«Соціопатка»: як це жити без почуття провини, каяття та емпатії

Слово «норма» походить із латини — колись ним називали теслярський інструмент для перевірки прямих кутів. Засіб для точного й цілком матеріального вимірювання згодом дав назву значно ширшому гуманітарному та природничому поняттю. Уже сам цей факт наштовхує на думку, що людську «нормальність» неможливо виміряти так само точно, як геометричний кут.

Філософ Жорж Кангілем у праці «Нормальне і патологічне» писав, що норма — не природний факт, а оцінне судження: спільнота спершу домовляється, що вважати нормальним, а вже потім наука перевіряє або уточнює цей консенсус. У психології все ще складніше. Статистична норма («як у більшості»), функціональна («чи можу я адаптуватися») та ідеальна («як має бути») — три різні критерії, які рідко збігаються.

Саме це питання лежить в основі мемуарів американської психологині Патрік Ґеґні «Соціопатка», що вийшли у видавництві #книголав. Із семи років авторка знала, що відрізняється від інших: почуття провини, каяття й емпатії просто не виникали, залишаючи натомість внутрішню порожнечу й постійний «тиск», який вона намагалася зняти через крадіжки, дрібні злочини та інші «аморальні» вчинки. Її книжка — чесна історія про шлях від розгубленої дитини до докторки психології, психотерапевтки та людини, яка навчилася приймати себе.

Тіло, психіка та чесна розмова з собою

Про профілактику хвороб і фізичне здоров`я говорять уже десятиліттями. Але лише останніми роками ми дедалі частіше усвідомлюємо: турбота про тіло неможлива без турботи про психіку. Наукова психосоматика має мало спільного з побутовим уявленням кшталту «всі хвороби від нервів» чи зі шкідливими повчаннями Луїзи Гей про образу, що викликає рак. 

Дослідження психонейроімунології показують, що хронічний стрес впливає не лише на психічний стан, а й на імунну систему, гормональний баланс і перебіг запальних процесів. Водночас тілесний стан також формує наш емоційний фон. Психіка й тіло — це сполучені посудини, тому піклуватися лише про одне з них означає залишати поза увагою інше.

Саме тому книжка Ґеґні — не лише про антисоціальний розлад особистості. Вона про уважне дослідження себе, про чесну спробу зрозуміти власні психологічні й фізичні реакції та навчитися жити з ними.

Кадр з фільму «Щось не так з Кевіном»

Коли стрес став майже повсякденним досвідом, турбота про себе не може обмежуватися спортом, правильним харчуванням чи ліками. Вона починається з уважності до власної психіки та здатності чесно оцінити свій стан. В українських реаліях називати себе «цілком нормальним» або «ідеально щасливим» часто означає радше піддатися токсичній позитивності, ніж реально оцінити власний досвід.

Ґеґні пропонує інший шлях — не заперечення, а нормалізацію. Одна з її викладачок пояснювала:

«Нормалізація психічних розладів, особливо різноманітних симптомів психічних розладів, необхідна для того, щоб протидіяти стигмі, яка асоціюється з цими симптомами, й заміняти її знаннями, розумінням і зрештою прийняттям».

Визнати, що з тобою щось відбувається, — не слабкість, а перший крок до змін. Саме так одного дня вчинила й сама авторка. 

Кадр з фільму «Щось не так з Кевіном»

Більше, ніж діагноз: цінність особистих історій

«Соціопатка» виросла з есею, який Ґеґні опублікувала в The New York Times. Після його виходу вона отримала сотні листів від людей, які впізнали в тексті себе, але не знали, куди звернутися по допомогу.

За даними досліджень, які авторка наводить у книжці, люди з антисоціальним розладом особистості становлять близько п`яти відсотків населення — приблизно стільки ж, скільки й людей із панічним розладом. Тобто йдеться не про рідкісний виняток, а про мільйони людей, яких суспільство часто просто не помічає.

Кадр з фільму «Все ще Еліс»

Після здобуття ступеня PhD Ґеґні відкрила приватну практику, яку сама називала «психологічним підпільним баром»: до «терапевтки-соціопатки» направляли клієнтів, із якими не наважувалися працювати її колеги.

Найбільша цінність книжки — у розділеному досвіді. Саме він робить видимим те, що десятиліттями залишалося прихованим за сухими діагностичними класифікаціями.

«Я знала, що найкращий спосіб вплинути на щось у великих масштабах — поділитися своєю історією. Це дало б змогу таким людям, як я, побачити себе у звичайних повсякденних ситуаціях і дати їм те єдине, чого вони найбільше потребують: надію».

Водночас мемуари не романтизують антисоціальний розлад і не применшують його потенційної небезпеки — Ґеґні окремо наголошує на цьому в пролозі. Проте книжка робить те, чого іноді не можуть підручники: за симптомами показує живу людину — доньку, дружину, матір, науковицю, — яка щодня свідомо обирає бути кращою, ніж це передбачають стереотипи.

Після прочитання «Соціопатки» значно складніше бачити в цьому діагнозі лише образ чергового лиходія з тру-крайм історії. Натомість перед читачем постає людина, яка так само потребує допомоги, підтримки й надії.

Кадр з фільму «Все ще Еліс»

Відкріплення ярликів і реапропріація

Назва книжки сама по собі є коментарем до стигми. «Соціопатія» сьогодні не є офіційним психіатричним діагнозом. У 1930-х роках цей термін популяризував психолог Дж. Е. Партридж, а 1952 року він увійшов до першого видання DSM — головного діагностичного посібника американської психіатрії. Уже в наступному виданні його замінили терміном «антисоціальний розлад особистості», до якого згодом інтегрували й поняття психопатії.

Сьогодні слово «соціопат» існує як ярлик — грубий, стигматизувальний, сформований кримінальними хроніками та кінематографом. У дитинстві Ґеґні навіть шукала це слово в словнику — між «соціологія» та «соціополіс», але не знаходила його. Іноді відсутність назви означає майже повну відсутність права на існування.

Кадр з фільму «Американський психопат»

То чому сьогодні ми бачимо «незручне» слово на обкладинці? Схоже, це свідома реапропріація — жест, яким стигматизовані спільноти привласнюють мову, що колись їх ранила. «Соціопат — це слово, яке викликає значно більше емоцій, ніж критичного мислення», — зауважує Ґеґні, і її мемуари — спроба розвернути це співвідношення. Адже стереотип живиться безликістю: демонізувати абстрактного «хижака» легко, а живу людину з іменем та історією — значно важче. 

«Соціопатів демонізували за те, що вони не виявляли саме тієї емоції, в якій їм було відмовлено», — пише авторка про лицемірство суспільства, яке вимагає емпатії, не пропонуючи її натомість.

«Соціопатка» не просить читача виправдати чи полюбити свою героїню — цього не потребує й сама Ґеґні. Натомість книжка пропонує уважніше й точніше дивитися на людей. Адже прийняття — себе чи іншої людини — починається там, де закінчується ригідне розуміння норми. У той момент, коли замість діагнозу чи підручникової патології ми наважуємося побачити передусім людину.