на губі розфарбовував роздобуту мішковину аніліновими фарбами й формував з неї то оксамит, то атлас, то найтонше полотно. І навіть відчути, як пахнуть на всю сцену і глядацьку залу ці свіжопофарбовані «шати». Другий матеріал для декорацій — листи фанери. Декорації «Едіпа-Царя» вийшли простими, вишуканими та об’ємно-рельєфними, їх підсилювало світло, їх дуже добре обжили актори.

«Едіп-цар»

У 1919 році Курбас із «Молодим театром» відкрив літературно-мистецький клуб на Миколаївській (тепер вулиця Городецького) — «Мистецький льох», де щопонеділка і щосуботи збиралися молоді новатори: поети, музиканти, актори. Там виступали Микола Зеров і Василь Еллан, Василь Чумак і Василь Семенко, там організували вечір Павла Тичини, влаштовували мистецькі дискусії.

Портрет Михайля Семенка, створений Петрицьким, NAMU

«Мистецький льох» не задумувався як альтернатива богемному кафе «Х.Л.А.М.», що працювало поруч на Миколаївській, але якось так виходило, що російські культурні діячі, які після більшовицької революції масово потягнулися до спокійнішого і не голодного Києва, виступали переважно в «Х.Л.А.М.і», а українські бунтарі — в «Мистецькому льосі». «Льох» розписував — авжеж! — Анатолій Петрицький, який дедалі частіше називається Анатолем. Анатоль звучить по-європейському, модерно, перегукується з іменем Михайль (як підписує свої твори й статті головний футурист 1910–1920-х років Михайль Семенко) та іменами перших кверофутуристів — Базиль Семенко й Павло Ковжун.